Я, не замислюючись, простягнув їй руку, я простив усе – вона схопила мої обидві, міцно, колюче стиснула їх і, схвильовано здригаючись звисаючими, як стародавні прикраси, щоками, – сказала:
– Я чекала… я тільки на хвилинку… я тільки хотіла сказати: яка я щаслива, яка я рада за вас! Ви розумієте: завтра-післязавтра – ви абсолютно здорові, ви заново… народилися…
Я побачив на столі листок – останні дві сторінки вчорашніх моїх записів: як залишив їх там з вечора – так і лежали. Якби вона бачила, що я писав там… Утім, все одно: тепер це – тільки історія, тепер це – до смішного далеке, наче крізь перевернутий бінокль…
– Так, – сказав я, – і знаєте: от я зараз ішов проспектом, і поперед мене людина, і від неї – тінь на бруківці. І розумієте: тінь світиться. І мені здається – ну от я впевнений – завтра зовсім не буде тіней, від жодної людини, від жодної речі, сонце – крізь все…
Вона – ніжно і строго:
– Ви – фантазер! Дітям у мене в школі – я б не дозволила говорити так…
І щось про дітей, і як вона їх всіх відразу, гуртом, повела на Операцію, і як їх там довелося зв’язати, і про те, що «любити – потрібно нещадно, так, нещадно», і що вона, здається, нарешті зважиться…
Поправила між колін сіро-блакитну тканину, мовчки, швидко – обклеїла всього мене посмішкою, пішла.
І – на щастя, сонце сьогодні ще не зупинилося, сонце бігло, і от уже 16, я стукаю в двері – серце стукає…
– Заходьте!
На підлогу – біля її крісла, обнявши її ноги, закинувши голову вгору, дивитися в очі – по черзі, в одне і в інше – і в кожному бачити себе – в чудесному полоні…
А там, за стіною, буря, там – хмари все чавунніші: нехай! У голові – тісно, буйні – через край – слова, і я вголос разом із сонцем лечу кудись… ні, тепер ми вже знаємо, куди – і за мною планети – планети, із бризками полум’я, населені вогняними, співучими квітами, – і планети німі, сині, де розумні камені об’єднані в організовані суспільства, – планети, які досягли, як наша земля, вершини абсолютного, стовідсоткового щастя…
І раптом – зверху:
– А ти не думаєш, що вершина – це саме об’єднані в організоване суспільство камені?
І все гостріше, все темніше трикутник:
– А щастя… Що ж? Адже бажання – болісні, чи не так? І ясно: щастя – коли немає вже ніяких бажань, немає жодного… Яка помилка, який безглуздий забобон, що ми досі перед щастям – ставили знак плюс, перед абсолютним щастям – звичайно, мінус – божественний мінус.
Я – пам’ятаю – розгублено пробурмотів:
– Абсолютний мінус – двісті сімдесят три градуси…
– Мінус двісті сімдесят три – отож. Трохи прохолодно, та хіба це щось не доводить, що ми – на вершині.
Як тоді, давно – вона говорила якось за мене, мною – розгортала до кінця мої думки. Але було в цьому щось таке моторошне – я не міг – і з зусиллям витягнув з себе «ні».
– Ні, – сказав я. – Ти… ти жартуєш…
Вона засміялася, голосно – занадто голосно. Швидко, в секунду, досміялась до якоїсь межі – оступилася – вниз… Пауза.
Встала. Поклала мені руки на плечі. Довго, повільно дивилася. Потім притягнула до себе – і нічого немає, тільки її гострі, гарячі губи.
– Прощавай!
Це – здалеку, згори, і дійшло до мене нескоро – можливо, через хвилину, через дві.
– Як так «прощай»?
– Ти ж хворий, ти через мене скоював злочини, – невже тобі не було болісно? А тепер Операція – і ти вилікуєшся від мене. І це – прощавай.
– Ні, – закричав я.
Нещадно-гострий, чорний трикутник на білому:
– Як? Не хочеш щастя?