Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Він теж піонерського роду, — сказала Сексон. — Він розповідав мені, поки ти роздягався. Його батьки приїхали сюди через Панаму ще перед залізницею, і, як я зрозуміла, в нього грошей кури не клюють.

— А поводиться так, що ніколи б того й не подумав.

— І такий він веселун! — скрикнула Сексон.

— Справжній жартівник. А ще ж він і поет!..

— О, я не знаю, Біллі, але я чула, що поети взагалі дивакуваті.

— Атож. Ось хоча б Джоакін Міллер, котрий живе в горах за Фрутвейлом. Він то вже певний дивак… Пригадуєш, я освідчився тобі недалеко від його садиби… А все ж я гадав, що поети носять бурці й окуляри, і нездатні підставляти ногу бігунам на недільних гулянках, і не бігають майже голісінькі, наскільки закон те дозволяє, і не збирають мушлі, і не стрибають по скелях, як цапи.

Цієї ночі Сексон довго не могла заснути. Вона лежала під укривалом, дивилася на зорі, вдихала п’янкі лісові пахощі, прислухалася до одноманітного гулу прибою за скелями і дрімливого шарудіння хвильок у захищеній від океану бухті за кілька кроків від них. Біллі поворухнувся, і вона зрозуміла, що він теж не спить.

— Біллі, ти радий, що покинув Окленд? — шепотіла вона.

— Гм! — почулася відповідь. — Чи щаслива риба у воді!

Щоразу, коли наставав відплив, Біллі вибирався на південні скелі і повторював увесь той небезпечний перехід, який показав йому Гол, і щоразу витрачав на це все менше часу.

— Ось дочекаймося тільки неділі! — хвалився він Сексон. — Попобігає цей поет у мене за свої грошенята! Тепер мені вже не страшно. Там, де я дряпався навкарачки — тепер я пробігаю і не зморгну. Я сказав собі: припустімо, що по один бік і по другий лише одна стопа завглибшки, та й то там м’яке сіно. Тож боятися нема чого, ти зроду не впадеш. Навпаки — летітимеш стрілою. Тобто нехай буде з обох боків хоч би й ціла миля завглибшки, — це тебе зовсім не обходить. Твоє діло видертися на гребінь і мчати стрілою. І знаєш, Сексон, тільки я отак переконав себе, увесь страх як рукою зняло. Ось дочекаймося неділі, коли він прийде зі своїм товариством. Я готовий його зустріти.

— Цікаво, яке в нього товариство, — замислено мовила Сексон.

— Напевне, такі самі хлопці, як і він. Свій свояка вгадає здалека. Вони пиндючитися не будуть, ось побачиш.

Гол переслав їм кілька вудочок та купальні вбрання через одного мексіканського ковбоя, що їхав до свого ранчо, і той розповів багато цікавого про державну землю та як її дістають. Тиждень хутко збігав; щовечора Сексон щасливо зітхала сонцеві на добраніч, щоранку вони зустрічали його радісним сміхом, вітаючи початок нового щасливого дня. Ніяких планів вони не снували, а просто надили рибу, збирали мушлі та абелони й лазили по скелях, коли хотілося. Абелонове м’ясо вопи товкли, побожно приспівуючи вірші, які сяк-так скомпонувала сама Сексон. Біллі розкошував. Сексон ніколи ще не бачила його таким здоровим. Щодо неї самої, то вона й без дзеркальця знала, що ніколи ще від ранньої юності не сяяли таким рум’янцем її щоки, не була вона така життєрадісна.

— Це вперше в житті святкую я по-справжньому, — сказав Біллі.— Скільки ми одружені, а ні разу не зазнали свята. А такої втіхи жоден мільйонер не скуштував.

— І гудок не кличе на роботу о сьомій ранку, — додала Сексон. — Я навмисне вилежувалася б ранками під укривалом, та тільки тут так гарно, що шкода марнувати час. А тепер іди пограйся в дроворуба та в рибалку — та дивися, П’ятнице, принеси мені здорового окуня, якщо сподіваєшся на обід.

Біллі, що лежав був ницьма, босими пальцями ніг виколупуючи ямки в піску, підвівся й узяв сокиру.

— Але довго так не триватиме, — глибоко зітхнув він. — Дощі можуть початись кожного дня. Це взагалі чудо, що досі така гарна година.

Повернувшись у суботу вранці з прогулянки на південних скелях, Біллі не знайшов на місці Сексон. Марно погукавши, він вибрався на шлях. За півмилі від себе він побачив її верхи охляп на незагнузданій коняці, що помалу й ледаче тупала по пасовиську.

— Щастя твоє, що це стара кобила, звикла до сідла. Бачиш, на спині які сліди знати, — пробурчав Біллі, коли Сексон, нарешті, зупинила коняку біля нього й ласкаво дозволила себе зняти.

— О Біллі! — сяючи скрикнула вона. — Я зроду ще не їздила верхи. Це така розкіш! Я почувала себе такою безпорадною, але й такою відважною!

— А все-таки я пишаюся тобою, — ще сердитіше пробурмотів Біллі.— Не кожна молодиця здатна отак сісти на чужого коня, особливо, як вона ще ніколи перед тим не їздила верхи. І я не забув, що ти таки матимеш колись верхового коня до своїх послуг. Такого коника, як вітер!

Їдці Абелону приїхали до Бірсової бухти двома повозами, а дехто верхи. їх було з двадцятеро — половина чоловіків і майже стільки жінок, усі молоді — від двадцяти п’яти до сорока років, — і наче добрі приятелі. Більшість були одружені. Вони зчинили веселий гомін, підштовхуючи одне одного на слизькій стежці вниз, і одразу перейняли Сексон з Біллі своїм товариським настроєм — щирим і теплим, як саме сонце. Сексон обступили дівчата — вона ніяк не могла повірити, що це заміжні жінки! — виразно її вподобавши: вони хвалили її табірне й дорожнє спорядження і обов’язково хотіли почути про її пригоди. Вони й самі були досвідчені мандрівниці, про що свідчили їхні казанки, пательні й різний посуд.

Тим часом чоловіки пороздягались і подалися по мушлі та абелони. Жінки угледіли укулеле Сексон, і в одно стали вимагати, щоб вона заграла їм і заспівала. Дехто з них бував у Гонолулу і знав цей інструмент. Вони підтвердили, що Мерсідіз слушно назвала укулеле «блохою-стрибункою». Гавайські пісні, яких Сексон навчилася від Мерсідіз, були їм теж знайомі, і незабаром усі гуртом затягли в її супроводі «Алога Ое», «Гонолульського шибеника» та «Прегарний вінок лейгуа». Сексон щиро була шокована, коли дехто з жінок — навіть поважніші матрони — заходилися танцювати гулу * на піску.

Коли повернулися чоловіки, навантажені мішками з мушлями, Марк Гол, як найвищий жрець, розпочав урочистий ритуал абелонівського племені. За помахом його руки каменюки зграйно вдарили по білому м’ясі, і всі голоси злилися в спільному гімнові на честь Абелону. Давні куплети співали всі, а нові заспівував спершу хтось один, і решта підхоплювали хором. Біллі виказав дружину, попрохавши її проспівати стиха ті вірші, які вона сама склала, і Сексон несміливо почала своїм приємним голоском:

— Чудово! — скрикнув поет, трохи, правда, пересмикнувшись, почувши риму «б’ємо— що мо». — Вона заговорила мовою нашого племені! Ну, а тепер, діти мої,— раз, два, три!

І всі підхопили куплет Сексон. У Джіма Гезарда теж знайшлися нові рядки, а потім іще в однієї з дівчат і в Залізного Чоловіка з зеленкувато-сірими очима василиска, якого Сексон одразу впізнала з Голового опису. Тільки їй він видався схожим більше на священика.

Один чорнявий чорноокий чоловік з лукавим обличчям сатира — маляр, що продає свої картини по п’ятсот доларів за штуку, як сказали Сексон, — викликав загальний захват і оплески, коли проспівав:

І так без кінця: давні вірші перепліталися з новими й звивалися в небо, співаючи хвалу незрівнянним кармельським абелонам. Сексон страшенно захопилася і ледве могла переконати себе, що це на яві. їй здавалося, що нараз стала дійсністю чарівна казка або ж оповідання з книжки, їй здавалося, що це вони на сцені, а люди навколо — артисти, і що вона з Біллі теж — не знати як — опинилися на сцені. Багатьох дотепів вона не розуміла, зате інші схоплювала чудово; це ж уперше в житті у неї на очах творилася гра думки. її пуританську моральність дивували й разили деякі вільні натяки, але вона не хотіла над цим замислюватись. Уся ця легкодумна нібито молодь — вона ж така добропорядна, що запевне ніхто з них не дозволить собі жодної брутальності чи непристойності, як це часто траплялося в її колишніх недільних компаніях. Ніхто з чоловіків не перепився, хоч у термосах були коктейлі й у великому обплетеному бутлі червоне вино.

Найбільше враження справляла на Сексон мало не дитяча життєрадісність і невимушені вибрики веселого товариства. А те, що всі вони були митці — романісти й маляри, поети й критики, скульптори й музики — ще й посилювало це враження. Один з чоловіків, з тонкими виразними рисами обличчя, — їй сказали, що то театральний критик великої сан-франціської газети, — показав цікаву вправу. Решта чоловіків намагалися зробити так само, але незмінно провалювалися. На піску на однаковій відстані порозставляли дошки, що мали правити за бар’єри. Після цього театральний критик, ставши навкарачки, погалопував берегом, чудово копіюючи справжнього коня, і як кінь, що бере на гонах бар’єри, подолав усі перепони.