Ви, хто читає ці записки, – ким би ви не були, але над вами сонце. І якщо ви теж коли-небудь були так само хворі, як я тепер, ви знаєте, яким буває – яким може бути – вранці сонце, ви знаєте це рожеве, прозоре, тепле золото. І саме повітря – трохи рожеве, і все просякнуте ніжною сонячною кров’ю, все – живе: живі і всі до одного посміхаються – люди. Може статися, через годину зникне, через годину викапає рожева кров, але поки – живе. І я бачу: пульсує і переливається щось в скляних соках «Інтеграла»; я бачу: «Інтеграл» мислить про велике і страшне своє майбутнє, про тяжкий вантаж неминучого щастя, який він понесе туди вгору, вам, невідомим, вам, які вічно шукають і ніколи не знаходять. Ви знайдете, ви будете щасливими – ви зобов’язані бути щасливими, і вже недовго вам чекати.
Корпус «Інтеграла» майже готовий: витончений подовжений еліпсоїд із нашого скла – вічного, як золото, гнучкого, як сталь. Я бачив: зсередини кріпили до скляного тіла поперечні ребра – шпангоути, поздовжні – стрингери; в кормі ставили фундамент для гігантського ракетного двигуна. Щотри секунди могутній хвіст «Інтеграла» буде скидати полум’я і гази в світовий простір – і буде нестися, нестися – вогненний Тамерлан щастя…
Я бачив: по Тейлору, розмірено і швидко, в такт, наче важелі однієї величезної машини, нахилялися, розгиналися, поверталися люди внизу. В руках у них виблискували трубки: вогнем різали, вогнем спаювали скляні стінки, косинці, ребра, книці. Я бачив: по скляних рейках повільно котилися прозоро-скляні чудовиська-крани, і так само, як люди, слухняно поверталися, нахилялися, просували всередину, в черево «Інтеграла», свої вантажі. І це було одне: олюднені, досконалі люди. Це була найвища, приголомшлива краса, гармонія, музика… Швидше – вниз, до них, з ними!
І от – пліч-о-пліч, сплавлений з ними, захоплений сталевим ритмом… Мірні рухи: пружно-круглі, рум’яні щоки; дзеркальні, не затьмарені божевіллям думок лоби. Я плив дзеркальним морем. Я відпочивав.
І раптом один безтурботно обернувся до мене:
– Ну як: нічого, краще сьогодні?
– Що краще?
– Так от – не було ж вас учора. Ми вже думали – у вас небезпечне щось… – сяє чоло, посмішка – дитяча, безневинна.
Кров вдарила мені в обличчя. Я не міг, не міг збрехати цим очам. Я мовчав, тонув…
Зверху просунулося в люк, сяючи круглою білиною, фаянсове обличчя.
– Гей, Д-503! Завітайте-но сюди! Тут у нас, розумієте, вийшла жорстка рама з консолями й вузлові моменти дають напругу на квадратній.
Не дослухавши, я прожогом кинувся до нього нагору – я ганебно рятувався втечею. Не було сили підняти очі – рябіло від блискучих, скляних сходів під ногами, і з кожною сходинкою все безнадійніше: мені, злочинцеві, отруєному, – тут не місце. Мені ніколи вже більше не влитися в точний механічний ритм, не пливти дзеркально-безтурботним морем. Мені – вічно горіти, метатися, відшукувати куточок, куди б заховати очі, – вічно, поки я нарешті не знайду сили пройти і…
І крижана іскра – наскрізь: я – нехай; я – байдуже; але ж треба буде і про неї, і її теж…
Я виліз з люка на палубу і зупинився: не знаю, куди тепер, не знаю, навіщо прийшов сюди. Подивився вгору. Там тьмяно підіймалося змучене полуднем сонце. Внизу – був «Інтеграл», сіро-скляний, неживий. Рожева кров витекла, мені ясно, що все це – тільки моя фантазія, що все залишилося як і раніше, і водночас ясно…
– Та ви що, 503, оглухли? Кличу, кличу… Що з вами? – це Другий Будівельник – прямо над вухом у мене: мабуть, вже давно кричить.
Що зі мною? Я втратив кермо. Мотор гуде щосили, аеро тремтить і мчить, але керма немає – і я не знаю, куди мчу: вниз – і зараз об землю або вгору – і в сонце, у вогонь…
Запис 16-й
Не записував декілька днів. Не знаю скільки: всі дні – один. Всі дні – одного кольору – жовтого, наче спраглий, розжарений пісок, і жодного клаптика тіні, жодної краплі води, і по жовтому піску без кінця. Я не можу без неї – а вона, з тих пір як тоді незрозуміло зникла в Древньому Будинку…
З того часу я бачив її лиш раз на прогулянці. Два, три, чотири дні тому – не знаю: всі дні – один. Вона промайнула, на секунду заповнила жовтий, порожній світ. З нею об руку – по плече їй – двоякий S, і тонко-паперовий доктор, і хтось четвертий – запам’яталися тільки його пальці: вони вилітали з рукавів юніфи, наче пучки променів – надзвичайно тонкі, білі, довгі. I підняла руку, помахала мені; через голову I – нагнулася до того з пальцями-променями. Мені почулося слово «Інтеграл»: усі четверо озирнулися на мене; і ось вже загубилися в сіро-блакитному небі, і знову – жовтий, висушений шлях.
Увечері того дня у неї був рожевий квиток до мене. Я стояв перед нумератором – і з ніжністю, з ненавистю благав його, щоб клацнув, щоб у білому прорізі з’явилося швидше: I-330. Грюкали двері, виходили з ліфта бліді, високі, рожеві, смагляві; спадали кругом штори. Її не було. Не прийшла.
Та можливо, саме цієї миті, рівно о 22, коли я пишу це, – вона, закривши очі, так само тулиться до когось плечем і так само говорить комусь: «Ти любиш?» Кому? Хто він? Цей, з променями-пальцями, або R, що бризкає, губатий? Або S?
S… Чому всі дні я чую за собою його пласкі кроки, неначе хто хлюпає по калюжах? Чому він усі дні за мною – наче тінь? Попереду, збоку, ззаду, сіро-блакитна, двомірна тінь: крізь неї проходять, на неї наступають, але вона все так само незмінно тут, поруч, прив’язана невидимою пуповиною. Може, ця пуповина – вона, I? Не знаю. Або, можливо, їм, Хранителям, вже відомо, що я…
Якби вам сказали: ваша тінь бачить вас, увесь час бачить. Розумієте? І от раптом – у вас дивне відчуття: руки – сторонні, заважають, і я ловлю себе на тому, що безглуздо, не в такт крокам, розмахую руками. Або раптом – неодмінно озирнутися, а озирнутися не можна, нізащо, шия – закута. І я біжу, біжу все швидше і спиною відчуваю: швидше за мною тінь, і від неї – нікуди, нікуди…
У себе в кімнаті – нарешті один. Але тут інше: телефон. Знову беру трубку: «Так, I-330, будь ласка». І знову в слухавці легкий шум, чиїсь кроки в коридорі – повз двері її кімнати, і мовчання… Кидаю слухавку – і не можу, не можу більше. Туди – до неї.
Це було вчора. Побіг туди і цілу годину, від 16 до 17, бродив біля будинку, де вона живе. Повз, рядами, нумери. В такт сипалися тисячі ніг, мільйонноногий левіафан, гойдаючись, плив мимо. А мене одного виплеснуло бурею на безлюдний острів, і шукаю, шукаю очима в сіро-блакитних хвилях.
От зараз звідки-небудь – гостро-глузливий кут піднятих до скронь брів і темні вікна очей, і там, всередині, палає камін, рухаються чиїсь тіні. І я одразу туди, всередину, і скажу їй «ти» – неодмінно «ти»: «Ти ж знаєш – я не можу без тебе. Так навіщо ж?»
Але вона мовчить. Я раптом чую тишу, раптом чую – Музичний Завод і розумію: вже більше 17, усі давно пішли, я один, я спізнився. Навкруги – скляна, залита жовтим сонцем пустеля. Я бачу: як у воді – скляній гладі підвішені догори дриґом перекинуті, іскристі стіни, і перекинуто, глузливо, догори дриґом підвішений я.
Мені потрібно швидше, негайно – в Медичне Бюро отримати посвідчення, що я хворий, інакше мене візьмуть і… А може, це й буде якнайкраще. Залишитися тут і спокійно чекати, поки побачать, доставлять до Операційного – відразу все закінчити, відразу все спокутувати.
Легкий шерех, і переді мною – подвійнозігнута тінь. Я не дивлячись відчував, як швидко угвинтилися в мене два сіро-сталевих свердла, щосили посміхнувся і сказав – що-небудь потрібно було сказати:
– Мені… мені треба в Медичне Бюро.