Пам’ятаю: я був на підлозі, обіймав її ноги, цілував коліна. І благав: «Тепер – саме тепер – цієї миті…»
Гострі зуби – гострий, насмішкуватий трикутник брів. Вона нахилилася, мовчки відстебнула мою бляху.
«Так! Так, мила – мила», – я став квапливо скидати з себе юніфу. Але I – так само мовчазно – піднесла до самих моїх очей годинник на моїй блясі. За п’ять хвилин буде 22.30.
Я похолов. Я знав, що це означає – вийти на вулицю пізніше 22.30. Усе моє божевілля – відразу наче випарувалося. Я – був я. Мені було ясно одне: я ненавиджу її, ненавиджу, ненавиджу!
Не прощаючись, не озираючись – я кинувся геть із кімнати. Сяк-так приколюючи бляху на бігу, через щаблі – запасними сходами (боявся кого-небудь зустріти в ліфті) – вискочив на порожній проспект.
Усе було на своєму місці – таке просте, звичайне, закономірне: скляні, сяючі вогнями будинки, скляне бліде небо, зеленувата нерухома ніч. Але під цим тихим прохолодним склом – неслось нечутно буйне, багряне, кошлате. І я, задихаючись, мчав – щоб не спізнитися.
Раптом відчув: наспіх пришпилена бляха – відстібається… відстебнулася, брязнула об скляний тротуар. Нагнувся підняти – і в секундній тиші: чийсь тупіт позаду. Обернувся: з-за рогу повертало щось маленьке, зігнуте. Так, принаймні, мені тоді здалося.
Я помчав щодуху – тільки у вухах свистіло. Біля входу зупинився: на годиннику була одна хвилина до 22.30. Прислухався: ззаду нікого. Все це – явно була безглузда фантазія, дія отрути.
Ніч була мученицька. Ліжко піді мною піднімалося, опускалося і знову піднімалося – пливло по синусоїду. Я запевняв себе: «Вночі нумери зобов’язані спати; це обов’язок – такий самий, як робота вдень. Це необхідно, щоб працювати вдень. Не спати вночі – злочинно…» І все ж не міг, не міг.
Я гину. Я не в змозі виконувати свої обов’язки перед Єдиною Державою… Я…
Запис 11-й
Вечір. Легкий туман. Небо затягнене золотисто-молочною тканиною, і не видно: що там – далі, вище. Древні знали, що там їх найбільший, нудьгуючий скептик – Бог. Ми знаємо, що там кришталево-синє, голе, непристойне ніщо. Я тепер не знаю, що там я дізнався занадто багато. Знання, абсолютна впевненість у тому, що воно безпомилкове, – це віра. У мене була тверда віра в себе, я вірив, що знаю в собі все. І от…
Я – перед дзеркалом. І вперше в житті – саме так, вперше в житті – бачу себе ясно, чітко, свідомо – з подивом бачу себе, як когось «його». Ось я – він: чорні, прокреслені по прямій брови; і між ними – наче шрам – вертикальна зморшка (не знаю, чи була вона раніше). Сталеві, сірі очі, обведені тінню безсонної ночі; і за цією сталлю… виявляється, я ніколи не знав, що там. І з «там» (це «там» одночасно і тут, і нескінченно далеко) – з «там» я дивлюся на себе – на нього і твердо знаю: він – з прокресленими по прямій бровами – сторонній, чужий мені, я зустрівся з ним уперше в житті. А я справжній, я – не він…
Ні: крапка. Все це – дрібниці, і всі ці безглузді відчуття – маячня, результат учорашнього отруєння… Чим: ковтком зеленої отрути – або нею? Все одно. Я записую це, тільки щоб показати, як може дивно заплутатися і збитися людський – такий точний і гострий – розум. Той розум, який навіть цю, яка лякала древніх, нескінченність зумів зробити легкотравною – за допомогою…
Клацання нумератора – і цифри: R-13. Нехай, я навіть радий: тепер одному мені було б…
За 20 хвилин:
На площині паперу, в двомірному світі – ці рядки поруч, але в іншому світі… Я втрачаю цифровідчуття: 20 хвилин – це може бути 200 або 200 000. І це так дико: спокійно, розмірено, обдумуючи кожне слово, записувати те, що було у мене з R. Все одно якби ви, поклавши ногу на ногу, сіли б у крісло біля власного ліжка – і з цікавістю дивилися, як ви, особисто – корчитеся на цьому ж ліжку.
Коли увійшов R-13, я був абсолютно спокійним і нормальним. З почуттям щирого захоплення я став говорити про те, як чудово йому вдалося хореїзувати вирок і що більшою мірою саме цими хореями був порубаний, знищений той безумець.
– …І навіть так: якби мені запропонували зробити схематичне креслення Машини Благодійника, я б неодмінно, неодмінно якось наніс на це креслення ваші хореї, – закінчив я.
Раптом бачу: у R – очі стають матовими, сіріють губи.
– Що з вами?
– Що-що? Та… Та просто набридло: все навколо – вирок, вирок. Не хочу більше про це – от і все. Ну не бажаю!
Він насупився, тер потилицю – цей свій чемоданчик зі стороннім, незрозумілим мені багажем. Пауза. Ось знайшов у валізці щось, витягнув, розгортає, розгорнув – залакувалися сміхом очі, схопився.
– А ось для вашого «Інтеграла» я складаю… це – так! Це от так!
Колишній: губи шльопають, бризкають, слова хльостають фонтаном.
– Послухайте («п» – фонтан) – стародавня легенда про рай… Це ж про нас, про теперішнє. Так! Ви вдумайтеся. Тим двом у раю було надано вибір: або щастя без свободи, або свобода без щастя; третього не дано. Вони, йолопи, обрали свободу – і що ж: зрозуміло – потім століттями тужили за кайданами. За кайданами – розумієте, – ось за чим світова скорбота. Століттями! І тільки ми знову здогадалися, як повернути щастя… Ні, ви далі, далі слухайте! Стародавній Бог і ми – поряд, за одним столом. Так! Ми допомогли Богу остаточно здолати диявола – це ж він штовхнув людей порушити заборону і скуштувати згубної волі, він – змій єхидний. А ми чоботищем на головку йому – тррах! І готово: знову рай. І ми знову простодушні, невинні, як Адам і Єва. Ніякої такої плутанини про добро, зло: все – дуже просто, райськи, по-дитячому просто. Благодійник, Машина, Куб, Газовий Дзвін, Хранителі – усе це добро, усе це – велично, прекрасно, благородно, піднесено, криштально-чисто. Тому що це охороняє нашу несвободу – тобто наше щастя. Це стародавні стали б тут судити, рядити, ламати голову – етика, неетика… Ну, то й годі; словом, ось таку от райську поемку, га? І при цьому тон серйозний… розумієте? Штучка, а?
Ну де там не зрозуміти. Пам’ятаю, я подумав: «Така у нього безглузда, асиметрична зовнішність і такий правильно мислячий розум». І тому він такий мені близький – справжньому мені (я все ж вважаю колишнього себе – справжнім, все теперішнє – це, звичайно, тільки хвороба).
R, очевидно, прочитав це у мене на лобі, обняв мене за плечі, зареготав.
– Ах ви… Адаме! Так, до речі, щодо Єви…
Він порився в кишені, витяг записну книжку, погортав.