На секунду біля дверей. Той – тупо тупотить вгору, сюди. Тільки б двері! Я благав двері, але вони дерев’яні; рипнули, зойкнули. Вихором повз – зелене, червоне, жовтий Будда – я перед дзеркальними дверима шафи: моє бліде обличчя, прислухаються очі, губи… Я чую – крізь шум крові – знову скриплять двері… Це він, він.
Я вхопився за ключ у двері шафи – і от кільце погойдується. Це щось нагадує мені – знову миттєвий, голий, без умови, висновок – вірніше, уламок: «Того разу I…». Я швидко відкриваю двері шафи – я всередині, в темряві, захлопую її щільно. Один крок – під ногами хитнулося. Я повільно, м’яко поплив кудись вниз, в очах потемніло, я помер.
Пізніше, коли мені довелося записувати всі ці дивні події, я порився в пам’яті, в книгах – і тепер я, звісно, розумію: це був стан тимчасової смерті, знайомий древнім і – наскільки я знаю – зовсім невідомий у нас.
Не маю уявлення, як довго я був мертвий, швидше за все 5-10 секунд, але тільки через деякий час я воскрес, відкрив очі: темно й відчуваю – вниз, вниз… Простягнув руку – вхопився – дряпанула та швидко пропала шорстка стінка, на пальці кров, ясно – все це не гра моєї хворої фантазії. Але що ж, що?
Я чув своє пунктирне, тремтяче дихання (мені соромно зізнатися в цьому – так все було несподівано й незрозуміло). Хвилина, дві, три – все вниз. Нарешті м’який поштовх: те, що падало у мене під ногами, – тепер нерухоме. В темряві я намацав якусь ручку, штовхнув – відчинилися двері – тьмяне світло. Побачив: позаду мене швидко неслася вгору невелика квадратна платформа. Кинувся – але вже було пізно: я був відрізаний тут… де це «тут» – не знаю.
Коридор. Тисячопудова тиша. На круглих склепіннях – лампочки, нескінченний, мерехтливий, тремтячий пунктир. Схоже трохи на «труби» наших підземних доріг, але тільки набагато вже і не з нашого скла, а з якогось іншого старовинного матеріалу. Промайнуло – про підземелля, де нібито рятувалися під час Двохсотлітньої Війни… Все одно: треба йти.
Йшов, думаю, хвилин двадцять. Звернув праворуч, коридор ширше, лампочки яскравіші. Якийсь невиразний гул. Можливо, машини, можливо, голоси – не знаю, але тільки я – біля важких непрозорих дверей: гул звідти.
Постукав, ще раз – голосніше. За дверима – затихло. Щось брязнуло, двері повільно, важко розчинилися.
Я не знаю, хто з нас двох остовпів більше, – переді мною був мій лезоносий, найтонший доктор.
– Ви? Тут? – і ножиці його так і зачинилися. А я – я ніби ніколи й не знав жодного людського слова: я мовчав, дивився і абсолютно не розумів, що він говорив мені. Можливо, мені треба піти звідси; тому що потім він швидко своїм пласким паперовим животом відтіснив мене до кінця цієї, більш світлої частини коридору – і штовхнув у спину.
– Дозвольте… я хотів… я думав, що вона, I-330. Але за мною…
– Стійте тут, – відрізав доктор і зник…
Нарешті! Нарешті вона поруч, тут – і чи не все одно, де це «тут». Знайомий, шафраново-жовтий шовк, посмішка-укус, запнуті шторою очі… У мене тремтять губи, руки, коліна – а в голові дивна думка:
«Коливання – звук. Тремтіння повинне звучати. Чому ж не чути?»
Її очі розкрилися мені – навстіж, я увійшов усередину…
– Я не міг більше! Де ви були? Чому… – ні на секунду не відриваючи від неї очей, я говорив, наче марив, – швидко, недоладно, – можливо, навіть тільки думав. – Тінь – за мною… Я помер – з шафи… Тому що цей ваш… каже ножицями: у мене душа… Невиліковна…
– Невиліковна душа! Бідненький мій! – I розсміялася – і мене окропила сміхом: усе марення пройшло, і всюди виблискують, дзвенять смішинки, і як… як все добре.
З-за рогу знову вивернувся доктор – чудовий, прекрасний, найтонший доктор.
– Ну-с, – зупинився він біля неї.
– Нічого, нічого! Я вам потім розповім. Він випадково… Скажіть, що я повернуся за… хвилин п’ятнадцять…
Доктор майнув за ріг. Вона чекала. Глухо грюкнули двері. Тоді I повільно, повільно, все глибше втикаючи мені в серце гостру, солодку голку – притулилася плечем, рукою, вся – і ми пішли разом з нею, разом з нею – двоє – одне…
Не пам’ятаю, де ми звернули в темряву – і в темряві сходами вгору, без кінця, мовчки. Я не бачив, але знав: вона йшла так само, як і я, – із закритими очима, сліпа, закинувши вгору голову, закусивши губи, – і слухала музику: моє ледь чутне тремтіння.
Я отямився в одному з незліченних закапелків у дворі Древнього Будинку: якийсь паркан, з землі – голі, кам’янисті ребра і жовті зуби розвалених стін. Вона відкрила очі, сказала: «Післязавтра о 16». Пішла.
Чи було все це насправді? Не знаю. Дізнаюся післязавтра. Реальний слід тільки один: на правій руці – на кінчиках пальців – здерта шкіра. Але сьогодні на «Інтегралі» Другий Будівельник запевняв мене, ніби він сам бачив, як я випадково зачепив цими пальцями шліфувальне кільце – в тому-то й річ. Що ж, можливо, і так. Напевне, так. Не знаю – нічого не знаю.
Запис 18-й
Учора ліг – і відразу ж канув на сонне дно, неначе корабель, який перекинувся через перевантаження. Товща глухої, зеленої води, що колихається. І от повільно спливаю з дна вгору і десь на середині глибини відкриваю очі: моя кімната, ще зелений, застиглий ранок. На дзеркальних дверях шафи – уламок сонця – в очі мені. Це заважає вірно виконати встановлені Скрижаллю години сну. Краще б за все – відкрити шафу. Але я весь – наче в павутині, і павутина на очах, немає сил встати…
Все-таки встав, відкрив – і раптом за дзеркальними дверима, виплутуючись із сукні, вся рожева – I. Я так звик тепер до самого неймовірного, що, наскільки пам’ятаю, – навіть зовсім не здивувався, ні про що не запитав: скоріше в шафу, зачинив за собою дзеркальні двері – і, задихаючись, швидко, сліпо, жадібно возз’єднався з I. Як тепер бачу: крізь дверну шпарину в темряві – гострий сонячний промінь переломлюється блискавкою на підлозі, на стінці шафи, вище – і от це жорстоке, блискуче лезо впало на закинуту, оголену шию I… і в цьому для мене є щось таке страшне, що я не витримав, крикнув – і ще раз відкрив очі.
Моя кімната. Ще зелений, застиглий ранок. На дверях шафи уламок сонця. Я – в ліжку. Сон. Але ще буйно б’ється, здригається, бризкає серце, ниє в кінчиках пальців, в колінах. Це – безсумнівно було. І я не знаю тепер: що сон, що дійсність; ірраціональні величини проростають крізь все міцне, звичне, тривимірне, і замість твердих, шліфованих площин – кругом щось коряве, кошлате…
До дзвінка ще далеко. Я лежу, думаю – і розмотується надзвичайно дивний, логічний ланцюг.
Усякому рівнянню, всякій формулі в поверхневому світі відповідає крива або тіло. Для формул ірраціональних, для мого, ми не знаємо відповідних тіл, ми ніколи не бачили їх… Але в тому-то і жах, що ці тіла – невидимі – є, вони неодмінно, неминуче повинні бути: бо в математиці, як на екрані, проходять перед нами їх химерні, колючі тіні – ірраціональні формули; і математика, і смерть – ніколи не помиляються. І якщо цих тіл ми не бачимо в нашому світі, на поверхні, для них є – неминуче повинен бути – цілий величезний світ там, за поверхнею…