Мила, бідна О! Рожевий рот – рожевий півмісяць ріжками донизу. Але не можу ж я розповісти їй усе, що було, – хоча б тому, що це зробить її співучасницею моїх злочинів: адже я знаю, у неї не вистачить сили піти в Бюро Хранителів, і відповідно…
О лежала. Я повільно цілував її. Я цілував цю наївну пухку складочку на зап’ястку, сині очі були закриті, рожевий півмісяць повільно розцвітав, розпускався – і я цілував її всю.
Раптом ясно відчуваю: до чого все спустошене, віддане. Не можу, не можна. Треба – і не можна. Губи у мене відразу охололи…
Рожевий півмісяць затремтів, померк, скорчився. О накинула на себе покривало, закуталась – обличчям у подушку…
Я сидів на підлозі біля ліжка – яка відчайдушно-холодна підлога – сидів мовчки. Болісний холод знизу – все вище, все вище. Ймовірно, такий самий мовчазний холод там, в синіх, німих міжпланетних просторах.
– Зрозумійте ж: я не хотів… – пробурмотів я. – Я всіма силами…
Це правда: я – справжній я – не хотів. І все ж: якими словами сказати їй. Як пояснити їй, що залізо не хотіло, але закон – неминучий, точний…
О підвела обличчя з подушок і, не відкриваючи очей, сказала:
– Ідіть, – але від сліз вийшло у неї «індіть» – і от чогось врізалася і ця безглузда дрібниця.
Весь пронизаний холодом, ціпеніючи, я вийшов у коридор. Там за склом – легкий, ледь помітний димок туману. Але до ночі, мабуть, знову він спуститься, наляже щосили. Що буде за ніч?
О мовчки ковзнула повз мене, до ліфта – грюкнули двері.
– Одну хвилинку, – крикнув я: стало страшно.
Але ліфт вже гудів вниз, вниз, вниз…
Вона забрала в мене R.
Вона забрала в мене О.
І все ж, і все ж
Запис 15-й
Тільки увійшов до елінга, де будується «Інтеграл», – як назустріч Другий Будівельник. Обличчя в нього як завжди: кругле, біле, фаянсове – тарілка, і говорить – підносить на тарілці щось таке нестерпно-смачне:
– Ви от хворіти зволяєте, а тут без вас, без начальства, вчора, можна сказати, – випадок.
– Випадок?
– Звісно! Дзвінок, закінчили, стали всіх з елінга випускати – й уявіть: той, що випускав, упіймав ненумеровану людину. Як вже він пробрався – не можу зрозуміти. Відвели до Операційного. Там з нього, голубчика, витягнуть, як і навіщо… (Посмішка – смачна…)
В Операційному працюють наші найкращі і найбільш досвідчені лікарі, під безпосереднім керівництвом самого Благодійника. Там – різні прилади й, головне, знаменитий Газовий Дзвін. Це, по суті, старовинний шкільний досвід: миша посаджена під скляний ковпак; повітряним насосом повітря в ковпаку розріджується все більше… Ну і так далі. Але тільки, звичайно, Газовий Дзвін значно більш досконалий апарат – із застосуванням різних газів, і потім – тут, звичайно, вже не знущання над маленькою беззахисною твариною, тут висока мета – турбота про безпеку Єдиної Держави, іншими словами, про щастя мільйонів. Близько п’яти століть тому, коли робота в Операційному ще тільки налагоджувалася, знайшлися дурні, які порівнювали Операційне з давньою інквізицією, але ж це так безглуздо, як ставити на одне місце хірурга, що робить трахеотомію, і розбійника з великої дороги: в руках обох, можливо, один і той самий ніж, обидва роблять одне і те ж – ріжуть горло живій людині. І все ж таки один – благодійник, інший – злочинець, один зі знаком +, інший зі знаком – …
Усе це дуже ясно, все це в одну секунду, в один оборот логічної машини, а потім відразу ж зубці зачепили мінус – і ось нагорі вже інше: ще погойдується кільце в шафі. Двері, очевидно, тільки зачинили – а її, I, немає: зникла. Цього машина ніяк не могла провернути. Сон? Але я ще й зараз відчуваю: незрозумілий солодкий біль у правому плечі – притулившись до правого плеча, I – поруч зі мною в тумані. «Ти любиш туман?» Так, і туман… все люблю, і все – пружне, нове, дивовижне, все – добре…
– Все – добре, – вголос сказав я.
– Добре? – кругло витріщилися фаянсові очі. – Тобто що ж тут доброго? Якщо цей ненумерований примудрився… отже, вони – усюди, кругом, увесь час, вони тут, вони – біля «Інтеграла», вони…
– Та хто вони?
– А звідки я знаю, хто. Але я їх відчуваю – розумієте? Увесь час.
– А ви чули: ніби якусь операцію винайшли – фантазію вирізьблюють? (Днями, справді, я щось подібне чув.)
– Ну, знаю. До чого ж це тут?
– А до того, що я б на вашому місці пішов і попросив зробити собі цю операцію.
На тарілці виразно окреслилося щось лимонно-кисле. Милий – йому здалося образливим віддаленим натяком на те, що у нього може бути фантазія… Втім, що ж: тиждень тому, ймовірно, я б теж образився. А тепер – тепер ні: тому що я знаю, що це у мене є, – що я хворий. І знаю ще – не хочеться одужати. От не хочеться, і все. Скляними сходами ми піднялися нагору. Все – під нами внизу – як на долоні…