Ув'язнена скрипка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прибулий із Турінська начальник, що відав культурою в місцевих таборах, добре розумівся на музиці. Спів наш прийшовся йому до душі, тому він заопікувався колективом невільниць. Чоловік цей допомагав нам потім чимало. Того ж дня він велів організувати мішаний хор. Порадив створити драматичний гурток. Таким чином, у тайгу нас не повезли. Залишили на лісопильному заводі.

Робота була важка. Діймав нестерпний голод. Блатні, довідавшись, що ми будемо виїздити до інших таборів із концертами, майже всі прийшли записуватися до хору. Попробуй не записати якогось із тих горлорізів. Підійде такий на напівзігнутих і починає: «Слышь, пани Галя, возьми меня. Ерунда, что слуха нет. Я буду нем, как рыба. Только рот открывать буду». Брала, бо відмова значно ускладнила б мені життя, а може, була б і смертним вироком. Хор зорганізувався величезний. Але співала тільки половина його учасників. Усі інші лише роти розтуляли, то було щось неймовірне. Хор просто колосальний. Варто було його побачити. Вбивці, злодії, бандити, ґвалтівники, що з відмороженими пиками німували на сцені, та інтелігентні, освічені дівчата й хлопці з «політичних», які надривали голоси й за своїх блатних колег. Компанія дивовижна, екстраклясова. Таке можна було побачити лише в совітських концтаборах, мабуть. Досі дивуюся, як нас не розкусили першого ж дня.

Начальник КВЧ привіз із Тавди потрібні книги, дещо з інструментів. Згодом знайшлися й танцюристи для нашого колективу. Один був навіть із хору П'ятницького, Костя Сурков. Сидів за квартирні крадіжки. Звечора танцював на сцені, а вночі успішно грабував квартири. Заліз до однієї квартири на п'ятому поверсі, а його впізнали по сценічному костюмі. Так поспішав неборака, що забув навіть театральний грим зняти. Проте танцюрист був знаменитий. Костя набрав собі групу виключно із запеклих бандитів. Отож культбригада була цілком сформована.

Дуже швидко ми так виснажилися на непосильній роботі, що стали, на табірному жаргоні, доходягами. Це значить, що всі ми, жінки, і чоловіки, геть чисто позбулися статевої тяги. Я не відчувала себе жінкою, а особою якоїсь невизначеної статі. Інші дівчата почувалися так же. Табірне невільницьке життя зробило з нас якихось напівлюдей.

Мені дісталася порівняно легка робота. Свердлила діри в заготовках. Але й із тією роботою годі було впоратися. Геть охляла. Як лише не сварив мене бригадир, як вже не габав, що лише не виговорював… «Пані Галя, ах, пані Галя!..» Далі язик не повернеться вимовити. Згадана форма звертання до мене так міцно вкоренилася, що в усіх таборах, де я побувала, мене ніколи не кликали інакше, як «пані Галя». До бригадирської критики ставлення моє було байдуже, бо разом зі свердлом мені крутився весь світ.

Дні тяглися одноманітно. Праця висотувала жили. Але були й такі, що згадка про них і досі навіює жах. Були то страшні й неймовірно тяжкі дні. Після кровопивної зміни нагло бемкав здоровенний дзвін. Для нас, в'язнів, то значило, що треба йти вантажити вагони. У пеклі, мабуть, легше. Зголоджені й спрацьовані, ми хиткими тінями сновигали між складом і вагонами. Перед очима рожеві кола. Руки-ноги відмовляються слугувати. А ненаситний вагон байдуже поглинає в'язанки авіаклепки десятками, сотнями, тисячами… і так цілий довжелезний ешелон…

До зони не пустять, доки всі вагони не будуть завантажені доверху. А це значить, що не буде навіть чисто відносного барачного затишку. Одному Богові відомо, як ми те все витримували.

Тим часом у таборі чинилися страшні мордунки, грабежі. Блатна братія гуляла. Якщо хтось із нас отримував посилку, то мусив разом із друзями нести її до камери схову і там з'їдати. Без охорони бандити просто відібрали б пакунок. Багато в'язнів утратило людську подобу. Якого лише наброду не було в таборі. Страшні розбишаки, вбивці, грабіжники, пройдисвіти… Траплялися навіть жінки, які вбили власних дітей. Чомусь табірні власті вважали, що роблять нам велике благо, утримуючи разом політичних і блатних. Згодом нас розвели по різних таборах, але до того дня ще треба було дожити.

Начальник КВЧ вибив дозвіл у вищого начальства на концертні поїздки до інших лагпунктів. Це внесло в наше табірне існування трохи різноманітності. На душі легшало. Але в дуже скорому часі хор розсекретили. Стукачі «поздавали» табірним «кумам» усіх, хто не співав, а лише рахувався в хорі. Колектив зменшився наполовину. Під час однієї гастрольної поїздки я зустріла в одному з таборів знайомого з Городенки. З Михаськом, так звали того бідолаху, ми познайомилися ще за часів моєї юності в «Соколі» під час походу на Маківку. Світ таки справді тісний.

Люди в таборах гасли частіше, ніж зорі на крижаних сибірських небосхилах. Вмирали просто на роботі. Виснаження, голод, знущання, нелюдські умови давалися взнаки. Оскільки потреба в робочій силі була велика, нам стали давати більше їжі. Збільшили пайок хліба, почали готувати якусь запіканку, кашу, зрідка з'являлися на столі риба й м'ясо, смачнішою стала баланда. Коротко кажучи, в'язнів годували так, щоб не вмирали з голоду і навіть могли трохи працювати.

Через якийсь час ми поїхали з концертом до табору число вісім. Про нього ходила лиха слава як про дуже жорстокий та жахливий табір. Багато душевних мук перетерпіли ми з дівчатами дорогою до цього страхітливого місця. Вершилися тут неймовірно жахливі речі. Восьмий був кублом розпусти та гомосексуалізму, збориськом ницих людців, де заправляла зграя бездушних зарізяк. Те, що там творилося, не могло приснитися нормальній людині навіть у найстрахітливішому сні. Здоровенних хлопців з татуюванням по всьому тілу називали Машею, Данією, Танею… То були «дєвкі», або «підори», як їх називали на блатному жаргоні. Педарасти ділилися на активних та пасивних. Ті другі були цілком безправні й беззахисні. Крім загальних утисків начальства, ці, кинуті на саме дно аморальності, деградовані особи терпіли страшенний гніт розбещених та озвірених неволею зеків. Не думається мені, щоб ці неподобства творилися без згоди та потурання табірного начальства.

Відвідини цього табору вплинули на мою подальшу долю.

Після звичного концерту нас розташували на відпочинок в одному з бараків. Охороняли артистів вельми пильно. Ніхто не міг проникнути до нас, і дівчата нікуди не сміли відлучитися. Однак були в'язні, які мали певні привілеї. До них належали, скажімо, фельдшери. У восьмому таким був знайомий хлопець із Буковини, якого перевели сюди за якусь провину. Одного дня він присів біля мене на нари. Остерігаючись стороннього ока й перелякано оглядаючись, почав: «Пані Галю, дуже вас прошу. Мусите зробити нам одну послугу…» Очі його при цьому округлилися. Боявся неймовірно. Та й було чого, хочу вам сказати. Далі попросив, щоб я вкинула до скриньки листа, адресованого вищому начальству в Москві. Листів на той час я переносила дуже багато. Користала з найменшої нагоди, щоб допомогти невільникам. Кивком голови дала згоду. Через хвилину він приніс папірця, якого я недбало пхнула під матрац. Це перелякало хлопця більше, ніж можлива з'ява когось із режимників, бо сховок був надто вже ненадійний. Проте переживав він даремно, я ж бо була досить досвідчена «листоноша» на той час.

Через якусь годину до барака нагрянуло табірне начальство. Значить, про листа стало відомо. Стукачі зробили свою справу. Начальник табору запропонував, звертаючись до всіх нас, покласти листа на віконце в коридорі. Тоді винуватців не шукатимуть і ніхто не буде покараний. Очевидно, зміст листа відомий начальству. Стукачі в таборі не дрімали. Лист той був криком душі доведених до відчаю невільників, скаргою на нестерпні умови утримання в'язнів. Начальники поводили себе дуже офіційно і «по-батьківськи» радили нам повернути листа. Окремо хочу відзначити, що мої позиції в культбригаді на той час дуже ослабли. Гору взяли блатні. Я лише грала в хорі. Керівником був ставленик блатних. Репертуар відповідав рівневі артистів. Наді мною стали збиткуватися побутовики, схиляти до співжиття. Наполягали, щоб вибирала котрогось із них собі за «мужа». Становище було більш, ніж нестерпне. Тому я попросилася на загальні роботи, відмовившись від культбригади. Але на роботу не встигла вийти, бо злягла з тяжким радикулітом. Начальником санчастини був Безмельницин, людина добра й порядна. Просто дивно, звідки він такий узявся серед тієї звіроти. Але там він, звичайно, довго не втримався. Його перекинули до іншого табору начальником. Там доля звела мене з ним іще раз.

Проте повернемося до історії з листом. Наш бригадир Тимошков повторив те, що сказав начальник, слово в слово. Всі переполошилися, бо наслідки могли бути плачевні. Проте я твердо вирішила, що лист мусить потрапити за адресою. Вночі, коли всі міцно спали, я зашила конверт у двоє трусиків. Щиро помолилася. Хай ся діє воля Божа. Листа передала згодом Ніні, дівчині з вільних, що працювала в концтаборі. Ми з нею нещодавно заприятелювали. Допомагала дівчина мені, як могла.

Наслідки не заставили себе довго чекати. Взимку сорок дев'ятого на «Смичку» з Москви нагрянула величезна комісія. Швидка реакція московських босів пояснюється, очевидно, тим, що лист був із підписами, а не якась там анонімка. Люди, які підписували його, ризикували власним життям.

Зміни у восьмому таборі відбулися колосальні, Залихоманило всю «Смичку». З часом усе вляглося. Буря над головами табірних начальників невдовзі вщухла. Почався пошук її призвідців. Винуватців вишукували повсюдно і повсякчасно.

До нас приїхав оперуповноважений Кольцов, чоловік украй мерзенний. 3 ним припхалися Огієнко та ще якийсь неприємний тип. Усім скопом накинулися на мене з допитом. Вірніше, то був не допит, а монолог, в якому я була слухачкою. «Грабец, не отпирайтесь. Нам все известно. Письмо в Москву передали Вы…» Причиною їхньої впевненості був такий випадок. Під час чергових гастролей до восьмого табору до мене підбіг високий чорнявий симпатичний хлопець. «Пані Галю, я Гринюк. Дякую Вам. дякую…». — випалив скоромовкою. Поцілував мене в руку й хутенько побіг далі. Але й цього, виявляється, було досить для донощиків. Устиг якийсь із них зафіксувати те коротке спілкування. Хлопця того я більше ніколи не зустрічала.

Кольцов виніс присуд. З табору мені живою не вийти. Досвід їхній у цих справах був багатий. Огієнко виголосив цілу промову, дорікаючи мені тим, що я необачна і невдячна. А вони ж так про мене піклувалися…

У таборі всі стали сторонитися мене. Для в'язнів із мого оточення я стала страшнішою від прокаженої. Кожен волів триматися якомога далі від мене, бо потрапила я у вир, який міг разом зі мною поглинути будь-кого. Біда на засудженого чигала в таборах на кожному кроці. Не вгодив начальству, посперечався з блатною компанією, не зміг виконати норми… Найстрашнішим у цьому наборі лих вважався зв'язок із тим, кому начальство винесло вирок смерті за непослух або якусь іншу провину. Нещасного позбували змоги найменшого спілкування. Йому, не залишалося нічого іншого, як скніючи у грубезних стінах людського відчуження, чекати власного кінця. Або ж покаятися. Каятися я не збиралася…

Мені вдалося якимось дивом вижити тоді, проте осад на душі залишився. Смерть у таборах — явище буденне. До одного могла прийти на кінчику зеківської «піки», для другого настати від голоду… А ще були слабкодухі, що накладали на себе руки з розпуки та від безсилля. Щоправда, у таборах, куди закидала мене лиха доля, такого не траплялося.

Лагпункт «Пятістєнка». Саме сюди запроторили мене всесильно мстиві начальники в погонах за того листа. З культбригадою довелося розпрощатися.

Вибір на новому місці мала невеликий: торфовище або лісоповал. І там, і там не з медом. Потрапила до бригади блатних, я б навіть сказала, украй блатних дівиць. Начальником лагпункту став знайомий уже нам Безмельницин. Випало нам корчувати ліс. Цілий день викопуємо пеньки. Наприкінці зміни нормувальниця робить заміри, а дані дає начальству. Норми нема, дістаєш «голодний» пайок, тобто, триста грамів хліба на добу. Пеньки я вибирала щонайменші, але й із ними годі було дати собі раду. Коріння товстезне, тверде, сокира тупа, чокан з ручки зіскакує, лопата надломлена… Руки мої, більш звичні до скрипки, ніж до грубих інструментів, на другий же день каторжної праці зарясніли прозорими пухирцями. Хребет задерев'янів, ноги зробилися, мов ходулі. Ні сісти, ні встати, ні жити, ні вмерти, як любила казати одна моя приятелька. Приблатнені мої «колежанки» по бригаді аж за животи хапалися, регочучи над моїми потугами, які називали «трудовими подвигами». Під свою опіку взяла мене неждано-негадано бригадирка. «Сидіть, — каже, — пані Галю. Робота не той, стояла й стоятиме». Кумедна була дівка. Але щось я, мабуть, зачепила в її зачерствілій душі. Взяла мене собі за повірницю. Сидимо удвох, вона виливає мені душу, а подругам своїм каже: «Вы укалывайте, бабоньки. Пани Галя тоже жрать хочет. Делайте и ей норму». Була ця дівчина запекла злодійка і бандитка, «кончєная», як сама себе називала. Проходила по груповій. Тяжку мала статтю. В таборах стала лесбіянкою. Оповідала, як її до того довели. На одному з лагпунктів її добряче напоїла медсестра і п'яну схилила до співжиття. Описувала вона все те дуже натуралістично й відверто. «Пани Галя, ну что ты? Как попробуешь пальчика, не захочешь и мальчика». Такою була її звична реакція на моє обурення.

У бригаді блатних дівуль я була мало не героїнею. Мене ж покарали цим табором «лягаві» та й заступництво бригадирки щось важило. Було мені там добре, наскільки може бути добре волелюбній людині в неволі. Але Безмельницин вирішив полегшити мені життя. Йому вдалося якось перевести мене на місце обліковця до бригади, яка добувала торф. Працювали тут лише політичні. Робота була важка, але атмосфера в колективі здорова. Вставали ми з дівчатами до зорі (дорога до торфовища неблизька) і в сутінках човгали на роботу. Торф копали пристосованими для того лопатами і вкладали на санки. Я замірювала й записувала. Натурально, дописувала безбожно. Не збиралися ми мозолити на більшовиків. Отож незабаром нас викрили. Дісталося мені, але найдужче перепало Безмельницину.

Почалося «сортування». Політичних в'язнів виділювали від побутовиків. Мені випадала дорога до таборів Воркутлагу. Безмельницин і тут не побоявся нашкодити своїй кар'єрі й провів нас через ліс аж до вузькоколійки. Дорогою не переставав бідкатися. «Що я без вас, дівчата, робитиму? Ох і напрацюють мені ті блатні дівулі». Навіть сльозу пустив на прощання.

Чоловік цей і досі залишається для мене загадкою. Серед уседозволеності з одного боку та цілковитого безправ'я — з другого, серед аморальності, ницості, підлості… він зумів залишитися людиною. Коли я з тяжким радикулітом потрапила до санчастини, якою керував Безмельницин, він заопікувався мною. Після одужання не виписав одразу ж, а порадив створити культбригаду при санчастині. Робив усе можливе, щоб утримати мене там якомога довше. Лише якась комісія на порозі КПП — а я вже в ліжку. Проте так довго тривати не могло, бо стукачів і в санчастині вистачало.

Одного дня до палати забіг наглядач. Угледів на тумбочці мою скрипку, вхопив її й вихором з палати. «За скрипкой придешь», — кинув на ходу. Звичайно, куди діватися. Скрипка — то був мій найбільший скарб. Пішла я на вахту. Звідти до санчастини вже не повернулася більше.

Небезпека за кожним в'язнем чигала по п'ятах. То могли бути гоніння начальника режиму чи оперуповноваженого, куля конвоїра, мерзотність стукача, ниці вчинки блатної братії… Мене біда знайшла в особі блатної дівки. То було ще коли я перебувала в санчастині. Дівуля ця потрапила на лікування з розбитою головою. Якось вона вкрала у мене чистого зошита, що мені прислали домашні. Я швидко знайшла пропажу в її тумбочці й забрала. Довідавшись про це, розлючена бандитка кинулася на мене з кулаками. Захищалась я, що мала сил, хоч їх було обмаль. Але почуття власної правоти додало мені снаги. Я добряче відлупцювала напасницю, навіть вкусила двічі. Боялася тільки зачепити її поранену забандажовану голову. Дівка не сподівалася на такий відчайдушний опір і тому, обливаючись слізьми й лаючись, безславно дременула геть. Утім, дуже хутко повернулася. Спокійненько так підійшла до моєї тумбочки, блискавично витягла шухляду і по голові мене — трах! Раз. удруге… Поламала шухляду на трісочки. Насилу її відірвали від мене. Через годину-дві повернулася, наче нічого й не трапилося. Пританцьовує, підспівує, сміється весело…

Весь табір знав уже страшну новину, лише я залишалася в невіданні. Виявляється, блатярі програли мене в карти. Отак просто, поклали на кін і розіграли. То був вирок смерті. Врятувати жертву в таких випадках не могли уже ніхто й ніщо. В усякому разі я не чула, щоб хтось залишився живий після того, як його програли в карти вуркагани. Мене програли етаповані злочинці після того, як поскаржилася їм побита дівка. Їй повірили, тим паче, що вона показала соковиті синяки. Таким чином, дні мого перебування на цьому світі були полічені.

Врятувати мене заповзялися медики. Посхоплювали мої речі, якась вхопила мене за руку — й до заґратованої, з надійними засувами кімнати для медсестер. Але вони не могли мене врятувати, а лише відтягти час погибелі. Знайшли б мене, де завгодно, в будь-якому таборі чи на волі. Присуд був остаточний і оскарженню не підлягав. А виконавців було більше, ніж доволі. «Бандеровка посмела поднять руку на блатную!» Врятували мене блатні з нашого табору, яким я частенько носила листи. Вони пішли на переговори до «чужаків». Не знаю, про що і як там домовлялися, але вирок відмінили. Я ще сиділа в комірчині й ловила дрижаків зі страху, а за вікнами вже гукали; «Пани Галя, выходи! Все хорошо. Тебя убивать не будут». Але випустили мене лише після того, як блатних картярів та дівку етапували кудись далі. Вона дуже противилася тому. Кажуть, що позривала з себе весь одяг на вахті, лягла на підлогу й не давала відвести себе до машини.