Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Біллі кивнув головою.

— Моє прізвище Робертс.

Плавець зморщив чоло, марно намагаючись пригадати, хто це такий.

— Біл… Біл Робертс, — додав Біллі.

— Ого! Невже ви Здоровань Біл Робертс? Та я ж бачив вас на рингу в Павільйоні механіків ще перед землетрусом. Опісля вийшов Еді Генлон і ще один. Пригадую, у вас однаково працюють обидві руки; ви лупите страх як сильно, але забарно. Так, так, пригадую — ви дуже задляли бій того вечора, але таки взяли гору. — Плавець простяг мокру руку. — А мене звуть Гезард, Джім Гезард.

— Ага, то це ви були футбольним тренером зо два роки тому? І я читав про вас у газетах?

Чоловіки щиро потиснули один одному руки. Потім Гезард познайомився і з Сексон. Вона почувала себе дуже маленькою між цими двома велетнями, а проте тішилася приналежністю до раси, що творить таких людей. Тільки й лишалося їй, що слухати їхню розмову.

— Я б охоче потренувався з вами боксом по півгодини щодня, — сказав Гезард. — Від вас я багато чого міг би перейняти. Ви побудете в цій околиці довший час?

— Ні. Ми підемо далі вздовж берега — шукати землі. Але дарма, я міг би вам бодай дещо показати, а ви могли б навчити мене плавати в океані під таку хвилю.

— Завжди буду радий обмінятися з вами досвідом, — згодився Гезард і звернувся до Сексон: — А чому б вам не зупинитися на час у Кармелі? Тут зовсім не погано.

— Тут чудово! — відповіла вона, вдячно всміхаючись. — Але… — вона обернулася і показала на клунки, складені під кущем. — Ми, бачте, рушили в дорогу шукати державної землі.

— Що ж, якщо ви думаєте аж за Сур забратись, ваші надії справдяться, — засміявся він. — Ну, мені час бігти но одежу. Якщо повертатиметеся цією дорогою, завітайте до мене — вам кожен скаже, де я живу. Бувайте!

Він подався назад так само, як і був з’явився — бігцем по піскуватих пагорбах.

Біллі захопленим поглядом стежив за ним.

— Оце молодчага, оце молодчага, — шепотів він. — Знаєш, Сексон, він же уславлений на всю країну. Я тисячі разів бачив його портрети в газетах. І він зовсім кирпи не дере. Розмовляє, як рівний з рівним, як людина з людиною. Я таки знову починаю вірити в наше давнє плем’я.

Вони відійшли від берега і на вузенькій головній вуличці купили м’яса, городини та шість яєць. Біллі мало не силоміць відірвав Сексон від вітрини крамниці, де чарували очі променисті перли в оправах і без оправ.

— Перлові скойки водяться тут скрізь уздовж берега, — запевнив її Біллі.— Під час відпливу я добуду тобі їх досхочу.

— Мій батько мав перламутрові шпонки, — промовила Сексон. — Вони були у справжній золотій оправі. Я зовсім забула про них… Цікаво, а в кого вони тепер?..

Вони звернули на південь. Усюди поміж сосен видніли мальовничі будиночки митців. 1 раптом, коли дорога круто побігла вниз до річки Кармел, вони зупинились перед незвичайною спорудою.

— Я знаю, що це, — майже прошепотіла Сексон. — Це давня іспанська місія. Звичайно, це й є місія кармелітів^{39}. Адже саме сюдою йшли іспанці з Мексіки; вони понабудували своїх місій і навертали індіян на християнство.

— Доки ми не викурили їх усіх — і іспанців, і індіян, — вдоволено зауважив Біллі.

— А все ж таки яка краса! — тихо відказала Сексон, дивлячись на величезну напівзруйновану валькову будівлю, — В Сан-Франціско є місія Долорес, але вона менша за цю і не така давня.

Закрита від океану невисокими пагорбами, оддалеки від людського житла й від людей, стояла самотня церква, зліплена з глини, соломи та вапняку, а довкіл тулилися руїни таких самих валькових халуп, що колись давали притулок тисячам вірних. Тиша пойняла і Сексон, і Біллі; вони йшли обережно, говорили пошепки, і мало не з острахом зважилися вступити в портал храму. Не було тут ані священика, ані вірних, але видно було, що в церкві таки правиться. Тільки парафіян, мабуть, небагато, подумав Біллі, побачивши невелику кількість лавок. Потім вони вибралися на дзвіницю, що геть уся потріскалася під час землетрусу, і завважили там рублені вручну бруси. Опинившись на хорах, Сексон раптом відкрила, як милозвучно бринять їхні з Біллі голоси; вона аж затремтіла від власної сміливості, коли тихенько заспівала перші рядки псалма: «Христе, цілителю». Захоплена акустикою приміщення, вона перехилилася через бильця і співала далі, поступово посилюючи голос:

Біллі сперся спиною до давньої стіни і голубив Сексон поглядом, а коли вона скінчила, ледве чутно промовив: — Це було чудово — просто чудово! Оце якби ти саму себе побачила, коли співала! Твоє лице було таке ж чудове, як і голос. І чи то не дивно? Я лиш тоді думаю про релігію, коли думаю про тебе.

Вони зійшли в долину, порослу вербами, зварили обід, і решту дня перебули на невеликих скелях на північ від гирла річки. Вони не збиралися проводити там час, але залишилися на місці, безсилі відірвати зачаровані очі від хвиль, що, ревучи, кидалися на берег і розбивались об скелі, та від барвистого життя моря — від морських зірок, крабів, мідій і морських анемон. У калабані, що полишилася після припливу, вони побачили маленьку рибу-чорта й стали кидати їй крабенят; щоразу їм аж кров холола, коли риба обвивала крабів своїм колючим тілом. Море дедалі спадало, і вони назбирали собі силу мідій — величезних, у п'ять-шість дюймів завдовжки, і бородатих, як патріархи.

Потім Біллі подався шукати перлові скойки, а Сексон стала плескатися тим часом у калабані з кришталево-чистою морською водою, вигрібаючи звідти жменями блискучі клейноди — уламки скойок, відшліфовані океаном камінці — рожеві, сині, зелені, фіалкові самоцвіти. Біллі повернувся ні з чим і ліг поруч неї. їх пестило яскраве сонце, не спекотне завдяки морській прохолоді, і Сексон з Біллі лежали й дивилися, як поринало воно за обрій у темно-синю смугу океану.

Сексон взяла руку Біллі й зітхнула, переповнена щастям. їй здавалося, що такого чудового дня вона ще зроду не зазнавала. В неї було таке відчуття, немов здійснюються всі її давні мрії. А що можлива така краса на світі — вона й не уявляла! Біллі ніжно стиснув її руку.

— Про віщо ти думала? — спитав він, коли вони, нарешті, підвелися рушати.

— О, не знаю, Біллі. Може, про те, що один такий день кращий за десять тисяч років життя в Окленді.

На світанні вони покинули й річку, й долину Кармел і через пагорби поміж горами та морем подалися на південь. Дорога була розмита й вибоїста — знак, що нею користувалися не часто.