Ув'язнена скрипка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чимало зробив для порятунку невинних людей від розправи та німецької неволі сільський священик Володимир Тимощук. У його хаті заквартирували німецькі офіцери. Господар умів поводити себе з ними так, що стримував німецьких зверхників від свавільних вчинків супроти горян. А партизани знали від нього про плани карателів. Немало сприяло цьому те, що святий отець досконало знав німецьку мову та вмів гідно спілкуватися з будь-ким, навіть із зайдами. Сотні людей врятував отець Володимир, а ніхто й досі навіть словом про нього не обмовився, не те, щоб назвав героєм. Хай будуть щирою дякою йому оці спомини та молитви врятованих людей.

Завдяки священикові німці й до сільського люду почали ставитися краще. Кажуть, що благородство й доброта навіть хижого звіра змушують ховати ікла.

Якось тяжко захворіла моя мама. Я поставила їй п'явки. Трохи полегшало, але кров ніяк не могла вгамуватися. Посеред ночі кинулася я до німецького військового лікаря. У нього засиділася пізня компанія. Підсміюються наді мною вояки, гадали, що то візит іншого характеру. Проте лікар швидко відгукнувся на мою просьбу. Дав кілька жовтеньких пігулок і сказав, як їх уживати. Такі пігулки, пояснив він, має в індивідуальній аптечці кожен німецький солдат. Мама випила ліки, і кровотеча відразу ж припинилася.

Понишпоривши ще трохи по довколишніх селах, німці забралися з Березова. Але мене ще довго не покидав страх. Сільські ґазди не дорахувалися багато чого з домашньої живності.

Через якийсь час брат привіз мені листа, що його Мілько прислав до Станіславова через кур'єрів. Писав, що перехворів тяжко на плямистий тиф, але вже поправився. Це була остання вісточка від чоловіка. Більше я від нього нічого не отримувала.

V. Закони війни

Із долів насувалася на Карпати страшна війна. У селах ставало жити все тяжче й небезпечніше. Почала я благати брата, щоб просився в єпископа десь ближче до нас. Бо ж мала я на руках двійко дрібних діточок і не могла собі з ними дати ради в тяжких воєнних умовах. Місце священика знайшлося в Нижньому Березові. Туди й переїхав зі Станіславова отець Тарнавецький. До нього перебралися й ми. Так я стала вчителювати у Нижньому Березові.

Перші весняні громи злилися з гуркотом канонади. Великдень сорок четвертого року святкували ми під тріскотіння скорострілів та гарматне бахкання. Фронт проходив через Яблунів, Печеніжин… Гори двигтіли. Усі навколишні ліси заповнили військові, дороги загатила техніка.

Якась мадярська частина проходила через Рунгури. Наші партизани без дозволу проводу роззброїли мадярів і відпустили їх із Богом додому. Мстиві вояки небавом повернулися до села, але вже більшою силою і при зброї. Помста була страшна. Вбили сільського священика Пужака, який, до речі, передчував біду. У розмові з моїм братом сказав, що хлопці непродуманим вчинком накоїли лиха. Не пощадили мадярські вояки й священикового приятеля, каліку, що вже довший час не міг пересуватися без коляски. Вбили кілька десятків селян, навіть дітей та стариків не помилували. Село спалили дощенту, попередньо пограбувавши. Від Рунгурів, великого й багатого села, зосталися тільки згарища.

Випадки обеззброювання мадярських частин, що відступали, мали місце і в інших селах. Але спішно втрутився провід УПА. Самочинство припинилося. Тим більше, що зверхники повстанців зуміли домовитися з мадярами про передачу зброї взамін на продукти. Такі акції проводилися по всій Гуцульщині.

Ще перед спаленням Рунгурів велика мадярська частина зайняла Березів. Командував нею старий, ще австрійський генерал Льошкай. Якогось дня генерал склав нам із братом візиту. Такий був штрамакуватий, молодцюватий, галантний, коротко кажучи, справжній вояка старого гарту. Приніс якісь там напої, наїдки. Поводився надзвичайно вишукано й ввічливо. Дуже ніяковів за своїх підлеглих, які не гребували ні грабежем, ні дрібною крадіжкою. Просив ставити його до відома на випадок якогось беззаконня його підручних. Повторював повсякчас, що грабунок — то є річ неприпустима для вояка. Де починаються грабежі, там закінчується армія. Але військо так швидко деморалізовувалося, що навіть генерал уже майже нічого не міг вдіяти. Це дуже йому долягало.

Мадярські вояки таки пограбували нас із братом. Поздирали зі стін килимки, позабирали з хати різні дрібнички. Брат по гарячих слідах кинувся до генерала на скаргу. Мародерів, то були господарники, швидко знайшли й послали на передову. Майно нам повернули. Але від того дня довелося нам жити в постійному страху помсти. Життя людського тоді ніхто не цінував. Про це попередив і старий генерал. Казав вечорами не виходити з хати, бо може надлетіти «випадкова» куля. Грабіжники здатні на все. Про це досвідчений вояк не подумав, пропонуючи нам свій захист. Було нам дуже тяжко.

Ворогуючі війська зблизилися так, що з окопів розрізняли одні одних без далековида. Стріл на якийсь час припинився. Солдати заприязнилися поміж собою, бо з обох боків було чимало українців, з тією лише різницею, що там — східняки, а тут — закарпатці. Ходили в гості одні до одних, нерідко справляли гостини. Пам'ятаю, був у мадярів поручник з Ясеня молодий такий, симпатичний. Так він більше часу проводив, мабуть, у совітських окопах, ніж у мадярських Нас попереджували і з одного, і з другого боків, коли будуть стріляти, так що ми завжди встигали схоронитися.

До нашої господи прибилося троє сербів: у мундирах, при зброї. Повтікали з німецького та мадярського війська. Надумали перейти до совітів. Стали ми їх відмовляти, бо з однієї халепи потраплять у другу. Але повертатися до своїх частин їм було запізно. Там їх мали за дезертирів. У воєнний час дезертирство карається смертю. До далекої Сербії через Карпати пробитися вони вже не могли. В цікавій ситуації опинилася й наша родина. Утікачів переховували на стришку. То було дуже небезпечно: знайдуть їх мадяри — покапають нас за те, що переховуємо дезертирів, знайдуть совіти, знову ж кара, що дали прихист ворогам. Сербські хлопці по кількох днях стришкування наважилися все-таки перейти до більшовиків. Що з ними сталося далі, не знаю. Найкраще, що могло їх на тому боці чекати, — це передова, штрафбат…

Якось приїздить генерал Льошкай і радить нам пакуватися та вибиратися зі села, бо незабаром сюди вступить совітське військо. Часу є рівно стільки, щоб зібратися й неквапом рушати на Закарпаття.

Збір був короткий. Усе своє добро ми повкладали на фіру, запрягли коня й готові були до мандрів. Я витримала невелику суперечку з братом, бо до воза прив'язала корову. Втім, переконувати брата довго не довелося, тож ми хутко рушили в далеку невідому дорогу.

Перед від'їздом генерал Льошкай навчав нас, як діяти. Приїдемо на Закарпаття, перебудемо там воєнну колотнечу, а як фронт перейде, тоді можна буде повертатися назад до Березова. Так воно мало бути насправді і так мали ми пояснювати свою втечу більшовикам. Але не так сталося.

Коли ми через Рокиту дісталися до перевалу, а звідти міркували податися до Мількової родички в Хусті й там пересидіти, мадяри заборонили втікачам залишатися на Закарпатті: їдьте, мовляв, собі до Німеччини.

Перевал аж кишів утікачами від більшовицького «раю». Зустріли ми чимало знайомих. Були тут і священик зі Середнього Березова отець Тимощук, і сотник Курилюк, січовий стрілець…

Десь понад сотню возів зібралося тоді на Ясенівському перевалі. Вся ця валка рухалася на Закарпаття. Німецькі та мадярські жандарми провадили нас до найближчої станції, щоб поїздом відправити до Німеччини. Нікому не вільно було відлучатися від валки. Дозволили відходити лише мені з… коровою. І то лише з огляду на те, що мої маленькі діти залишилися в таборі. О, з тією коровою, то ціла історія! Я вставала ранесенько, напасала її, доїла. Поїла всіх маленьких діточок молоком. Ще всі спали, а я з коровою рушала в дорогу, перед тим довідавшись у мадярських старшин, де робитимуть постій. Бо хоч коні йшли кроком, корова за ними ніяк не поспівала. Так ми з нашою рогатою рятівницею пройшли через усе Закарпаття. На возі зробили буду з килимів та покривал, щоб рятувати діточок від негоди.

У Кошіце стали табором. Перехід через Карпати дався взнаки. Серед подорожніх почалася дизентерія. Особливо допікала хвороба дітям. Разом із ними страждали дорослі. Не обійшла пошесть і моїх хлопців. Нестор ще трохи тримався, а Любко був дуже хворий.

У лікарні, куди ми з мамою принесли слабих дітей, трапився добрий лікар, словак. Оглянув малечу і каже, що Любко до Німеччини ніяк не дотягне. Залишатися тут змоги не було, не дозволяли мадярські власті. Виручив людяний лікар. Прилаштував нас із мамою працівницями при лікарні, щось на зразок няньок. Правда, трудилися ми в різних місцях. Діточки лікуються, а ми з мамою працюємо. Стараємося з усіх сил. Бідували. Всі наші, у тому числі й мій брат, поїхали до Німеччини, а дві замучені тяготами жінки зосталися в незнайомому місті, серед чужих людей, із хворими дітьми.

Любко, меншенький мій, помирає. Сестра-жалібниця, черниця, розраює мене. Намагається втішити тим, що похорон зроблять дуже гарний, дитинка стане ангелятком. З усіх сил старається добра закінниця полегшити мої страждання. Мадярка, але говорила перфект по-німецьки. Я теж добре знала німецьку мову. Хоч які лагідні й заспокійливі були слова доброї жінки, мене вони нітрохи не заспокоювали і слухати їх я не бажала. Як закричу: «Ні!» і бігом до лікаря. Робіть усе можливе, лише б моя дитинка жила. Малят повмирало на той час дуже багато.

Лікар узяв пробу крові в мене й у Любка. Пощастило, групи співпали. Посадив мене швиденько в крісло, ввіткнув у вену зігнутої руки грубу голку. Після того, як дванадцята пробірка наповнилася моєю кров'ю, я підвелася. Стою ледь тепла, ноги, наче поприлипали до підлоги, у голові паморочиться. але питаю лікаря, чи вистачить крові. Готова була віддати всю її, лише б урятувати синочка.

Дуже вболівав за мою дитину медбрат Лаціс. Малят любив надзвичайно. До мене також ставився прихильно. Коли лікар робив дитині переливання крові, Лаціс підтримував мене морально, як міг. Якщо дитячий організм прийме мою кров, то є в Бога надія, що Любко житиме. Було тоді моєму безталанному дитяті близько двох рочків.

Цілу вічність просиділа в лікарському передпокої у напівзабутті. Нарешті лікар виносить на руках зі свого кабінету мою дитинку. Серце моє, що перед цим гупало на ціпу лікарню, зупинилося. Бачила тільки біле тло лікаревого халата, а на ньому — жовтувату пляму дитячого личка. Ноги мої намертво приросли до підлоги. Враз Любко підвів голівку й посміхнувся до мене. Найбільшим багатством світу не втішилася б я так, як цією кволенькою дитячою усмішечкою. Я плачу, лікар-словак схлипує, а найдужче ридає медбрат Лаціс. Що то за добрі й порядні були люди. Стоїмо в передпокої, від сліз одне одного не бачимо. Лише дитина усміхається, крутить нетерпляче голівкою, щось лепече весело. Подивився б на цю сцену хтось збоку…

Любкові помало легшало. Нестор уже давно оклигав. Проте лікар не спішив виписувати з лікарні здорового хлопця. Хотів, щоб він морально підтримував братчика. Отакі чуйні й розумні трапилися нам люди. Поклали обох хлопчиків на одне ліжко, бо з місцями в шпиталі було сутужно. Навколо війна, розруха, голод, ненависть, а вони так глибоко вникали в долю чужих їм людей. Людина за будь-яких обставин спроможна залишатися людиною.

Настав нарешті час виписувати дітей із лікарні. Зволікати далі було вже просто неможливо. Ми з мамою працюємо нелегально. Хоронитися стає щодень важче. Головний лікар — страшний шовініст. Як щось запідозрить, не дай, Боже, буде лиха година і нам, і нашим заступникам.

Цілі дні ми з мамою та малими діточками проводили десь у скверах та парках, а вночі лікар та медбрат впускали нас до приміщення, яке мало щось спільне з теперішнім нашим дитячим садком. Благородні й ризиковані були люди, які допомагали нам тої нелегкої години. Та найдужче й досі вражає мене те, що нас ніхто жодного разу не заклав…

Більше за щоденні муки фізичні, діймали мене переживання моральні. Невідання про день завтрашній глибока тривога за чоловіка. Чи живий? Усе це гнітило надзвичайно. Але треба було тримати себе в руках, бо під моєю опікою діти, мама. Дні нашаровувалися один на один, а несолодкому нашому буттю, здавалося, не буде просвітку.