Дитя Ноя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звісно, я потурбуюся про Жозефа. І про вас також. Одначе вам доведеться погодитися на тимчасову розлуку з ним.

— Мій Жозефеле…

Мама розридалася в обіймах маленької графині, яка м’яко поплескувала її по плечу. На відміну від татових сліз, від яких мені стало незручно, мамині сльози розривали мені серце.

Якщо я справді шляхетний, то більше не можу прикидатися, що сплю. Відчуваючи себе лицарем, я зістрибнув із крісла, щоб утішити маму. Втім, не знаю, що зі мною трапилося, коли я опинився біля неї, бо відбулося зовсім протилежне: я обхопив маму за ноги і заридав голосніше за неї. За один лише вечір Сюллі довелося побачити ридання всього племені! Тож після всього цього спробуйте переконати когось, що ми також родовиті.

Щоб якось відвернути їхню увагу, тато відкрив свої валізи.

— Ось, пане графе, візьміть. Оскільки я ніколи не зможу з вами розплатитися, віддаю вам усе, що маю. Це мої останні костюми.

Він вийняв пошиті ним піджаки, штани й жилетки, що висіли на вішачках. Тато пестливо проводив по них кистю, як робив зазвичай у крамничці, це була коротка ласка, щоб показати вартість товару, підкреслюючи, як плавно падає тканина і яка вона м’яка.

Я відчув полегшення від того, що тато не був у кімнаті графині разом зі мною та не бачив її чудового вбрання — інакше він одразу помер би, як громом уражений, від ніяковості через те, що наважився пропонувати такі простецькі речі таким витонченим особам.

— Мені не треба плати в жодному вигляді, мій друже, — сказав граф.

— Я наполягаю…

— Не принижуйте мене. Я дію не через користь. Будь ласка, сховайте ваші цінні скарби, вони можуть вам знадобитися.

Граф назвав костюми мого батька «скарбами»! Я чогось не розумів. Можливо, я помилявся. Нас провели на верхній поверх будинку і розмістили в мансарді.

Я був зачарований зоряним полем, яке відкривалося крізь вирізане посеред даху вікно.

Раніше в мене не було нагоди милуватися небом, бо через віконце нашої напівпідвальної квартири я бачив лише черевики, псів і господарські сумки. Це всеосяжне склепіння, цей глибокий, усіяний діамантами оксамит здавався мені логічним завершенням шляхетного помешкання, на кожному поверсі якого панувала краса. Отже, замість будинку, де мешкало шість родин, над Сюллі відкривалося невагоме всіяне зорями небо. Мені подобалося бути знатним.

— Бачиш он оту зірку, Жозефе? — показала мама. — Це наша зірка. Твоя і моя.

— Як вона називається?

— Люди називають її зіркою пастуха, ми ж назвемо її «зіркою Жозефа і мами».

Мама мала схильність перейменовувати зірки.

Вона затулила мої очі руками, покрутила мене, а потім указала на небо.

— Де вона? Можеш її показати?

Я навчився безпомилково розпізнавати «зірку Жозефа й мами» у безмежному просторі.

Пригорнувши мене до грудей, мама почала наспівувати колискову на ідиш. Доспівавши пісню, вона просила показати нашу зірку і знову співала. Я щосили боровся з падінням у сон, прагнучи якнайповніше прожити цю мить.

У глибині кімнати тато схилився над валізками і, щось бурмочучи, то складав, то перекладав костюми. Вибравши мить, коли мама закінчила куплет, я зібрався з силами, щоб запитати:

— Тату, навчиш мене шити?

Захоплений зненацька, він відповів не одразу.

— Авжеж, — наполягав я, — мені теж хотілося б виготовляти скарби. Як ти.

Підійшовши до мене, він, чоловік, який відзначався стриманістю та був скупий на ласку, пригорнув мене і поцілував.

— Я навчу тебе всього, що вмію, Жозефе. Навіть того, чого не вмію.

Напевно, зазвичай його чорна, жорстка й колюча борода завдавала йому болю, бо він часто потирав щоки й нікому не дозволяв до неї торкатися. Але того вечора вона його, вочевидь, не турбувала і він дозволив пом’яти її, що я з цікавістю й зробив.

— Вона м’яка, правда? — промимрила мама, зашарівшись, немовби у чомусь мені зізналася.