— Зухра.
— Хвала тому, хто дав тобі це ім’я.
Вона стримано кивнула.
— Тут багато народу?
— Двоє чоловіків і такий хлопець, як ти.
— Як тебе можна називати ласкаво?
— Мене звати Зухра.
Ввічлива, але надміру сувора. Ну, та нічого. Прикрашатиме мою майбутню квартиру. Вона значно красивіша від моєї дурної родички, яка ніяк не вибере собі пару.
Фрікіко… не дорікай мені…
— Це ти серйозно?
— Звичайно, кохана.
— Але ж ти, певно, не любиш!
— Я ж хочу одружитися з тобою!
— Мені здається, ти не здатен кохати.
— Я хочу одружитися з тобою, хіба це не означає, що я кохаю тебе? — сказав я. Мене душила досада: — Чи ти вважаєш, що я негоден бути твоїм чоловіком?
Зухра завагалася.
— Скільки коштує зараз твоя земля? — спитала вона. Я відповів і рушив до дверей.
— Я іду, а ти спокійно подумай про все.
Трохи пізніше, за сніданком, я перезнайомився з рештою пожильців.
Найстаріший серед них — Амір Вагді — журналіст, уже на пенсії. Це високий худорлявий дід під вісімдесят років, нівроку здоровий, зі зморшкуватим обличчям і глибоко запалими очима. Здається, смерть не один зуб на ньому зламала. Я його зненавидів. Мене обурювало, що він досі живе, тоді коли багато молодих хлопців гинуть щодня.
Про Талаба Марзука я чув раніше: про нього співчутливо розповідав мені мій дядечко. Я, звісно, змовчав.
— Ти, часом, не з тих Аламів, що в Танті? — спитав мене Талаба Марзук.
— Саме з тих.
— Я знав твого батька. Ото був добрий господар.
Він підвівся з-за столу і, звертаючись до Аміра Вагді, мовив:
— Слава Аллаху, він недовго залишався під впливом заколотників.
Я не зрозумів, про кого йдеться.
— Маю на увазі вафдистів, — пояснив Талаба Марзук, помітивши моє здивування.
Тоді я недбало сказав:
— Знаю лише, що він був вафдистом, коли вся країна була такою.