Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пополудні Джім Гезард і Гол кинулися в високу воду, попливли до далеких скель, зігнали звідти обурених морських левів і заволоділи їхньою спіненою фортецею. Біллі дивився вслід плавцям так заздрісно, що місіс Гезард зауважила:

— А чому б вам не перебути цієї зими в Кармелі? Джім навчить вас плавати у високій хвилі. А йому кортить попрактикувати з вами боксом. Він годинами сидить за своїм столом, і фізичні вправи йому конче потрібні.

Вже добре повечоріло, коли веселе товариство позбирало всі свої казанки та пательні, піднялося на дорогу й зникло. Сексон і Біллі дивилися їм услід, аж поки вершники й піші зникли за першим пагорбом, а тоді рука в руці спустилися до свого табору. Біллі кинувся на пісок і простягся.

— Ще ніколи я так не стомлювався, — позіхнув він. — Але певне одно: такого дня я зроду-віку не знав. Один такий день вартий двадцятьох літ життя, а то й більше.

Він простягнув руку до Сексон, що лежала обіч нього.

— А як я пишалася тобою, Біллі,— відказала Сексон. — Я ще ж ніколи не бачила, як ти боксуєш. Я й не уявляла, що це таке. Залізний Чоловік увесь час був на твоїй ласці, але ти не був ані брутальний, ані жорстокий. Усі це бачили і були в захваті.

— Але ти теж себе показала. Вони всі тебе просто обсіли. Слово честі, Сексон, коли ти співала під укулеле, то була мов намальована! І жінкам ти припала до вподоби, а це неабищо.

Такий був їхній перший тріумф у товаристві, і вони розкошували.

— Містер Гол каже, що переглядав збірник «Сторінки минувшини», — почала Сексон. — Він каже, що моя мама була справжня поетеса. І ще він каже, що то просто надзвичайні люди перетяли тоді прерії. Він чимало розказував про ті часи й про людей, яких я зовсім не знала. І він прочитав усе про бій під Літл-Медоу. В нього вдома е книжка про це, і коли ми повернемося до Кармела, він її мені покаже.

— Він таки й справді хоче, щоб ми повернулися. А знаєш, що він сказав мені, Сексон? Він дав мені листа до одного хлопчини, що хазяйнує на державній землі, теж поета, — отже, ми зможемо там перебути, якщо нас захоплять дощі. Але найголовніше ось що! Гол каже, що в нього є «халупа», де він жив, поки будувався його будинок. Тепер у ній живе Залізний Чоловік, але він незабаром виїздить до якогось католицького коледжу вчитися на священика, і Гол каже, що ми зможемо тоді там оселитися, на скільки хочемо. І він каже, що я можу заробляти на харчі тим самим, чим Залізний Чоловік заробляв. Бідолаха Гол страх як ніяковів, коли пропонував мені роботу. Він сказав, що робота буде коли-не-коли, але що ми якось порозуміємось. Я допомагав би йому садити картоплю, сказав він; але дрова — ні! Він аж закричав, що рубати дрова нізащо мені не дозволить. Це, бач, його фах, сказав він. Він усіх просто ревнує до тієї справи.

— Місіс Гол казала мені точнісінько про те саме, Біллі. І зовсім не погано було б перебути дощовий сезон у Кармелі. Тоді б ти міг поплавати з містером Гезардом.

— Я бачу, ми можемо осістися, де тільки нам не заманеться, — кивнув головою Біллі.— Кармел — уже третє місце, куди нас запрошують. Ну, тепер я переконався, що робітник на селі не пропаде!

— Путящий робітник, — виправила Сексон.

— Либонь, що так. — Біллі подумав хвилинку. — Ні, але навіть дурбасові легше влаштуватися на селі, аніж у місті.

— І хто б міг уявити, що на світі є такі чудові люди? — зауважила Сексон. — Аж дивно стає, як подумаєш.

— А що ж тут дивного? Він заможний поет, що здатен поставити догори дригом ірландську гулянку, — став уголос роздумувати Біллі.— І товариство, з яким він ведеться, має бути таке саме. Гадаю, він сам навернув їх до своїх уподобань. Ну, а сестра в нього — тільки що на морському леві верхи не їздить!.. І цю індіянську боротьбу знає, як свої п’ять пальців, так наче для того й створена.

Вони ще трохи полежали на теплому піску. Мовчання порушив Біллі, і те, що він сказав, було, здавалося, глибоко обдумане.

— І знаєш, Сексон, мені байдуже, чи я будь-коли ще потраплю до кіно чи ні.

Сексон з Біллі подалися на південь, але через кілька тижнів повернулись назад до Кармела. Вони поселилися у Гефлера, поета, що жив у Мармуровому Будинкові, спорудженому його власними руками. Ця химерна будівля складалася з одного великого покою, майже всуціль обкладеного білим мармуром. Страву Гефлер готував собі немов на багатті — у великому мармуровому каміні. Свої масивні меблі, в тому числі й книжкові полиці вздовж стін, він змайстрував сам з червоного дерева і сам брусував бантини для даху. Один куток кімнати відділили для Сексон, завісивши його укривалом. Поет збирався їхати до Сан-Франціско й Нью-Йорка, але залишився на один день, щоб показати Біллі околицю й ділянки державної землі.

Сексон теж хотіла вийти з ними на світанку, але Гефлер глузливо кинув їй, що в неї ноги закороткі для такої прогулянки. Повернувшись увечері додому, Біллі ледве з ніг не падав. Він щиро визнав, що Гефлер висотав з нього всю душу і що він висолопив язика вже першої ж години. Гефлер запевняв, що вони пройшли п’ятдесят п’ять миль.

— Але яких миль! — скрикнув Біллі.— Вгору й униз, вгору й униз, і майже без битої стежки. І якою ходою! Він правду казав, Сексон, що в тебе ноги закороткі. Ти не пройшла б і першої милі. Але ж місця тут! Таких ми ще й уві сні не бачили!

Другого дня Гефлер подався до Монтері на потяг. Гостей він залишив у своєму будинкові і запропонував їм жити там хоч би й цілу зиму. Біллі вирішив у цей день потинятися неподалік і відпочити. Він був зовсім розбитий — тіло йому нило, прудкі Гефлерові ноги його просто вразили.

— У цих краях кожен чемпіон у своєму ділі,— захоплювався Біллі,— Ну, хоча б оцей Гефлер. Він — кремезніший за мене й важчий, а вага ж завше гальмує рух. Але йому хоч би чмих. Він казав, що раз пройшов за добу вісімдесят миль, а іншим разом за три дні сто сімдесят. Мені сором було йому в очі глянути, — я стояв перед ним ніби який шмаркач!

— Але ж, Біллі, кожному своє,— втішала його Сексон. — Ти ж теж береш гору, тільки у своїй грі. В боксерських рукавицях ти кожного з них подолаєш.

— Так-то воно так, — згодився Біллі.— А все ж якось прикро, що я мусив відставати від поета… Від поета, уявляєш?

Біллі й Сексон цілі дні розвідували державні ділянки і зрештою вирішили не брати їх. Каньйони, вкриті секвойєю, та стрімчасті бескеття хребта Санта-Лучіа зачарували Сексон, але вона пам’ятала Гефлерову розповідь про літні тумани, які залягають тут іноді на місяці і тижнями не пропускають променя сонця. До того ж звідси не дістанешся ні до якого ринку. Навіть до пошти на шосе багато миль, а добиратися повз Пойнт-Сур до Кармела втомливо й небезпечно. Біллі досвідченим оком одразу помітив, що їхати з важким вантажем тут не жарти. На Гефлеровій ділянці була каменярня з першорядним мармуром. Він казав, що то був би скарб, якби поблизу залізниця, а так — він залюбки й подарує їм каменярню, аби-но їхня охота.

На трав’янистих схилах Біллі ввижалися його власні коні й худоба, і йому було шкода полишати цей край; але він погодився із Сексон, що їм потрібна така ферма, як ото, що вони бачили на екрані в Окленді. Він теж був тієї думки, що вони знайдуть таку ферму, хоч би й сорок років муситимуть шукати.

— Але в нас обов’язково повинні рости секвойї,— поспішилася докинути Сексон. — Я просто закохалася в них. А без туманів ми обійдемося. І щоб був добрий шлях недалеко, а залізниця щоб була щонайдалі за тисячу миль.

Тривалі зимові дощі затримали їх у Мармуровому Будинкові на півмісяця. Сексон переглядала Гефлерові книжки, на жаль, здебільшого незрозумілі для неї, а Біллі ходив на полювання з Гефлеровою рушницею. Проте стрілець із нього був поганенький, і мисливець ще гірший. Йому щастило тільки на трусиків, та й то, як вони сиділи нерухомо. З полюванням йому рішуче не велося, хоч він з півдесятка разів стріляв в оленів, а одного разу навіть у якусь здоровезну кішку з довгим хвостом, — на його думку, то був гірський лев. Незважаючи на його нарікання, що він такий незграбний, Сексон бачила, як Біллі тішився своєю новою забавою. Це запізніле пробудження мисливського інстинкту, здавалося, зовсім його відмінило. Він виходив рано, повертався пізно, видирався на крутовини, заходив бозна-куди; а одного разу зник на два дні і дійшов аж до золотих копалень, що про них колись розповідав їм Том.

— І оце щоб день у день скніти на міській роботі, а по неділях — гулянки та кіно! — обурювався він. — І чого це я так довго гибів у тому міському ярмі? Ось де треба вік звікувати чи в якомусь схожому місці.