Тут я відчув, що поводжусь нескромно, що пан Ібрагім не хоче розказувати про свою хворобу, зрештою, він має на це право; тож я мовчав аж до нашого повернення на Голубу вулицю.
Увечері я розгорнув татового словника, «Ларуса». Я, мабуть, таки справді переживав за пана Ібрагіма, бо досі словники мене весь час розчаровували.
«Суфізм — містична течія в ісламі, що виникла у VІІІ ст. На відміну від правовірних, робить акцент на внутрішній релігійності».
Ну, от, знову те саме! Словники добре пояснюють лише ті слова, які ми вже знаємо.
У будь-якому разі суфізм — не хвороба, що мене вже трохи заспокоїло, а спосіб мислення; хоча, як казав пан Ібрагім, деякі способи мислення самі по собі є хворобою. Тому я вирішив зіграти у слідопита, щоб збагнути значення кожного слова в поданому визначенні. З усього цього виходить, що пан Ібрагім зі своїм лікером «Сузі» й анісовим сиропом вірить у Бога по-мусульманськи, однак, «на відміну від правовірних», у спосіб, що межує з порушенням усталених норм; це мене ставило перед нерозв’язним завданням: якщо правовірність — це «турбота про ретельне дотримання закону», як кажуть автори словника… то загалом це вказує на речі апріорно образливі; значить, пан Ібрагім людина непорядна, тож мої візити належали до тих, що їх краще не робити. Але якщо дотримання закону водночас означає бути, як мій батько, адвокатом, мати таку сіру шкіру й наводити стільки смутку в домі, я волію бути разом із паном Ібрагімом проти правовірності. Окрім того, автори словника додали, що суфізм придумали дуже давно два чоловіки — Ель-Галадж і Ель-Ґазалі; з такими іменами вони мали б жити в мансардах на задвірках — Голуба вулиця їм якраз підійшла б; вони також уточнили, що це внутрішня релігія, звісно, пан Ібрагім був стриманим, стосовно всіх євреїв, що жили на нашій вулиці, він таки був скромним.
Під час вечері я не міг стриматися, щоб не запитати батька, який саме ковтав шматок рагу з ягняти із серії «Королівське для собак»:
— А ти віриш у Бога, тату?
Він подивився на мене, а потім повільно промовив:
— Як я бачу, ти дорослішаєш.
Я не бачив тут жодного зв’язку. І на якусь мить навіть задумався, чи, бува, хтось йому не сказав, що я ходив до дівчат із Райської вулиці. Але він додав:
— Ні, мені ніколи не вдавалося повірити в Бога.
— Ніколи не вдавалося? Чому? Хіба треба робити якісь зусилля?
Він оглянув кімнатні сутінки.
— Для того, щоб повірити, що у всьому цьому є якийсь сенс? Так, треба зробити великі зусилля.
— Але ж ми, тату, євреї, тобто ти і я.
— Авжеж.
— Хіба належність до євреїв ніяк не пов’язана з Богом?
— Для мене — вже ні. Бути євреєм — це всього-на-всього мати пам’ять. Недобру пам’ять.
У цю мить тато справді мав вигляд людини, якій треба ковтнути кілька пігулок аспірину. Можливо, тому, що він поговорив, — один раз не рахується. Він підвівся й одразу ж пішов у ліжко.
По кількох днях він повернувся ще блідішим, ніж завжди. У мене виникло відчуття вини. Я подумав, що, змушуючи його їсти всіляку гидоту, можливо, підірвав йому здоров’я.
Він сів і подав знак, що хоче щось сказати.
Але минуло хвилин десять, доки він наважився.
— Мене звільнили, Мойсею. Вони більше не хочуть бачити мене в конторі, де я працюю.
Чесно кажучи, мене не дуже здивувало, що люди не хочуть працювати з моїм батьком, — він явно наганяв на злочинців депресію, водночас я ніколи не міг подумати, що колись адвокат перестане бути адвокатом.
— Мені потрібно знайти нову роботу. Десь-інде. Треба буде трохи затягнути паски, мій маленький.
Він пішов спати. Його, вочевидь, не цікавила моя думка про те, що сталося.
Я спустився до пана Ібрагіма, який посміхався, жуючи арахіс.
— Пане Ібрагіме, що ви робите, щоб бути щасливим?
— Я знаю, що є в моєму Корані.
— Можливо, мені варто якось поцупити ваш Коран. Хоча євреям цього робити не слід.