Дитя Ноя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Казатимеш, що твої батьки померли. Природною смертю. Подумаймо, від якої хвороби вони могли померти.

— Від болю в животі?

— Від грипу! Гостра форма грипу. Розкажи-но мені свою історію.

Коли йшлося про те, щоб повторити її вигадку, Мадемуазель Марсель одразу ж уважно слухала інших.

— Мене звуть Жозеф Бертен, мені шість років, я народився в Антверпені, минулої зими мої батьки померли від грипу.

— Добре. Ось, візьми м’ятну пастилку.

Коли вона була задоволена мною, у неї з’являлися жести приборкувача: вона кидала мені цукерку, яку я мав упіймати на льоту.

Отець Понс провідував нас щодня. Він не приховував труднощів, на які наражався в пошуках сім’ї, що прийняла б мене.

— Усі «надійні» люди з довколишніх ферм уже прийняли одну-дві дитини. Окрім того, ймовірні кандидати вагаються, їх більше зворушило б маля. А Жозеф великий, йому вже сім.

— Мені шість років, отче, — вигукнув я.

Аби похвалити мене за цей виступ, Мадемуазель Марсель увіпхнула цукерку мені в зуби, а тоді гаркнула до священика:

— Якщо хочете, месьє Понс, я можу пригрозити тим, хто вагається.

— Чим?

— Чорт забирай! Жодних ліків, якщо вони не приймуть ваших утікачів! Нехай здихають без допомоги!

— Ні, Мадемуазель Марсель, люди мають зважитися на такий ризик самі. Їм загрожує в’язниця за співучасть…

Мадемуазель Марсель розвернулася до мене.

— Ти хотів би стати пансіонером у школі отця Понса?

Знаючи, що відповідати марно, я не ворухнувся, чекаючи на продовження.

— Візьміть його до себе на Жовту віллу, месьє Понс, навіть якщо схованих дітей передусім прийдуть шукати туди. Хоча, чорт забирай, маючи зроблені мною папери…

— Але як я його прогодую? Я не можу більше просити жодної додаткової продуктової картки. Самі знаєте, діти на Жовтій віллі недоїдають.

— О, жодних проблем! Сьогодні ввечері бургомістр прийде робити черговий укол. Я про це поклопочуся.

Коли споночіло, Мадемуазель Марсель опустила залізну штору на дверях аптеки з таким гуркотом, наче підірвала танк, і спустилася до мене в льох.

— Можливо, ти будеш мені потрібен, Жозефе. Ти не проти піднятись і посидіти нишком у шафі для верхнього одягу?

Оскільки я не відповідав, вона рознервувалася.

— Я поставила тобі запитання! Ти припух чи що, чорт забирай!

— Авжеж, я не проти.

Коли пролунав дзвінок, я прослизнув поміж тканин, що пахли нафталіном, тоді як Мадемуазель Марсель впускала бургомістра в кімнатку позаду аптеки. Вона допомогла йому зняти габардиновий плащ, якого сунула мені просто під ніс.

— Мені дедалі важче діставати інсулін, месьє Ван дер Мерш.

— Так, часи тепер важкі…

— Правду кажучи, наступного тижня я не зможу зробити вам укол. Дефіцит! Постачання припинено! Кінець!