Пан Ібрагім та квіти Корану: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибач, тату.

— Слава Богу, що твій брат Попол був не таким.

Попол — це друге ім’я моєї нікчемності. Щоразу, як я щось роблю не так, мій батько кидає мені в обличчя спогад про старшого брата. «Попол був дуже старанним у школі. Попол любив математику й ніколи не бруднив ванної. Попол ніколи не пісяв повз унітаз. Попол любив читати книжки так сильно, як і його батько».

Чесно кажучи, навіть спогад про те, що мама пішла з Пополом незадовго після мого народження, болить менше, ніж імовірність проживання поряд із такою живою досконалістю, як Попол; це виходило б за межі моїх можливостей.

— Тату, як ти гадаєш, Попол мене любив би?

Батько розгублено розглядає моє обличчя, точніше, намагається його розшифрувати.

— Що за запитання!

Ось і відповідь: що за запитання!

Я навчився дивитися на людей очима батька. З недовірою, презирством… Розмови з арабом-бакалійником, хоча він і не араб, адже «араб — це той, хто тримає бакалію відчиненою пізно ввечері та в неділю», послуги повіям — усі ці речі я складав у потаємному сховку моєї душі, яка не становила офіційної частини мого життя.

— Чому ти ніколи не посміхаєшся, Момо? — запитав мене пан Ібрагім.

Це був справжній підступний удар під дих, я не був готовий до такого запитання.

— Посмішка — це забаганка багатих людей, пане Ібрагіме. У мене немає на неї коштів.

Якраз щоб позлити мене, він розплився в посмішці.

— Бо ти гадаєш, що я належу до багатих?

— У вашій касі завжди є гроші. Я не знаю нікого, хто протягом усього дня мав би перед собою так багато купюр.

— Але гроші потрібні для того, щоб платити за товар і за приміщення теж. Уяви собі, наприкінці місяця мені залишається зовсім небагато.

І він посміхнувся ще дужче, ніби кепкуючи з мене.

— Пане Ібрагіме, коли я кажу, що посмішка — це забаганка багатих, то маю на увазі, що вона для щасливих людей.

— Отут ти й помиляєшся. Саме посмішка робить людей щасливими.

— Так я й повірив.

— Спробуй.

— Кажу ж, так я й повірив.

— Ти ж увічливий хлопчик, Момо?

— Мушу, інакше отримаю ляпаса.

— Ввічливість — це добре. Але люб’язність — іще краще. Спробуй посміхнутись, і тоді побачиш.

Що ж, з огляду на те, як мило пан Ібрагім, який періодично підкидає мені баночку тушкованої капусти зі шматочками сосисок найвищої якості, просив мене про це, варто спробувати.

Наступного дня я справді веду себе, як хворий, якого вночі накололи: посміхаюся геть усім.

— Ні, мадам, перепрошую, але я не зрозумів завдання з математики.

Гоп — посмішка!

— Я не зміг його виконати!