Ув'язнена скрипка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мілько, так називала я свого чоловіка, готовий був до всього. У Березі-Картузькій просидів недовго, бо дістав тяжку травму. Валок, яким укочують асфальт, розтрощив йому руку. Додому прийшов з покаліченою правицею і на милицях. До того ж нажив собі у неволі гострий ревматизм, бо спали в'язні на холодному сирому бетоні. З початком війни концтабір у Березі-Картузькій перестав існувати.

Удома, в Новому Селі, громадськість подбала про Омеляна. Селяни зібрали кошти й відправили хворого на курорт. Там він швидко поправився, бо здоров'я мав, слава Богу, добре, та й пластунський гарт став у пригоді.

Організація скерувала Омеляна Грабця до Львова. Там його призначили директором малої ткацької фабрики. Водночас вливається легально в студентське життя як спортсмен. Став головою Українського Студентського Спортивного Товариства, Сам голова був, як тепер називають, легкоатлетом. Спринтер і стрибун у довжину. Мав чудову реакцію. Був високий на зріст й худощавий. Мав у коротких бігах і стрибках у довжину помітні здобутки. По страшній Березі-Картузькій не зміг цілком відновити спортивної форми. А до ув'язнення часто посідав перші місця на змаганнях. Своїм спуртом подивовував не лише вболівальників, але й фахівців. Режим для себе встановлював дуже жорсткий. Був надзвичайно вимогливий до себе й у той же час поблажливий, може, аж занадто, до інших. В обходженні з людьми дуже й дуже м'який. У вдачі його не було й натяку на імперативність. Навдивовижу був діяльний. Організатор, як то кажуть, від народження. Студенти його відразу полюбили. Бігали за ним по п'ятах. Чого тільки не організовували з хлопцями та дівчатами. Рух, праця, порив — то була звична форма існування Омеляна Грабця. Без цього його просто важко собі уявити.

Якості талановитого організатора дуже придалися йому в подальшій підпільній роботі на теренах Волині, Рівненщини й, особливо, Винничини, де працювати у ворожому німецькому оточенні було надзвичайно складно. Тепер можу сказати, що Омелян Грабець був небуденним організатором. Своєю м'якістю, що межувала часом із поступливістю, він домагався більше, ніж інші незламною твердістю. Доброзичливість, ввічливість, лагідність обеззброювали будь-кого. А ще був надзвичайно довірливий. Хтозна, як повелося б йому, коли б не та довірливість. Проте не було практично випадків, аби хтось із тих, хто з ним працював, порушив дисципліну. То свідчить, мабуть, про те, що міг Омелян бути також суворим та вимогливим. Інтуїтивно відчував, як себе повести з тією чи іншою людиною в кожній конкретній ситуації.

Навчання у Празькому інституті не лише збагатило О. Грабця фаховими знаннями, але й надало якоїсь вишуканої елегантності його манерам, хоч загалом був він хлопець простий. Після нашого одруження справу поставив так, що я повинна бути дружиною й мамою, а він — займатися ризикованими справами. Бо діти його не повинні піти попід плоти, якщо ми обоє сядемо або загинемо. Так казав він. Але я була цілком протилежної думки. Тому не покидала громадської роботи. Частенько займалася нею потай від чоловіка. Під час польських погромів ми з дівчатами активно боронили Вищий музичний інститут у Львові. Сил у нас було обмаль, а цінності в інституті неабиякі. Лишень дванадцять фортепіано, а ще інші інструменти. Польські бандити могли їх просто знищити. А інститут наш фінансово мався дуже слабенько. Приміщення його захищали й наші професори Барвінський, Людкевич. Останній дуже боявся. Організував оборону сторож Андрій. Він служив свого часу в австрійському війську. Тож приладнав до водяної труби пожежний шланг з брандспойтом, щоб зупиняти нападників водою. Коли ми випробували його пристосування, то виявилося, що потужний водяний струмінь будь-кого зіб'є з ніг. Це додало нам впевненості у власних силах. Андрій зробив собі пожежницький шолом, знайшов десь залізного щита, на випадок, якщо стрілятимуть. Одне слово, був у всеозброєнні, Ми засіли на третьому поверсі. Василь Барвінський — ректор — за весь час оборони ні разу не покинув інституту. Прибігали і Нижанківський, і Дримайлик, й Охримович, і Євген Козак. Колесса, хоч і боявся, теж заявлявся коли-не-коли. А ми з дівчатами сиділи там весь тривожний час. Я бігала кількаразово до близького політехнічного інституту для обміну інформацією про погромників. Поляки до нашого інституту так і не поткнулися.

Бешкетникам стали давати гідну відсіч. Наші хлопці зорганізувалися в боївки, і полякам стало непереливки. У кривавих сутичках українські сили самооборони почали брати верх. Іншого порятунку в тім часі для нас не було. Кожен мусив постояти за себе і за своїх близьких. Помочі чекати звідкілясь було годі. Сила пішла на силу. І поляки не витримали.

У крамницях «Маслосоюзу» над входом повиставляли бутлі з сірчаною кислотою. Поткнувся б котрийсь із бандитів досередини, його облили б кислотним душем, Жоден не відважився на таку купіль. Так п'яному, безнаказному розгулові польських шовіністів, підтримуваному офіційними колами у Варшаві, ми протиставили свою витримку, мужність, хоробрість, вміння постояти за себе в скрутну годину.

До «пацифікаторів» зопалу пристало чимало університетської молоді польського походження, але гору в тому злютованому вирвиську все-таки тримали польські батяри, різні покидьки. Згодом їх посилали за гроші на придушення Карпатської України. Відбували вони невеликий вишкіл і рушали творити чорні справи. Окрім львівських хуліганів туди посилали й неписьменних, затурканих людей з інших міст та сіл Польщі. Найпередовішим, найсвідомішим на Закарпатті було студентство. Молоді люди проводили велику просвітницьку роботу серед населення. Тому я незгідна з твердженнями, нібито польські батяри були на боці українських патріотів і що їх, начебто, організовував Омелян Грабець. Ні перше, ні друге не відповідає дійсності.

Потреба в обороні всього українського постала щонайнагальніша. Пан Петро Мірчук із Філадельфії пише, що організацією цієї вкрай потрібної справи зайнявся Роман Шухевич. Безсумнівно, так воно й було. Шухевич, щирий патріот України і видатний діяч ОУН, згори координував оборонні дії. Про це у мене, звичайно, не могло бути достеменних відомостей. Зате я добре знаю, що безпосередньо організацією оборони Львова займався Омелян Грабець. Він був у гущі всіх подій. То була його рідна стихія. Таким високим керівникам, як Шухевич, не вільно було «висвітлюватися», бо то було вкрай небезпечно, оскільки ми ще не мали зброї й були практично безборонні. Грабець розподіляв обов'язки та функції, розставляв людей. Він повністю володів обстановкою у Львові. Мав активних і дійових помічників. Найближчі до нього були Мілько Логуш, Тюшка, Іван Равлик. Згодом Омелян Логуш емігрував за кордон. Івана Равлика вбили німці. Разом із ним знищили всю родину.

Ми, студентки, також мали свої завдання у цій нелегкій справі. Основним обов'язком нашим було стежити за пересуванням польських банд, вивідувати їхні плани й наміри. Справа то була досить небезпечна. Викрити нас могли будь-якої хвилини. Пощади тоді годі було сподіватися.

Потрапила я одного разу на зборище шовіністів. Величезний актовий зал Львівського політеху, що на вулиці Л. Сапєги (тепер Миру), заповнений вщерть. Антиукраїнські промови, такі ж гасла й заклики. Речники аж шкварчать ненавистю, розбризкуючи її з трибуни в наелектризований зал. Опрацювавши таким чином розбурханий натовп, верховоди віддавали вказівки, де й що громити та нищити. Я фізично відчувала все те зло, всю ненависть, спрямовані проти мене й мого народу. Було страшно, але переважало бажання активного спротиву цій дикій юрбі. Довідавшись про наміри погромників, я з ризиком бути викритою відкололася від них і чимдуж подалася до своїх, щоб попередити й запобігти лихові. Отакі були наші студентські «розваги». Без зайвої похвальби хочу сказати, що жодного разу нікого з нас бешкетники не розкрили. Може, в тому була не лише наша заслуга як добрих конспіраторів, але й їхня цілковита безпечність і віра в безкарність та власну перемогу. Проте факт є фактом.

Кара на бандитів знайшлася. Ні, їх не карали польські органи правосуддя, карали їх ми — українські патріоти. Про це вже розповідалося.

Я закінчила в Коломиї польську вчительську семінарію. На українську платну гімназію мама моя не могла отягнутися, бо була вдовиця і дуже бідна. Тому я пішла вчитися туди, де дешевше. Вибору особливого не мала. Але то аж ніяк не значить, що я була ізольована від справ українських. Вступила і до «Пласту», й до інших товариств та організацій. Одночасно ходила до музичної школи, директором якої був Роман Рубінгер. Школа була філією Львівського музичного інституту. По її закінченню ми мали право йти вчитися до вищої школи. Так я потрапила до Вищого музичного інституту імені Лисенка у Львові.

Поляки ніяк не хотіли миритися з існуванням Карпатської України, яку очолив священик Августин Волошин. Усе більше й більше своїх вишколинців посилали вони на Закарпаття для диверсійних акцій. Не дрімали й ми. Відсилали туди своїх людей, лише з протилежною метою.

Готувався до «відрядження» й Омелян Грабець, як такий, що добре знає терен. Ми мали їхати разом. Але, на лихо, я тяжко заслабла й довго пролежала в постелі. Мешкала тоді в Зимній Воді, піді Львовом, бо на квартиру у місті не мала грошей. Тут жила безплатно, даючи уроки синові господарів. Таким чином на Закарпаття ми не поїхали.

У Львові тим часом назріли такі події, що Омелян потрібен був тут. Перед самою війною на Міцкевича, 10 відбувся Студентський конгрес. Будиночок той зберігся донині. Конгрес накрила польська поліція. Заарештувала всіх учасників, і суд засудив їх до криміналу. Омелян завжди намагався відгородити мене від дій, які могли б якимось чином пошкодити мені. Казав, що йому працюється спокійніше, коли дружина не причетна до ризикованих справ. Тож мусила робити все потай від Мілька. Отака собі подвійна конспірація. Бувало так, що він відводив мене на станцію й відправляв до Зимної Води, а я першим же потягом поверталася до Львова знову й займалася справами.

Саме завдяки чоловіковому передчуттю я уникла арешту. Довірившись своїй інтуїції, він не пустив мене на конгрес.

Омеляна протримали у в'язниці до самої війни з німцями. Поляки ще не набули, на щастя, досвіду більшовиків. Тому, коли вибухнула війна, всіх політв'язнів повипускали на волю, а не розстріляли, як це практикували їхні східні сусіди.

Першого дня німецько-польської війни, 1 вересня 1939 року, я дістала побачення з чоловіком. Поспішаю до Бригідок, а назустріч ковпотять якісь перелякані закривавлені люди. Агій, думаю, що воно таке? Аж то німці влаштували криваві жнива. Кинули бомби на ринковий майдан, де було велике скупчення людей, безжалісно й методично розбомбили залізничний двірець. Там загинули й мої подруги.

Я ж нічого того це знаю поки що. Стою собі під Бригідками, з ноги на ногу переступаю від нетерплячки. Навколо метушаться обідрані, обпалені, окривавлені люди. Сприймаю те все якось відсторонено, бо маю бачитися з Мільком. На душі прикро, гнітить якесь важке передчуття. У небі темно від літаків. Я собі гадаю, що то польські. Та й більшість людей, очевидно, так думала, Міщани позадирали голови до неба й стоять гуртками не лише на хідниках, але й посеред вулиці. Коли розкумекали, що воно таке, заметушилися. Ніхто ж бо не знав, як рятуватися від повітряного нападу, а команди не було жодної. Паніка, загальне сум'яття, хаос. Нарешті брама Бригідок відчиняється навстіж, і в неї рине потік дітей, жінок. Що б то мало значити? Виявляється, в'язничні охоронці зібрали тут свої родини, бо гадали чомусь, що німці не бомбитимуть в'язниці.

Приступаю ближче до конвоїрів та й кажу, що у мене побачення з чоловіком. Ті вирячилися на мене, як на якусь ненормальну. «То цо, пані, цо пані! Яке видзенє? Война! Пані не розуме, же война?!» Ось так, під брамою Бригідок, довідалася, що розпочалася друга світова війна. Так довго очікуване моє побачення з засудженим Омеляном не відбулося.

IV. «В ряд ставай, щоб не було запізно!»

У Львові воєнна колотнеча. Повно військових. У небі гуркочуть німецькі літаки. Польські з'являлися лише після заходу сонця. Містом розросталися грабежі й розбої. Польським батярам було де розвернутися. Щодня грабували якусь крамницю або й кілька. Не було жодного правопорядку. Розгардіяш, страшенна паніка, бандитизм. Почався загальний голод. Біда!

За день до приходу німців в'язниці повідмикали. Ув'язнені повиходили на волю. Хоч не всі. Декого евакуювали, головно, дівчат. Омелян повернувся додому.

Вулицями Львова гуркотіли мотоцикли. Перші німецькі стежі. Омелян швидко зорієнтувався в непростій обстановці. Того ж таки дня організував оборону собору святого Юра від грабіжників та різних зловмисників. Багато допомагали йому львівські студенти. Дуже активні були брати Малащуки, Роман і Генко. Коли потреба в захисті храму відпала, Мілько роздобув десь коні, й ми подалися на його вітцівщину — до Нового Села. Про залізницю чи якийсь інший транспорт годі було й думати. Все навколо паралізоване, в тому числі й транспорт.

На Любачівщину приїхали ми в той час, як там створювалася демаркаційна лінія між німецьким Рейхом та Радянським Союзом. Керівники двох імперій поміж собою вже домовилися про розподіл територій та сфери впливу, не намагаючись навіть при цьому врахувати волю місцевого населення. Демаркаційна лінія проходила неподалік Нового Села. «Гам були великі стави, болота, а за ними — невеличке містечко Чесанів. У ньому були вже німці, а в Новому Селі починали господарювати більшовики.

Відновився помаленьку рух поїздів. Невдовзі я змогла поїхати по маму й брата до Коломиї. Ми не думали залишатися під більшовиками, бо добре знали, що то може коштувати для нас.

У Львові, вже на зворотньому шляху, оббігала всіх наших знайомих. Зайшла й до Миколи Атаманюка. Він родом з Мишина. Дуже був діяльний і відданий справі хлопець. Тож забігла я до Миколи на квартиру, а його вдома нема. Ірина Стельмах, його дружина, смажить щось на кухні. Кажу їй, аби кидала все й розшукала Миколу. Разом подамося до Любачева. Тим паче, що він мав передніше якісь конфлікти з львівськими баришівниками.

До Атаманюка зайшла ще раз через кілька годин. Але Миколи знов не було. Як могла, переконувала Іру, що їм доконче треба втікати зі мною. Проте на любачівський поїзд вони так і не прийшли. Причини не знаю. Лише знаю, що Миколі це коштувало життя. Його через три дні після моїх відвідин забрали більшовики. Через якийсь час, того ж таки тридцять дев'ятого року Миколу Атаманюка замордували.

Совіти хапали й безжально знищували всіх свідомих українців. Почуття жалю чи бодай здорового глузду вони не мали. У Чесанові спішно організувався Український Національний Комітет. Омелян Грабець стає його головою на Холмщині. Був це специфічний Комітет і завдання та цілі мав особливі, бо функціонував на пограниччі. Члени його перебували в постійній напрузі між фашистським молотом та більшовицьким ковадлом. Проте діяв Комітет бездоганно зрештою, як і все, що організовував Мілько. Було налагоджено масову переправу українців, які бажали врятуватися від більшовицького «раю». Їх великими групами переховували вдень у лісі, в селі — по хатах, а вночі через стави, мокляки, болота перепроваджували таємними стежками на німецький бік. На кожному кроці чигала страшна небезпека. Треба було пильно хоронитися від більшовиків. З Коломиї цим «переходом» скористалися Сливинський, Малащук, Витвицькі, Гумінілович Степан… Загалом, людей врятували без ліку. Омелян на перших порах сам проводив утікачів. Згодом провід заборонив йому особисті переходи. Йому довірили організацію цієї складної й небезпечної справи. Завдяки його здібностям та вмінню з хижих пазурів сталіністів вирвалося чимало видатних галичан.