Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Про що ти кажеш?

— Про те, що ти не любиш мене так, як я тебе.

— Я тебе кохаю. Це ти не кохаєш мене, — промовила вона безбарвним голосом.

— Зухро!

— Ти дивишся на мене скоса, як інші…

— Я кохаю тебе, Зухро! — щиро мовив я. — Усім серцем кохаю, Аллах свідок!

Вона почувала себе непевно.

— Ти вважаєш мене рівною собі?

— А ти маєш у цьому сумнів?

Зухра похитала головою. Я розумів, що твориться в її душі.

— Є такі проблеми, які годі вирішити…

Вона вдруге похитала головою, гамуючи гнів.

— Таке в мене було, коли я тікала з дому, — мовила Зухра. — Однак я зуміла дати собі раду.

Я навіть не міг раніше уявити собі, що вона така самовпевнена і горда. Відчував: коханка тягне мене до прірви — коли вже ковзають над самісіньким краєм. Я взяв її руку і, міцно поцілувавши, прошепотів:

— Я кохаю тебе, Зухро.

Щоразу, коли я дивився на мужнє обличчя Хусні Алама, мені уявлялися веселі хмільні гулянки. Але потім я довідався про його плани, задля яких він власне й приїхав до Александрії, відтоді почав дивитися на нього по-іншому. Талаба Марзук — людина незрозуміла, і його краще не брати до уваги, а ось Хусні Алам — це рішучий хлопець, і я повинен увійти до нього в спілку. Справа навіть не в його задумах, а в тому, що це врятує мене від жахливих авантюр Алі Бекіра. Та, на жаль, Хусні Алама важко схопити за полу — він невловний. Інколи розповідає про свої заміри, однак частіше гасає на шаленій швидкості в своїй машині, і поруч нього, зазвичай, сидить жінка.

Якось я сказав йому:

— Ділова людина не гайнуватиме час на дурниці.

— На що ж вона витрачає свій час?

— Вивчає, роздумує, потім здійснює задум, — відповів я, як людина, що піклується про інших.

— Усе це чудово, однак я не лише вивчаю та обмізковую, але й гуляю!.. Ми живемо напередодні Божого суду! — сказав він, сміючись. Коли ми попрощалися, я думав: «Боже, як стати в пригоді іншим і собі? Яким чином цього досягнути?»

Квартира на вулиці Лідо аж розлягалась од лайки та прокльонів. Я репетував:

— Щоразу цей бруд!

Махмуд Абдельаббас, котрий прийшов до мене за третім уроком бухгалтерського обліку, спішно зібрав свої зошити. Я рішуче підвівся й попрямував до дверей. Махмуд — за мною. Вже на сходах я попрохав його повернутися й сказати Сафії, що я йду від неї назовсім і вже не повернусь.

Я поїхав до пансіонату. Лише коли Зухра відчинила двері, зрозумів, що за мною стежила. В цю мить мене схопили ззаду, і я почув грубий голос Сафії:

— Захотів утекти від мене? Я тобі що — дівчинка чи іграшка?

Мені коштувало неабияких зусиль випручатися з її рук, однак вона вдерлася в дім.

— Геть звідси! — просичав я. — Люди вже сплять!

— Обікрав мене, — верещала вона. — Їв, пив, одягався, а зараз вирішив утекти, сучий сину?

Я ляснув її по щоці, вона відповіла тим самим. Ми зчепилися, гамселячи одне одного. Зухра намагалася нас розборонити, та марно.