Дитя Ноя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні. Ти також можеш цим скористатися.

Наступного дня Сюллі повідомили мені, що я більше не можу в них залишатися, бо в разі перевірки їхню брехню легко викрити.

— До нас прийде отець Понс, він потурбується про тебе. Ти потрапиш у хороші руки. Тобі доведеться називати його «отче».

— Гаразд, дядечку.

— Ти зватимеш його «отче» не для того, аби вдавати, що він твій батько, як ти звеш мене «дядьком». Його всі люди називають «отцем».

— Навіть ви?

— Навіть ми. Він — священик. Звертаючись до нього, ми кажемо «отче». І поліцейські. І німецькі солдати. Геть усі. Навіть ті, що не вірять.

— Ті, що не вірять, що він їхній батько?

— Навіть ті, що не вірять у Бога.

Мене дуже вразило те, що я зустрінуся з кимось, хто є «отцем» усього світу або таким уважається.

— Чи ж отець Понс якось пов’язаний із пемзою?[2] — запитав я.

Я думав про цей приємний і легкий камінець, що його впродовж кількох днів графиня приносила мені у ванну, аби я тер ним ступні, знімаючи з них мертву ороговілу шкіру. Цей предмет у вигляді миші захоплював мене своєю здатністю плавати (цього від каменю годі й очікувати) і змінювати колір одразу після зволоження: сіро-білий, він набирав кольору чорного антрациту.

— Не розумію, чому ви регочете, — з досадою сказав я. — Можливо, саме він його знайшов… чи винайшов… той камінь, пемзу. Зрештою, хтось же мав це зробити!

Припинивши насмішки, Сюллі схвально кивнула головою.

— Твоя правда, Жозефе: це цілком міг бути він. Одначе він не має жодного відношення до каменю.

Нехай і так. Але коли він подзвонив і ввійшов у дім Сюллі, я одразу ж здогадався, що йшлося саме про нього.

Довгий, вузький чоловік: він ніби складався з двох не пов’язаних між собою частин — голови і решти. Його тіло видавалося нематеріальним, під тканиною не було видно жодних опуклостей, чорна сутана була такою ж пласкою, наче висіла на вішаку, з-під неї виднілися начищені до блиску черевики, які, здавалося, взагалі не трималися на щиколотках. Натомість виглядала голова, рожева, жива, новісінька й невинна, як вийняте з купелі немовля. Виникало бажання поцілувати й потримати її в руках.

— Добридень, отче, — сказав граф. — Це Жозеф.

Я розглядав його, намагаючись збагнути, чому його обличчя не лише майже не дивувало мене, а й виглядало немов підтвердження. Підтвердження чого? Його чорні очі приязно дивилися на мене з-поза круглих скелець легеньких окулярів. І раптом сяйнула думка.

— У вас немає волосся, — вигукнув я.

Він усміхнувся, і в цю мить я полюбив його.

— Так, багато волосся випало. А те, що росте, я голю.

— Навіщо?

— Щоб не гаяти часу на причісування.

Я зайшовся сміхом. Отже, він сам не здогадується, чому він лисий. Так кумедно… Сюллі запитально дивилися на мене. Вони теж не розуміли? Чи варто їм про це казати? Це ж бо й так очевидно: голова отця Понса була гладенькою, наче рінь, адже він мусив виправдовувати своє ім’я — Пемза!

Та оскільки їхнє здивування не минало, я відчув, що краще промовчати. Навіть якщо виглядатиму дурником…

— Ти вмієш їздити на велосипеді, Жозефе?

— Ні.

Я не зважився зізнатися, чому так сталося: відтоді як почалася війна, батьки з обачності забороняли мені бавитися на вулиці. Тож у розвагах я дуже відставав від своїх однолітків.

— Тоді я тебе навчу, — пообіцяв отець. — Спробуй втриматися, сидячи за мною. Чіпляйся.

[2] «Пемза» французькою називається «pierre ponce» (дослівно «камінь з пемзи»), що звучить однаково з іменем отця — pere Pons.