– Так. Сідай, не хвилюйся. Ми не можемо втрачати ні хвилини. Серед сотень, навмання взятих вчора Хранителями, – потрапили 12 Мефі. І втратити два-три дні – вони загинуть.
Я мовчав.
– Щоб спостерігати за ходом випробування, до вас мають надіслати електротехніків, механіків, лікарів, метеорологів. І рівно о 12 – запам’ятай, – коли подзвонять до обіду і всі зайдуть до їдальні, ми залишимося в коридорі, замкнемо всіх у їдальні – й «Інтеграл» наш… Ти розумієш: це потрібно будь-що-будь. «Інтеграл» у наших руках – це буде зброя, яка допоможе закінчити все відразу, швидко, без болю. Їх аеро… ха! Це буде просто мізерна мошкара проти шуліки. І потім, якщо вже це буде неминуче – можна буде направити вниз дула двигунів і однією тільки їхньою роботою…
Я схопився:
– Це неможливо! Це безглуздо! Невже тобі не ясно: те, що ви починаєте, – це революція?
– Так, революція! Чому ж це безглуздо?
– Безглуздо – тому що революції не може бути. Тому що наша – це не ти, а я кажу, – наша революція була останньою. І більше ніяких революцій не може бути. Це відомо кожному…
Глузливий, гострий трикутник брів:
– Милий мій: ти – математик. Навіть – більше: ти філософ – від математики. Так от: назви мені останнє число.
– Тобто? Я… я не розумію: яке – останнє?
– Ну – останнє, верхнє, найбільше.
– Але, I, це ж безглуздо. Оскільки число чисел – нескінченне, яке ж ти хочеш останнє?
– А яку ж ти хочеш останню революцію? Останньої – немає, революції – нескінченні. Остання – це для дітей: дітей нескінченність лякає, а необхідно – щоб діти спокійно спали ночами…
– Але в чому сенс – який сенс у всьому цьому – заради Благодійника? Який сенс, якщо всі вже щасливі?
– Припустимо… Ну добре: нехай навіть так. А що далі?
– Смішно! Зовсім дитяче питання. Розкажи що-небудь дітям – все до кінця, а вони все-таки неодмінно запитають: а далі, а навіщо?
– Діти – єдині сміливі філософи. І сміливі філософи – неодмінно діти. Саме так, як діти, завжди і треба: а що далі?
– Нічого немає далі! Крапка. У цілому світі – рівномірно, всюди – розлито…
– Ага: рівномірно, всюди! Ось тут вона сама і є – ентропія, психологічна ентропія. Тобі, математику, – хіба не ясно, що тільки різниці – різниці – температур, тільки теплові контрасти – тільки в них життя. А якщо всюди, по цілому світу, однаково теплі – або однаково прохолодні тіла… Їх треба зіштовхнути – щоб вогонь, вибух, геєна. І ми – зіштовхнемо.
– Але, I, зрозумій же, зрозумій: наші предки – під час Двохсотлітньої Війни – саме це і зробили…
– О, і вони мали рацію – тисячу разів. У них тільки одна помилка: пізніше вони увірували, що вони є останнє число – якого немає в природі, немає. Їхня помилка – помилка Галілея: він мав рацію, що земля рухається навколо сонця, але він не знав, що вся сонячна система рухається ще навколо якогось центру, він не знав, що справжня, не відносна, орбіта землі – зовсім не наївне коло…
– А ви?
– А ми – поки знаємо, що немає останнього числа. Можливо, забудемо. Ні: навіть напевно – забудемо, коли постаріємо – як неминуче старіє все. І тоді ми – теж неминуче вниз – як восени листя з дерева – як післязавтра ви… Ні, ні, милий, – не ти. Ти ж – з нами, ти – з нами!
Розгоріла, вихрова, іскриста – я ніколи ще не бачив її такою – вона обняла мене собою, вся. Я щез…
Останнє – дивлячись міцно, твердо мені в очі:
– Так пам’ятай же: о дванадцятій.
І я сказав:
– Так, я пам’ятаю.
Пішла. Я один – серед буйного, різноголосого гаму – синіх, червоних, зелених, бронзово-жовтих, помаранчевих…
Так, о 12… – і раптом безглузде відчуття чогось стороннього, що осіло на обличчі – чого ніяк не змахнути. Раптом – вчорашній ранок, Ю – і те, що вона кричала тоді в обличчя I… Чому? Що за абсурд?