Я поквапився вийти назовні – і мерщій додому, додому…
Десь позаду я чув пронизливий писк птахів над Стіною. А попереду, в західному сонці, – з малинового кристалізованого вогню – кулі куполів, величезні палаючі куби-будинки, застиглою блискавкою в небі – шпиль акумуляторної вежі. І все це – всю цю бездоганну, геометричну красу – я повинен буду сам, своїми руками… Невже – ніякого виходу, ніякого шляху?
Повз якийсь аудиторіум (нумер його не пам’ятаю). Всередині – купою складені лави; посередині – столи, покриті простирадлами з білосніжного скла; на білому – пляма рожевої сонячної крові. Й у всьому цьому приховано якесь невідоме – тому моторошне – завтра. Це неприродно: мислячій – зрячій істоті жити серед незакономірностей, невідомих, іксів. От якби вам зав’язали очі та змусили так ходити, обмацувати, спотикатися, і ви знаєте, що десь ось тут зовсім близько – край, один тільки крок – і від вас залишиться тільки сплющений, понівечений шматок м’яса. Хіба це не те саме?
…А що як не чекати – самому вниз головою? Чи не буде це єдиним і правильним, яке відразу розплутає все?
Запис 31-й
Порятовані! В останній момент, коли вже здавалося – немає за що вхопитися, здавалося – вже все скінчено…
Так: ніби ви сходами вже піднялися до грізної Машини Благодійника, і з важким брязкотом вже накрив вас скляний ковпак, і ви востаннє в житті – скоріше – ковтаєте очима синє небо…
І раптом: все це – тільки «сон». Сонце – рожеве та веселе, і стіна – така радість погладити рукою холодну стіну – і подушка – без кінця насолоджуватися ямкою від вашої голови на білій подушці…
Ось приблизно те, що пережив я, коли сьогодні вранці прочитав Державну Газету. Був страшний сон, і він скінчився. А я, малодушний, я, невіруючий, – я думав вже про свавільну смерть. Мені соромно тепер читати останні, написані вчора, рядки. Але все одно: нехай, нехай вони залишаться, як пам’ять про те неймовірне, що могло бути – і чого вже не буде… так, не буде!..
На першій сторінці Державної Газети сяяло:
…Ви – якби ви читали все це не в моїх записах, схожих на якийсь древній, химерний роман, – якби у вас в руках, як у мене, тремтів ось цей газетний лист, який ще пахне фарбою, – якби ви знали, як я, що все це справжнісінька реальність, якщо не сьогоднішня, так завтрашня – хіба не відчували б ви те ж саме, що і я? Хіба – як у мене зараз – не крутилася б у вас голова? Хіба – по спині і руках – не бігли б у вас ці моторошні, солодкі крижані голочки? Чи не здавалося б вам, що ви – гігант, Атлас – і якщо випростатися, то неодмінно стукнетеся головою об скляну стелю?
Я схопив телефонну слухавку:
– I-330… Так, так: 330, – потім, захлинаючись, крикнув: – Ви вдома, так? Ви читали – ви читаєте? Але це ж, це ж… Це дивовижно!
– Так… – довге, темне мовчання. Слухавка ледь чутно дзижчала, думала щось… – Мені неодмінно треба вас побачити сьогодні. Так, у мене після 16. Неодмінно.
Мила! Яка ж вона мила! «Неодмінно»… Я відчував: посміхаюся – і ніяк не можу зупинитися, і так от понесу по вулиці цю посмішку – наче ліхтар, високо над головою…
Там, зовні, на мене налетів вітер. Крутив, свистів, сік. Але мені тільки ще веселіше. Репетуй, вий – все одно: тепер тобі вже не звалити стін. І над головою руйнуються чавунно-летючі хмари – нехай: вам не затемнити сонця – ми навіки прикували його ланцюгом до зеніту – ми, Ісуси Навини.
На розі – щільна купка Ісус-Навинів стояла, влипнувши лобами в скло стіни. Всередині на сліпучо-білому столі вже лежав один. Виднілися з-під білого розгорнуті жовтим кутом босі підошви, білі медики нахилилися до узголів’я, біла рука простягнула руці наповнений чимось шприц.
– А ви – що ж не йдете? – запитав я – нікого, або, вірніше, всіх.
– А ви? – обернулася до мене чиясь куля.
– Я – згодом. Мені треба ще спочатку…
Я, дещо збентежений, відійшов. Мені дійсно спочатку треба було побачити її, I. Але чому «спочатку» – я не міг відповісти собі…
Елінг. Голубувато-льодяній, поблискував, іскрився «Інтеграл». У машинному гула динамо – ласкаво, якесь одне і те ж слово повторюючи без кінця – неначе моє знайоме слово. Я нахилився, погладив довгу холодну трубу двигуна. Мила… яка… яка мила. Завтра ти – оживеш, завтра – вперше у житті здригнешся від вогненних пекучих бризок у твоєму череві…
Якими очима я дивився б на це могутнє скляне чудовисько, якби все залишалося як вчора? Якби я знав, що завтра о 12 – я зраджу йому… так, зраджу…
Обережно – за лікоть ззаду. Обернувся; тарілкове, пласке обличчя Другого Будівельника.
– Ви вже знаєте, – сказав він.
– Що? Операція? Так, чи не так? Як – все, все – відразу…
– Та ні, не те: пробний політ скасували, до післязавтра. Все через Операції цієї… Даремно гнали, старалися…
«Все через Операції»… Смішна, обмежена людина. Нічого не бачить далі своєї тарілки. Якби він знав, що, якби не було Операції, – завтра о 12 він сидів би під замком у скляній клітці, метався б там і дерся на стіну…
У мене в кімнаті, о 15.30. Я увійшов – і побачив Ю. Вона сиділа за моїм столом – кістяна, пряма, тверда, – утвердивши на руці праву щоку. Мабуть, чекала вже давно: бо коли схопилася назустріч мені – на щоці у неї так і залишилися п’ять ямок від пальців.
Одну секунду в мені – то найбільш нещасний ранок, і ось тут же, біля столу – вона поруч з I, розлючена… Але тільки секунду – і одразу ж змито сьогоднішнім сонцем. Так буває, якщо в яскравий день ви, заходячи в кімнату, через неуважність повернули вимикач – лампочка загорілася, але начебто її і немає – така смішна, бідна, непотрібна…