Дитя Ноя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, ж бо, не кажи дурниць, — насварився тато.

І хоча там було два ліжка, велике й маленьке, мама наполягла, щоб я ліг разом із ними на великому. Тато заперечував недовго. Він справді змінився відтоді, як ми стали шляхетними.

Саме там, дивлячись на зорі, що співали пісню на ідиш, я востаннє спав у маминих обіймах.

Ми так і не попрощалися. Можливо, це було зумовлено незрозумілою низкою обставин. Можливо, вони зробили це свідомо. Вони, напевно, не захотіли переживати цю сцену, ще менше — щоб її переживав я… Нитка обірвалася так, що я цього навіть не усвідомив: наступного дня пополудні вони кудись пішли і більше не повернулися.

На запитання, де мої батьки, граф і маленька графиня щоразу незмінно відповідали: «У надійному місці».

Цього мені було досить, бо мою енергію поглинало пізнання мого нового життя: життя шляхетної людини.

Якщо я не досліджував сам кутків і закутків цього помешкання, якщо не спостерігав за танцями служниць, які впрягалися в чищення срібла, вибивання килимів чи збивання подушок, то годинами сидів у вітальні з графинею, яка вдосконалювала мою французьку мову, забороняючи вживати бодай слово з ідиш. Я був дуже слухняним ще й тому, що вона загодовувала мене тістечками й вальсами. Головне, я був певен, що остаточне набуття мною статусу шляхетної особи потребує оволодіння цією мовою, яка, звичайно, невиразна і складна для вимови, не така соковита й мальовнича, як моя, хоча загалом м’яка, розмірена й вишукана.

У присутності відвідувачів я мав називати графа й графиню «дядечком» і «тітонькою», бо вони видавали мене за одного зі своїх голландських небожів.

Я вже, було, й повірив у те, що це справді так, аж якось уранці поліція оточила будинок.

— Поліція! Відчиніть! Поліція!

Якісь чоловіки несамовито гупали в парадні двері, наче дзвінка їм було замало.

— Поліція! Відчиніть! Поліція!

Одягнена у шовковий халатик графиня влетіла в мою кімнату, схопила мене на руки й віднесла у своє ліжко.

— Нічого не бійся, Жозефе, відповідай весь час по-французьки те, що і я.

Доки поліцейські піднімалися сходами, вона почала читати якусь історію; ми обоє сиділи в подушках, наче довкола нічого не відбувалося.

Поліцейські увірвалися в спальню й люто втупилися в нас.

— Ви ховаєте єврейську родину!

— Шукайте скрізь, де хочете, — зверхньо відповідає графиня, — простукуйте стіни, зламуйте дорожні скрині, залазьте під ліжка — так чи інак, ви нічого не знайдете. Натомість можу вас запевнити, що вже завтра ви почуєте про мене.

— Ми отримали донос, мадам!

Не виявивши збентеження, графиня обурилася тим, що вірять бозна-кому, попередила, що справа цим не завершиться, вона дійде до палацу, адже вона близько знайома з королевою Єлизаветою, потім заявила чиновникам, що ця помилка коштуватиме їм кар’єри, щодо цього вони можуть їй вірити!

— А тепер шукайте! Тільки швидко!

Її впевненість та обурення вплинули на шефа поліції, у якого на мить прозирнуло бажання відступити.

— Чи можу я запитати, що це за дитина, мадам?

— Це мій небіж. Син генерала фон Гребельса. Може, вам показати наше родовідне дерево? Хочете довести себе до самогубства, юначе!

Після безплідних пошуків поліцейські пішли, бурмочучи вибачення, незграбні та присоромлені.

Графиня вистрибнула з ліжка. Ледве стримуючись, вона водночас плакала і сміялася.

— Ти проник в одну з моїх таємниць, Жозефе, це — один із прикладів моїх жіночих хитрощів.

— А саме?

— Звинувачувати замість виправдовуватись. Нападати, коли тебе підозрюють. Радше кусати, ніж захищатися.

— Це дозволено лише жінкам?