— Вибач, тату.
— Слава Богу, що твій брат Попол був не таким.
Попол — це друге ім’я моєї нікчемності. Щоразу, як я щось роблю не так, мій батько кидає мені в обличчя спогад про старшого брата. «Попол був дуже старанним у школі. Попол любив математику й ніколи не бруднив ванної. Попол ніколи не пісяв повз унітаз. Попол любив читати книжки так сильно, як і його батько».
Чесно кажучи, навіть спогад про те, що мама пішла з Пополом незадовго після мого народження, болить менше, ніж імовірність проживання поряд із такою живою досконалістю, як Попол; це виходило б за межі моїх можливостей.
— Тату, як ти гадаєш, Попол мене любив би?
Батько розгублено розглядає моє обличчя, точніше, намагається його розшифрувати.
— Що за запитання!
Ось і відповідь: що за запитання!
Я навчився дивитися на людей очима батька. З недовірою, презирством… Розмови з арабом-бакалійником, хоча він і не араб, адже «араб — це той, хто тримає бакалію відчиненою пізно ввечері та в неділю», послуги повіям — усі ці речі я складав у потаємному сховку моєї душі, яка не становила офіційної частини мого життя.
— Чому ти ніколи не посміхаєшся, Момо? — запитав мене пан Ібрагім.
Це був справжній підступний удар під дих, я не був готовий до такого запитання.
— Посмішка — це забаганка багатих людей, пане Ібрагіме. У мене немає на неї коштів.
Якраз щоб позлити мене, він розплився в посмішці.
— Бо ти гадаєш, що я належу до багатих?
— У вашій касі завжди є гроші. Я не знаю нікого, хто протягом усього дня мав би перед собою так багато купюр.
— Але гроші потрібні для того, щоб платити за товар і за приміщення теж. Уяви собі, наприкінці місяця мені залишається зовсім небагато.
І він посміхнувся ще дужче, ніби кепкуючи з мене.
— Пане Ібрагіме, коли я кажу, що посмішка — це забаганка багатих, то маю на увазі, що вона для щасливих людей.
— Отут ти й помиляєшся. Саме посмішка робить людей щасливими.
— Так я й повірив.
— Спробуй.
— Кажу ж, так я й повірив.
— Ти ж увічливий хлопчик, Момо?
— Мушу, інакше отримаю ляпаса.
— Ввічливість — це добре. Але люб’язність — іще краще. Спробуй посміхнутись, і тоді побачиш.
Що ж, з огляду на те, як мило пан Ібрагім, який періодично підкидає мені баночку тушкованої капусти зі шматочками сосисок найвищої якості, просив мене про це, варто спробувати.
Наступного дня я справді веду себе, як хворий, якого вночі накололи: посміхаюся геть усім.
— Ні, мадам, перепрошую, але я не зрозумів завдання з математики.
Гоп — посмішка!
— Я не зміг його виконати!