— Я не знала, що вода тут така рідкість.
— Рідкістю є не вода, панно, а справжні зірки.
Він сказав це з таким шармом і такою невідпорною усмішкою, що Бріджит Бардо зашарілася, дістала сорок франків і пішла.
Я не міг отямитися.
— Ну, ви й нахабні, пане Ібрагіме.
— Що ж, мій маленький Момо, треба ж комусь відшкодувати всі ті баночки консервів, що їх ти у мене поцупив.
Відтоді ми й стали друзями.
Звісно, від цієї миті я міг би красти консерви десь інде, але пан Ібрагім узяв з мене обіцянку:
— Момо, якщо ти повинен красти й далі, то продовжуй це робити у мене.
Протягом наступних днів пан Ібрагім розказав мені безліч способів, як витягти гроші в батька непомітно для нього: подавати старий учорашній, а то й позавчорашній хліб, попередньо потримавши його у духовці; додавати до кави цикорій, потроху збільшуючи дозу; повторно запарювати використані пакетики чаю; розводити його звичне «Божоле» вином за три франки і на завершення — справжня ідея, з тих, яка підтвердила, що пан Ібрагім був експертом у мистецтві діставати інших, — замінити домашній паштет собачими консервами.
Завдяки втручанню пана Ібрагіма світ дорослих дав тріщину, і однорідна незмінна стіна, на яку я щоразу наражався, пропала — крізь утворену щілину мені простягли руку.
Я знову зекономив двісті франків і тепер зможу довести собі, що став чоловіком.
Я йшов Райською вулицею прямісінько до навісу, під яким стояла нова власниця мого ведмедика. Я приніс їй подаровану мені черепашку, справжню черепашку, привезену з моря, справжнього моря.
Дівчина мені усміхнулась.
У цю мить з алеї вигулькнув чоловік, що біг, наче пацюк, а за ним із криком повія:
— Украли! Моя сумочка! Ловіть злодія!
Не вагаючись ні хвилини, я витягнув ногу вперед. Злодій розпластався за кілька метрів. І я наскочив на нього.
Злодій подивився на мене і, побачивши, що я ще дитя, посміхнувся, наміряючись дати мені прочухана, та оскільки на вулицю вигулькнула дівчина, горлаючи дедалі гучніше, він схопився на ноги і змився. На щастя, крики повії мене врятували.
Похитуючись на високих підборах, дівчина підійшла ближче. Я простягнув їй сумку, яку вона радісно притиснула до пишних грудей, що вміли так гарно колихатися.
— Дякую, хлопчику. Як я можу тобі віддячити? Хочеш спробувати разок?
Вона була старою. Їй було близько тридцяти. Але пан Ібрагім завжди казав, що жінок не слід ображати.
— О’кей.
Ми піднялися. Власниця мого ведмедика була дуже обурена тим, що її колега вкрала мене у неї. Коли ми порівнялись із нею, вона шепнула мені на вухо:
— Приходь завтра. Я також зроблю це безкоштовно.
Я вирішив не відкладати на завтра…
Пан Ібрагім та повії ще більше ускладнювали моє життя з батьком. Я вдався до порівняння, що призвело до жахливих і запаморочливих висновків. Поряд із татом мені завжди було холодно. Тоді як з паном Ібрагімом і повіями ставало тепліше й світліше.
Я дивився на високу і глибоку бібліотеку, що передавалась у спадок, на всі ці книжки, що буцімто вміщають квінтесенцію людського розуму, перелік законів, невловиму сутність філософії, я розглядав їх у сутінках — Мойсею, зачини віконниці, світло нищить оправи — потім дивився на батька, що читав, сидячи у кріслі, ізольований у колі світла від торшера, яке, наче жовте сумління, падало на сторінки книжки. Він закрився у стінах своєї науки, приділяючи мені уваги не більше ніж собаці (собак він, до речі, ненавидів), і навіть не намагався кинути мені бодай одну кістку своїх знань. А якщо трохи пошуміти…
— Ой, пробач…
— Помовч, Мойсею. Я читаю. Я — працюю…
«Працювати», яке пишномовне слово, що служить незаперечним виправданням на всі випадки життя.