Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Машина довезла мене до району Клеопатри. Вулицю пронизував холодний вітер, та мені, зігрітому горілкою, було байдуже. Я поправував до будинку одної кремезної мальтійки, яку не раз відвідував улітку. Вона неабияк здивувалася, побачивши мене опівночі та ще в таку гидку пору року.

— Дома нікого, крім мене, — сказала вона. — Та й запросити зараз вже пізно.

Це була п’ятдесятирічна крутобока вдовиця зі спраглим тілом і легким пушком над верхньою губою. Вона стояла в однім спіднім, і я заштовхав її назад до кімнати.

— Ти що? Я не чекала… — бурмотіла вона ошелешено.

— Не має значення, — сміявся я. — Все пусте. — Потім ми годину базікали про те та се, в тому числі й про мої плани в Александрїї.

— Багато хто кидає все й утікає звідси, — застерегла вона.

Я солодко позіхав.

— Не збираюся ні створювати компанію, ні будувати завод, — відповів я сонно.

— Отож тобі треба купити контору в якогось іноземця, що нагострив звідси лижі.

— Непогана думка. Але треба все гарно обмізкувати.

Коли я вертався до пансіонату, пішла справжня злива. Видимість була зовсім погана, хоча «двірники» працювали без упину. Я був злий на себе — стільки часу йде на пусте.

Хоча смердить кухнею, а чарівна.

— Мені дві грудочки, будь ласка.

Я попрохав цукру, щоб затримати її ще на хвилину.

— Ти занадто непривітна зі мною, Зухро.

— Нічого подібного, просто ти так себе поводиш.

— Я виказую свої почуття.

— Я тут тільки працюю, — пояснила вона.

— Добре. Залишимо це.

— Ти, здається, не віриш мені?

— Це ти мені не віриш, Зухро!

— Якщо ти порядний хлопець, то будь таким і зі мною.

Вона вийшла. Я встиг гукнути їй у спину:

— Я вічно тебе любитиму!

Я бачив вас разом. У коридорі біля ванної. Тебе і його, тобто Сархана. Він ласкаво торкався твоєї щоки. Ти не заперечувала. Твоя чарівна пичка, без тіні обурення, посміхнулася, світилась уся, а коса звабливо розгойдувалася. Джигіт випередив мене на пару днів, та нічого. Моя ще візьме.

Я довго сміявся, вмощуючись у «форді», потім вигукнув:

— Не дорікай мені, Фрікіко!

Я повіз Талабу Марзука до кав’ярні «Триатон». То була його ініціатива. Коли ми йшли між столиками, я раптом побачив Сархана — він розмовляв з якимось чолов’ягою. Ми привіталися. Талаба Марзук спитав мене, чим я займаюся. Я відповів, що їжджу машиною і обмізковую варіанти.

— Маєш досвід у якійсь галузі? — спитав він.

— Не маю.