Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прошу тебе, йди собі, — сказала вона Сафії. — Це пристойний дім.

Побачивши, що її прохання залишилося без відповіді, Зухра закричала:

— Іди звідси, бо викличу поліцію!

Від несподіванки Сафія позадкувала. Відтак зверхньо кинула:

— Ти, служнице, хто тобі…

Зухра затулила їй рот. Сафія накинулася на Зухру, однак міцні кулаки дівчини ледь не збили її додолу. Між тим шум побудив мешканців: зарипіли двері, почулися кроки. Першим підскочив Хусні Алам. Ухопивши Сафію за руку, він повів її геть за двері.

Шаленіючи від гніву, я зайшов до своєї кімнати. Слідком увійшла схвильована господиня, намагаючись вивідати, що сталося. Я вибачивсь, однак цього їй було мало.

— Хто ця жінка? — спитала вона.

Довелось мені рятуватися брехнею:

— Вона була моєю нареченою, однак я розірвав заручини.

— Дивлячись на її поведінку, твоє рішення можна лише вітати.

Господиня якусь мить мовчала, неначе підшукувала влучне слово, потім докинула:

— Проте я змушена прохати тебе — влаштовуйте свої справи десь в іншому місці! Мій пансіонат існує завдяки добрій репутації! — сказавши це, вона вийшла з кімнати.

Коли наступного дня Зухра принесла мені пополудневий чай, її обличчя ще нагадувало про минулу бійку. Я подякував і вибачився за халепу, до якої втяг дівчину.

— Я розірвав з нею заради тебе, — сказав я.

— Хто вона така? — суворо спитала Зухра.

— Ница жінка… була. Я збрехав господині, що Сафія була моєї нареченою, сама розумієш…

Я на знак примирення поцілував її в щічку.

За вікном шаліла буря, раз у раз гуркало. В кімнаті ставало темніше, хоча до вечора було ще доволі часу. Коли прийшла Зухра, я ввімкнув лампу. Ввесь цей час нетерпляче чекав на неї, і коли вона з’явилася, я поспішив сказати:

— Ходімо звідси, Зухро!

Вона поставила на стіл чайник із чашками й докірливо поглянула на мене.

— Ми житимемо разом усе життя, завжди…

— І не буде ніяких клопотів? — саркастично посміхнулася Зухра.

Мені стало сумно, я щиро відповів:

— Мої клопоти — від шлюбу!

— Отож мені лишається пошкодувати, що закохалася в тебе, — не стримавши почуттів, прошепотіла вона.

— Не кажи так, Зухро. Ти повинна мене зрозуміти. Я тебе кохаю й не бачу ні сенсу в житті, ні мети в ньому без твого кохання. Однак одруження поставить переді мною надскладні проблеми. Воно зробить проблематичним моє майбутнє.

Зухра ледь стримувала гнів.

— Я досі не знала, що можу стати причиною таких клопотів, — мовила вона.

— Не ти, а невігластво, дикість, забобони. Але що зробиш?