Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я взагалі не переношу віршів, а також не переварюю кар’єристів з дипломами в кишені. В мені живе вищість шляхтича, що опинився серед скотарів. А зовні я схожий на людину, яка силкується завести автомобіль без акумулятора…

Якийсь молодик проминув нас у вітальні, прямуючи до дверей. Господиня покликала його і запропонувала сісти з нами.

— Це наш новий мешканець, пан Мансур Бахі, — відрекомендувала вона його.

Він — диктор Александрійського радіо. Має диплом про вищу освіту. Має тонке аристократичне обличчя. Однак йому бракне мужності. Мансур теж із селюків. Коли він пішов, я повернувся до господині:

— Він приїхав надовго чи ні?

— Надовго, мій любий. У мене тимчасові не зупиняються.

Невдовзі повернулася Зухра з повною сумкою продуктів. Ця дівчина хвилює мою плоть, хоча в місті доволі жінок.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Ти врешті закохався?

— Не знаю… Це не кохання й не жага. Одначе вона чудова дівчина… і я хочу одружитися з нею…

— Що не кажи, а ти хлопець, за якого піде будь-яка дівчина.

Кожен вечір, коли радіо передавало концерт Умм Кальсум, ставав святом, особливо в пансіонаті «Мірамар». Ми їли, пили, сміялися, обговорювали різні проблеми, серед них і політичні. Особливо відзначався Амір Вагді, — він розповідав різні героїчні історії, вірогідність яких викликала сумнів.

Цей пустий стариган старався нас переконати й у своєму геройстві. Отож немає в триклятому світі просто нормальної людини, немає жодного, хто не був би прибічником революції, навіть Талаба Марзук, навіть я, хто веде цю оповідь. Я особливо повинен бути на стороні. Сархан хоче скористатися революцією для своєї кишені. Мансур? Певно, стукач. А старий — хто його знає?

Та й сама господиня. Цілком може статися, що органи держбезпеки доручили їй спостерігати. Коли я спитав Зухру, яка щойно налила мені з пляшки содової: «Чи любиш ти, Зухро, революцію?» — пані ледь не вискочила з крісла.

— А ти поглянь, лишень, на картину, що висить у її кімнаті!

Це можна розуміти, як дозвіл пробратися в Зухрину кімнату? Горілка швидко створила атмосферу дружби й злагоди між нами, однак я відчував, що це ненадовго. В мене не може бути справжньої дружби — ні з Сарханом, ні з Мансуром. Ця приязнь зникне так само швидко, як зникла ота діваха з буфету кінотеатру «Метро». Я сказав собі, що мені конче необхідно знайти для себе справу, до якої міг би докласти рук і витратити ввесь свій час, інакше може статися всяке — зроблю якусь дурницю чи навіть скою злочин. Цілком може трапитися, що я парубкуватиму до скону, аби вдруге не почути «ні», і лише тому, що в нашому молодому суспільстві не існує дівчини, яка відповідала б моїм ідеалам. Але вважатиму, що всі жінки — це мій гарем, у тім числі й наша красуня-служниця, яку я намірився поселити в моєму майбутньому домі. Сама Зухра буде задоволена і вдячна мені за це. Вона вивчить мистецтво господарювання, до того ж їй не доведеться мучитись вагітністю, пологами й вихованням дітей. Вона гарна, а її плебейське походження привчить зносити мої забаганки й численні походеньки. Одне слово, життя цілком пристойне, хоч би там хто що казав.

Сархан був неабиякий мастак травити анекдоти — ми аж тряслися від сміху.

Слухайте… читайте… це смертний вирок…

Невже англійці сидітимуть крячкою, поки комуністи переб’ють нас?!

Концерт розпочався. Всі — цілковита увага. Я слухаю одну, потім другу пісню, а далі мене бере нудьга. Від співів всі ледь не казяться, а я нудьгую на самоті. Найбільше мене дивує, що господиня теж любить Умм Кальсум. Певно, моє обличчя виказало здивування, бо пані сказала мені:

— Я завжди її слухаю.

Талаба Марзук теж уважно слухав співачку, потім нахилився до мене і прошепотів:

— Слава Богу, що вони не конфіскували мої вуха!

Журналістський блазень заплющив очі й перетворився ввесь у слух; чи, може, заснув? Я поглянув на Зухру, яка сиділа на стільці під ширмою.

Ох і гарна! Але чи слухає вона музику? Про що думає? Зненацька вона підвелася й пішла у внутрішні покої. Всі сиділи, мов п’яні. Тоді я теж підвівся й подавсь до ванної, розраховуючи перестріти Зухру дорогою. Я пірнув пальцями в її волосся і прошепотів:

— Немає нічого прекраснішого від співу: лише твоє обличчя…

Вона уникнула мене. Я хотів був обхопити її за спину, але не наважився, мене зупинив її холодний рішучий погляд.

— Я стільки чекав тебе, Зухро!

Вона повернулася до вітальні. Стривай лишень. У нашій садибі в Танті таких, як ти, десятки. Хіба ти не бачиш, що потрібна мені? Чи гидуєш мною, коров’яча балабухо?!

Я повернувся до столу. Охи та ахи від співу, якого я не чув, дратували мене ще більше. Непереборно хотілося виказати їм усе, що я про них думаю, щоб бути правдивим із собою бодай раз у житті; однак я стримавсь. У перерві, коли всі повставали, я полишив пансіонат.