Ув'язнена скрипка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

I. Будем пам'ятати

Львів потрясли дикі погроми, розгул польських шовіністичних банд.

У ті часи місто Лева було центром української кооперації в Галичині, слава про яку лунала по всій Європі. Добротною продукцією славився «Маслосоюз». Його масло й бринзу вивозили на продаж чи не в усі європейські країни. По селах і містах Польщі у крамницях попитували лише за маслом з «конюшинкою», емблемою «Маслосоюзу». Таке воно було смачне. Чудові вироби випускала кондитерська фабрика «Фортуна нова» (теперішня фірма «Світоч»). Добру репутацію мав і «Центросоюз». Але славилася українська кооперація не тільки високою якістю своєї продукції, а й культурою обслуговування.

Полякам це було, як сіль в оці. Вони не витримували конкуренції з українськими кооператорами. «Маслоссюз» диктував ціни в усій країні.

Колонізатори не додумалися ні до чого ліпшого, як зводити порахунки з грізним конкурентом методом погромів і залякувань. То були, звичайно, варварські, нецивілізовані способи конкурентної боротьби.

За цю брудну антиукраїнську й антилюдяну справу взялися польські «ендеки». Дії розбишакуватої молоді координувалися з Варшави. Там же складалися й плани несамовитих оргій у Львові. На українські установи в місті стали нападати польські молодики, часом таки досить добре озброєні. Чого не скажеш про нас. Поліція й місцева влада, якщо не сприяли їм, то всіляко потурали. Польське населення Львова в основній своїй масі симпатизувало погромникам. Шовіністичні пристрасті бушували й вихлюпувалися через край. Поляків у місті жило багато. Переселення їх з польських теренів всяко заохочувалося. Насувалося велике лихо не тільки для Львова, але й для всієї Галичини. Виникла крайня потреба організовувати оборону. Отоді й проявив себе Омелян Грабець — здібний і грамотний організатор.

Над Європою нависла загроза війни. Фашистський звір готувався до стрибка на Європу. Щоб про це здогадатися, необов'язково було вельми знатися на політиці.

У Галичині, я то відчувала по Львову, панувало надзвичайне напруження, передчуття якогось великого лиха. Одним із виявів антиукраїнських, шовіністичних настроїв була так звана «пацифікація».

Озброєні різним залізяччям, польські банди нападали на села, палили хати, різали худобу, наливали в збіжжя нафти, нищили майно, жорстоко били й безжалісно калічили всіх, хто траплявся під руку. Офіційна Польща мусила рахуватися зі світовою думкою, тому відкрито не підтримувала бандитів. Проте нишком санкціонувала всі їхні безчинства.

Не знаю, чи були вбивства, але травм, каліцтв було доволі. Про це кажу з певністю, бо бувала в лікарні, яку відкрив митрополит Андрій Шептицький поблизу собору святого Юра. Зламані ключиці, потрощені ребра, перебиті руки-ноги, провалені черепи… Ще й тепер тяжко згадувати все те. Досі відчуваю болісні погляди жертв. Терор ширився по всій Галичині. Погромникам таки вдалося частково залякати наших людей, особливо в селах. Досить комусь було гукнути, що йдуть поляки різати українців, як село, наче вимирало. Люди хапали клумаки, що були повсякчас під руками, дітей і втікали в поля, ліси чи до сусідніх сіл. Життя під постійною загрозою нападу ставало нестерпним. У відповідь на терор по селах і містах формуються загони самооборони. Атмосферу тогодення чудово передає пісня, що побутувала тоді в галицьких селах.

II. Омелян Грабець

З'ява Омеляна Грабця у Львові викликала помітне пожвавлення в студентському середовищі. Чому? Бо прийшов він уже з ореолом героя після Берези-Картузької, де його надламали фізично, але аж ніяк не морально. Ми знали, що прибув він до нашого міста саме для праці зі студентами.

Скликали загальні збори УССТ (Українське Студентське Спортивне Товариство), на яких Омеляна мали обирати головою. Про це ми довідалися напередодні. Майбутньому ватажкові симпатизували всі. Особливо зацікавлені й збуджені були дівчата. На їхніх обличчях прочитувалося захоплення, бо Омелян був хлопець із себе гарний. На брак уваги до своєї персони він ніколи не міг поскаржитися. Хоч, як мені здавалося, на те не дуже зважав і жодним чином не зловживав своїм становищем.

Я була секретарем УССТ. Омеляна вперше побачила на цих зборах. Хоч начулася про нього від дівчат уже чимало. Про себе відзначила, що він нічогенький собі хлопець. Усе. Більше не мала можливості дивитися на хлопця чи, бодай, думати про нього, бо мусила вести протокол.

Після зборів новий голова УССТ попросив керівництво й секретаріат затриматися, щоб виробити план подальших дій. Наближалася весна, а з нею й необхідність активізувати спортивне життя. Мені то було не дуже на руку, бо саме на цей час випадало моє найбільше навантаження в музичному інституті. Треба було пильнувати навчання й управлятися зі скрипкою. У спорті мала певні здобутки в довгих бігах та лижах. До Омеляна навіть близько не підходила, позаяк був він уже оповитий гамірливим дівочим віночком. Домовлялися про тренування на площі Сокола-батька. Ми з Васильком Бандерою, вельми прихильним до дівчат, стояли збоку. Хлопець засумував, як побачив, що всі його симпатії стрімголов кинулися до Омеляна Грабця. Василько мав невисокий зріст і трохи страждав від того. Я, щоб заспокоїти доброго хлопця, подалася з ним геть від гамірливої дівочої зграйки.

Пізніше кількома днями ми зі Святославом Левицьким та Марійкою Білас, сестрою славного Василя Біласа, обідали в Студентській Домівці. З Марійкою ми разом мешкали, а з її молодшим братом Влодком дружили. Хлопець відбув ув'язнення на «Свєнтим Кшижу». Дуже то була тяжка в'язниця. Влодко стріляв у провокатора Мотику, але не поцілив. Тож мусив утекти від польської поліції до Німеччини. Сидимо ми, значить, за обіднім столом, аж підходить Омелян Грабець і просить дозволу присісти. Зав'язалася жвава невимушена бесіда. Отоді я й запізналася з Омеляном трохи ближче. Він провів нас із Марійкою додому.

Від того дня Грабець зачастив до нашої домівки. Я була певна, що він приходить до Марійки, інакше просто й бути не могло. Дівчина вона гарна, ще й славна завдяки своїм братові й вуйкові. Я ж така собі незавидна дівчина.

Омелян приходив завжди ненадовго. Розмовляли, здебільшого, з Марійкою. Я завжди чимось була зайнята. Але одного разу він сказав, що волів би зустрічатися зі мною без Марійки. То була цілковита несподіванка для мене. Омелян Грабець був, як на мою думку, надто недосяжний. А тут раптом пропонує зустрічатися. Я без роздумувань погодилася, хоч здивуванню моєму не було меж. Зустрічалися ми частенько.

Який би Львів не був великий, містом дуже швидко поширилася чутка, що Галька зустрічається з Омеляном Грабцем. Дівчат це здивувало неймовірно. Не скажу, що їм то було вельми приємно. Омелянів вибір одобрювали далеко не всі. Мені просто у вічі не раз казали, що, мовляв, він у тобі такого побачив спеціального. Та й справді. За вродливу я себе ніколи не мала. Зодягалася дуже скромно. Мама моя — бідна вдовиця. Мала я одну-єдину сукню, темну таку, з білим комірчиком. Відчувала себе в ній пречудово. Ходила на всі забави, що давали медики, правники… Компанійською була. Й гадки не мала про те, що тепер називають комплексом неповноцінності. На той час у Львові вважалося непристойним піти на два якісь заходи в одному й тому ж платті. Але вимоги ті були не для мене. В однісінькій сукні ходила на всі забави.

III. Перші кроки

Омелян Грабець народився 1 серпня 1911 року в Любачівському повіті. Батьки його родом із тих же країв. Нове Село, невеличке сільце неподалік містечка Чесанова, — його батьківщина. Рід Грабців дяківський з давніх давен. Прадід дякував і водночас учителював. Єдиний у селі знав грамоту. Батько Петро, людина розумна й далекоглядна, не поділив, як більшість сільських газдів, землі на клапті між дітьми, а вирішив усіх їх вивчити. Мав чотирьох синів. Найстаршого, Івана, залишив на дяківстві.

Після чотирьох класів сільської школи Омелян іде вчитися до гімназії у Перемишлі, яка була на той час могутнім бастіоном українських патріотичних сил. Польські шовіністичні власті чудово це розуміли. Тому всі директори навчального закладу були агентами дефензиви. Тож не дивно, що члени українських боївок не хотіли миритися з таким становищем і виносили директорам смерті присуди. Самі ж їх і виконували. За кілька років вбито трьох директорів гімназії. Фізичну розправу нерідко чинили й над учнями-сексотами. Теперішній мій чоловік Володимир Жук пригадує, як одного дня, йдучи до гімназії, довідався, що щойно вбили сексота. Зайшов до приміщення, а в класах уже хтось розкидав летючки з написами: «Собаці собача смерть».

Одне слово, у Перемиській гімназії точилася щонайактивніша, відчайдушна й безкомпромісна боротьба проти польського гніту. На дуже високому рівні стояла організація «Пласт». Вона гартувала молодих людей і фізично, і духовно, давала заряд хлопцям, які з часом чи не всі ставали членами УВО (Української Військової Організації). Такий вишкіл пройшов і мій майбутній чоловік Омелян Грабець. Мав він непогані фізичні дані та визначні спортивні здобутки. Дуже швидко став одним із провідників «Пласту». Наскільки вдалося мені довідатися з його скупих розповідей про себе, то ще у вищих класах гімназії вступив до УВО, потім до ОУН.

По закінченню гімназії батько послав Омеляна за кордон, до Празького політехнічного інституту. Там хлопець одразу ж пірнув у вир політичної боротьби. Був дійовий і невтомний. За найближчих приятелів мав Михайла Сороку, Буйдуника.

Над Галичиною вкотре нависли чорні хмари. Лиха година настала для всього українства. Крісло міністра внутрішніх справ Польщі зайняв страшний україножер П'єрацький. Найвразливішим місцем, куди можна було найдошкульніше вдарити, щоб полонізувати українську молодь, була освіта. Саме туди спрямував свій удар міністр. Для того мав досить засобів і несамовитого завзяття. Його плани треба було будь-якою ціною зірвати. За справу взялася молодь з ОУН. Незважаючи на посилену варту та всі перестороги, П'єрацького застрелив Гриць Матейко. Акція відбулася у Варшаві. Участь у ній брали і жінки, передусім, Дарія Гнатківська, дружина Лебедя, та Катруся Зарицька. Мав своє завдання й Омелян Грабець.

Матейка переховували в Дорі біля Яремчі, в хаті вчителя математики Зарицького, Катрусиного батька. Польська поліція, таємні агенти дефензиви нишпорили по всіх закутках у пошуках сміливця. По якомусь часі Матейко щасливо відбув до Америки.

Однак у Празі в організації виявився провокатор Барановський. Польський уряд зажадав видачі учасників акції. Було заарештовано Михайла Сороку. Проте декому таки вдалося втекти до інших країн. Але Омеляна Грабця чехословацькі власті поспішили видати польській поліції. Хоч прямих доказів його причетності до справи не було, хлопець таки зазнав жорстокої кари — став в'язнем число 264 страшного концентраційного табору Берези-Картузької. Засудили його 9 вересня 1935 року, Просидів до січня 1936. Про те буде докладніша бесіда трохи далі. А тепер пригадався вірш, якого присвятив Омелянові його товариш по неволі під числом 321. Ось уривочок із нього.

Саме пора зробити невелику дегресію й, оскільки Михайло Сорока досить видний наш діяч, розповісти дещо про нього. Михайло сидів у Станіславській в'язниці, де відбувала ув'язнення й Катруся Зарицька. Молоді люди якимось незбагненним чином познайомилися там і стали листуватися. «Поштарем» між ними був мій брат, в'язничний сповідник отець Тарнавецький. Він вів у Станіславові «малу семінарію» при єпископаті, яку заснував єпископ Григорій Хомишин. Було то щось на зразок гімназії, де навчали вбогих хлопців.

Під постійним страхом викриття, ризикуючи свободою, отець Тарнавецький передавав листи закоханим, а коли молодята вийшли на волю, дав їм шлюб.

Утім повернемося до злощасної Берези-Картузької, що нажила собі лихої слави. Та чи є у світі інакші концтабори? Було Омелянові там надзвичайно важко. Зі шкури пнулися польські антиукраїнські сили, щоб морально й фізично ламати свідомих українців, хоч проти більшості в'язнів польські урядовці не мали жодних юридичних підстав. І певною мірою це їм вдавалося. Бо не всі були героями і не всі готували себе завчасу до боротьби та поневірянь.