Містер Блетсуорсі на острові Ремполі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Капітан розлючено пирхнув.

Однак після того його балачки за столом стали значно скромніші, та й старший помічник більше не казав, що боїться мене шокувати. Все ж я відчував, що моя присутність вносить якийсь дух ворожості й недовіри, а тепер ще й скованості. А від сніданку до обіду та від обіду до вечері я мусив або нудьгувати на самоті, або спати. Досить було мені наблизитись до кого-небудь із своїх супутників, як він уже бокував від мене. Дні стояли погожі й у рівномірному плаванні здавалися нескінченні; повільно поблукавши в лабіринтах сутінків, вони переходили в такі самі нескінченні ночі. Стрілки годинника ніби спали й не рухалися. Молодші помічники безперестану грали в карти, і хто програвав — був веселий, а хто вигравав — похмурий. Механік цілими днями читав, старший помічник перебував ніби в якійсь летаргії. А капітана взагалі майже не було видно.

Кілька разів я брав книжки в механіка. Він давав їх мені неохоче, по одній, і щоразу суворо попереджав, щоб я з ними акуратно поводився та вчасно повертав їх. Він дав мені зовсім розшарпаний том Гельмгольцевої «Всесвітньої історії», де оповідалось про монгольські царства та Китай, книжку «Як ходити на лижвах» та спогади Стенлі про те, як він шукав Лівінгстона. А сам він майже весь час сидів над Кірковим «Підручником фізіології», силкуючись по описах і таблицях вивчити будову мозку, багато чого не розуміючи й дратуючись тим. Я всіляко намагався заговорити з ним про ті книжки, але міг висловити лиш загальні міркування, йому ж потрібні були тільки факти.

Він сказав мені, що всі ті книжки купив на візочках у букіністів, на лондонських вуличних риночках, і за жодну не заплатив більше як шилінг. Він любив товсті книжки про конкретні речі. Белетристикою він гребував, маючи її за звичайнісіньку вигадку. Читаючи, він завше розтуляв свої товсті губи й чухав щоку. Все, що він читав, ніби осідало в ньому десь глибоко, на поверхні не лишалось нічого. Він страшенно сердився, коли його розпитували за прочитане. Уражено насуплювався й відповідав ухильно або неприязно. Від мене вимагав, щоб я прочитував кожну книжку до кінця, перше ніж узяти другу. Монголи зовсім доконали мене. Я заприсягнувся сам собі, що скуплю в Пернамбуку всі англійські й французькі романи, які лишень знайду.

Про Пернамбуку я мріяв дедалі палкіше. Повільні дні спливали один за одним, майже однакові. Часом трохи дужчав, часом трохи стихав вітер, то більшали, то меншали хвилі; кілька днів стояв нудотний мертвий штиль. Машини стугоніли, судно рипіло й здригалося на розмірній хвилі, все було якесь дратівне: палуба весь час наче шукала потрібного нахилу до горизонту і ніяк не могла його знайти. Матрос із гармонією невтомно силкувався довести до кінця ту саму мелодію, і знову й знову його перебивали. А мені не щастило ні на хвилину прогнати з пам’яті ту безмежну, безжальну водяну пустку, що в ній ми були ув’язнені.

Найприязнішими до мене в тому обмеженому світі видавались мені зорі, і я чекав, коли вони засвітяться на небі, як чекають зустрічі з другом. Що далі ми просувалися на південь, до тропіків, то більші й яскравіші вони ставали. Молочна Дорога дедалі дужче нагадувала осяйне золоте розсипище. Я був радий, що знаю назви хоч деяких зірок. Оріон і Сіріус я знав добре, Канопус, що підіймався до зеніту, Арктур і Рігель у кутику тризір’я Оріона я теж упізнавав майже напевне. То були мої друзі, я кивав їм головою. Великий Віз слідом за Полярною зорею скочувався щовечір нижче: я вже почав виглядати Південного Хреста і був розчарований, ледве очам повірив, коли знайшов його. Потім на тло вечірньої заграви почав щовечора випливати молодий місяць: він щодень виростав, ставав пихатіший, заливав завойований небосхил блакитним сяйвом і проганяв із нього всі зорі, крім найяскравіших. Я лишався на палубі до пізньої ночі, а потім спав трохи не до обіду, бо ніч була не така нудна, пустельна й важка, як день.

Помалу рани моєї душі затяглися захисною плівкою байронівського презирства, і на якийсь час мені стало багато легше. Я зневажав життєве болото, я сприязнився з зорями. Я вже не так цупко держався за поруччя, а частіше стояв, згорнувши руки на грудях. На зміну нервозній запобігливості прийшла холодна мовчазність. Я розмірковував про свої розчарування та хиби й тепер знаходив у них якесь сумне задоволення. Що вони знають — ті, хто назива мене міс Блетсуорсі! Але — о боже! — які ж нескінченні були ті дні і як летіли мої мрії до Пернамбуку!

3

СТОЯНКА В ПЕРНАМБУКУ

Коли ми прибули до Ресіфі — така справжня назва порту, що його звичайно називають Пернамбуку, — та стали на рейді, мене знову пойняло таке саме почуття близького визволення, як тоді, коли ми відпливали Темзою з Лондона. Місто неначе розгорнуло переді мною свої широкі й гостинні обійми. Ми вирвалися з похмурої безлюдної пустелі, й кожна набережна, кожна вулиця, кожен дім здавалися блаженним притулком після хисткої, іржавої, просоленої залізної посудини, що в ній ми перетнули Атлантичний океан. На бакові стояв гурт моряків, і їхні обличчя та постави зраджували те саме поривання до волі. Тепер я вже знаю ціну всього того, але тоді мене охопила загальна омана. Я був такий радий, ладний навіть із капітаном пожартувати, коли б він своєю поведінкою хоч трохи заохочував до того. Я в думці пробачив механікові все від щирого серця. Дуже важко було зберігати байронічну позу навіть зовні.

Однак тому, хто став бранцем моря, не так легко розірвати його пута. Кожен із отої безлічі привітних будинків, що наче гостинно запрошують до себе прибулого мандрівника, насправді замикає перед ним свої двері на всілякі замки й засуви. А ті двері, що стоять по набережних відчинені, то пастки для його спраглої, жадібної, самотньої душі. Митниця пильно перевірить його вбоге збіжжя й нібито випустить його на волю, в широчінь нових країв, але там, за митниками й портовими урядовцями, чатує на нього ще один заслін із тих, хто хоче нажитись на його негайних потребах і примхах. Йому пропонують відверто продажне кохання, нещиру товариськість, заяложені фальшиві втіхи. А коли ціною великих зусиль волі йому пощастить продертись крізь той заслін, він тинятиметься вулицями попід вітринами крамниць, витріщаючи очі на зовсім не потрібні йому речі, серед тлуму людей, що їхні звичаї, погляди й мова зовсім чужі йому. Трамваї та омнібуси ніби закликають його сісти й поїхати в райони й околиці з чудними, не чуваними доти назвами, та, приїхавши туди, він пересвідчується, що нікому там не потрібен.

Надія вмирає тільки з життям, бо життя й надія — це те саме. І от моряк ходить містом, прагнучи влитись в оту легку й вільну течію людського життя, що плине вулицями, така природна й водночас така неприступна для нього. А коли його звільняють із судна, відчуття бездомності тільки загострюється, бо тоді він і зовсім не має вже куди податися, навіть на судно не повернешся.

Коли я надвечір побачив своїх супутників, готових зійти на берег, причепурених задля такої нагоди, я просто не повірив, що всі ми колись ізнову зійдемось на борт пароплава. І все ж ми, звісно, зійшлися. Капітан обернувся на елегантного джентльмена в м’якому капелюсі: з нагрудної кишеньки в нього несміливо визирав ріжок носовичка. Механік хизувався у світло-брунатному костюмі та строкатій краватці. Мідборо й Радж мали неймовірно буденний вигляд у темно-синіх костюмах та котелках. І до міста вони пішли пліч-о-пліч, немов близнята. Змінилися й матроси. Причепурені, вони ніби промовляли своїм виглядом: «Ось дивіться, які ми гарні! Невже ви не зрадієте таким молодцям?» І ось один по одному, окрилені надіями, ми повернулися спинами до «Золотого лева» й зійшли на берег, а старший помічник, що лишився на вахті, проводжав нас заздрісним поглядом. Пернамбуку ж, видимо, і не злякалося, й не зраділо від нашого вторгнення.

Чи пощастить хоч кому з нас продертись крізь усі лабіринти перешкод і добитися врешті до тих людських юрм?

Місто засвітило яскраві вогні, коли ми зійшли на берег, однак зовсім байдуже, без найменшої гостинності і нічогісінько не обіцяючи у відповідь на наші сподівання.

Я бачив іще й інші порти та гавані, але ота висідка в Пернамбуку й досі стримить у мене в пам’яті, як квінтесенція всіх моїх морських вражінь. Море — це частина неосяжного всесвіту, кажемо ми, і тим силкуємось прикрити його страшну відрубність від заселеної землі. Ми споряджаємо наші плавучі комори і посилаємо їх через водну пустелю, а на них мусять пливти нещасні люди, що втратили опору під ногами на суходолі.

Можливо, мої спогади забарвило в такі похмурі кольори те розчарування, що вже опанувало мене цілком; може, я перебільшую ту радість, що з нею всі ми на «Золотому леві» прагнули відокремитись від решти. Припускаю, що саме в ті дні мій песимізм загострився до краю. Та хай там як, а мені й зараз моряк іноді уявляється людиною, що весь час відчайдушно силкується пустити коріння на суходолі, прагне на берег і лишається там, поки змога, поки голод та невміння заробити собі на хліб якось інакше не поженуть його знову в море. І там він знову муситиме жити, як у тісній в’язниці, на баку чи на юті, залежно від свого рангу, в одній із тих плавучих залізних коробок, напханих крамом, що його він ніколи не споживатиме й здебільшого навіть не знає до ладу, як його споживають. Та щоразу, тільки-но він наближається до берега, в ньому оживає надія вернутись до головного річища людського життя.

Я вибрався до міста сам.

Молодий Ромер дав мені листа до одного комерсанта, що з ним фірма мала дружні стосунки. Він був данець, але вмів говорити й по-англійському. Того вечора я не застав його, він уже пішов додому, й контора була замкнена. Мені довелось навмання вибирати собі готель та шукати, як розважитись. Розваг я знайшов небагато. Пообідав у ресторані, де господар, швайцарець із Тічіно, вмів трохи по-англійському й поміг мені вибрати страви; а тоді знову пішов блукати вулицями. Вони були або широкі й добре освітлені, або ж моторошно темні й вузенькі. Спробував я зайти до театру, але мене не пустили: чи то я спізнився на виставу, чи ще чомусь, пояснень я не зрозумів. Я, може, був би пішов за котрою-небудь з повій, що чіплялись до мене, аби не бути самому, коли б хоч одна знала по-англійському не лише кілька непристойних слів. Коли нарешті, стомлений і зневірений, я зупинився біля свого готелю, збираючись увійти, повз мене пройшли Мідборо й Радж, збуджені, червоні. Їх вів кудись, щось їм розповідаючи, височенний негр. Отже, вони принаймні знайшли собі провідника й кудись прямують. Мені схотілося піти за ними, проте я стримав себе.

Пам’ятаю, я довго сидів на ліжку, не роздягаючись. «Що я за пропаща душа? — питав я сам себе. — Невже я ненавиджу весь людський рід? Що це скоїлося зі мною чи зі світом, що серед чвертьмільйонного міста я сиджу тут самотній тілом і душею?»

4

ВІЛЛА «ЕЛЬСІНОР»

Містер Андерсен, що йому я другого дня приніс свого листа, хоч і прийняв мене якнайгостинніше, але мало чим поміг мені виплутатись із моїх труднощів. По-англійському він говорив дуже багатослівно й запально, однак не дуже правильно, бо навчився мови головним чином із книжок, і коли б не перепитувати його раз по раз, то небагато з його речей можна було б зрозуміти. А що те моє нерозуміння видимо дивувало його, я мусив сказати, ніби трохи недочуваю. Але тоді виявилося, що він колись починав студіювати медицину в Копенгагені і ще й тепер любить лікувати своїх знайомих. Не менш як півгодини він длубавсь у моїх вухах. Врешті поставив такий діагноз: слуховий апарат мій цілком нормальний, а недочування — психічного походження, наслідок безладних юнацьких захоплень. Потім, без угаву говорячи, він повів мене підобідати до того самого швейцарського ресторану, де я вечеряв напередодні. Це чудовий ресторан, сказав він, чужоземці ще не відкрили його.

Він підбадьорив себе якимсь чудовим бразильським вином, міцним, червоним, — назву його я вже забув; і що більше розігрівався, то дужче його англійська мова оберталась на данську, що до неї впліталися французькі вислови й ще якісь романські, видимо, португальські. Але говорив він тепер повільніше, й загалом я вже розумів його краще. Він почав змальовувати мені країну з ворожістю чужоземця, людини іншої раси й віри, чия головна мета — скуповувати чимдешевше тутешні вироби та вивозити їх за кордон, а закордонний крам збувати тутешнім скупим покупцям. Однак одружений він був із бразилійкою.

Він розповідав мені страхітливі анекдоти про неохайність, несумлінність і нечесність тутешнього люду, і в мене склалося таке уявлення, що бразильці зрідка працюють на плантаціях цукрової тростини, а свята і взагалі все своє дозвілля марнують на танці, верхогони, картярство, пияцтво, розпусту, гризуться між собою та ріжуться. Під кінець він запросив мене на завтра, цебто на неділю, до себе в гості на заміську віллу — пограти в теніс із його доньками.

Містер Андерсен хвалився, що дочки його знають англійську мову, але вони, видно, знали її тільки на те, щоб її уникати, і я розмовляв із ними та їхньою матір’ю спрощеною, хоч і правильною французькою мовою. Місіс Андерсен виявилася показною чорнявою жінкою середнього віку, що зовсім не приховувала своїх літ і не молодилася. Дочки були високі, вродливі, біляві, золотаво-засмаглі, з дуже гарними темно-сірими очима. Вони одна з-перед одної намагались розважити мене, поки прийшло двоє молодиків-бразильців, що зразу почали підкреслювати якесь нібито своє право на дівчат і поглядати на мене зизом. Розмова зразу пішла по-португальському й дуже швидко. Мені дали на час ракетку одного з бразильців, і я помітив, що йому не подобається, як я підбираю нею м’яч із землі, але вирішив, що краще удавати, ніби я не розумію їхніх слів, і копирсався ракеткою, як і перше, тільки обережніше. Усі грали в теніс так само погано, як і я, корт був запорошений і не дуже рівний, і тому гра не клеїлася. Врешті, коли в обох бразильців зовсім зіпсувався настрій, нас покликали пити чай.

Містер Андерсен, що пішов поспати, вернувсь уже посвіжілий і залопотів по-англійському ще швидше, ніж доти, а місіс Андерсен воркувала по-французькому. Обидва молодики вперто балакали тільки по-португальському, а панночки скрекотіли так, що часом не можна було добрати, чи вони говорять по-португальському, чи по-французькому з португальським акцентом. Я ж озивався то по-англійському, то по-французькому. В такий спосіб ми ділилися своїми думками про Вагнера, Ніццу, про Петера Корнеліуса (причому мені довго здавалося, що мова йде про Корнуельс, та ніхто того не помітив), про доктрину Монро; поговорили про моральність Едуарда VII, про особливий чар Парижа та про його велику подібність до Ресіфі, про багатство тропічної флори, про метелики, оси та змії і про новітню моду на бридж. Принаймні мені здалося, що ми розмовляли саме про це. Але моїм співрозмовникам, можливо, здалося щось інше. Мені було приємно погомоніти отак невимушено після силуваної мовчанки на «Золотому леві», але незабаром я відчув, що стомився. Господарі мої, певне, відчували те саме. Але, боячись, що інші помітять та осудять ту втому, кожне іще подвоювало своє завзяття в розмові; тільки молоді бразильці скоро покинули нас, пішли на тенісний корт і почали всілякими вигуками та знаками переманювати до себе дівчат, удаючи, ніби думають, що я нічого не помічаю.

Щоб якось прикрити втечу своїх дочок, місіс Андерсен почала дуже цікаво, але надзвичайно розтягнуто оповідати чи то про незрівнянну барвистість південно-американських колібрі, чи то про незвичайну красу тамтешніх квітів, чи про те, як чудово міниться якась риба, спіймана в південних морях, чи то про пишноту карнавальних убрань та оздоб, чи то про все те разом, а може, й про щось зовсім інше. Проте розповідала вона прегарно, вельми виразиста й жваво.

— Mais oui, — притакував я, — mais oui![1]

Коли я нарешті почав прощатися, вся родина Андерсенів, як того вимагала доброзвичайність, засипала мене запрошеннями приходити завтра, і позавтра, і взагалі приходити. Я так само захоплено дякував і обіцяв приходити. Та в останню мить мовчазніша з дочок внесла зовсім іншу ноту в ті запросини: вона тихо промовила, не дивлячись на мене:

— Ми в будень буваємо зовсім самі…

Я зрозумів, що не прийти буде нечемно. І приходив іще кілька разів. Коли я згадую ті свої пізніші візити до вілли «Ельсінор», мені уявляється, наче я пильно вдивлявся кудись крізь завіси з темного серпанку, сподіваючись угледіти за ними споріднену людську душу. В тих словах і в голосі молодшої з сестер Андерсен примарилась мені якась містична обіцянка тієї жіночої дружби, що її завше жадає й прагне чоловіча душа. Тієї обіцянки вона не справдила, ні разу більше не повторила, а може, й зовсім її не думала давати. Але я жив тією надією в Ресіфі. Я приходив нібито пограти вчотирьох у теніс із дочками і матір’ю, бо в будень ті молодики-бразильці, наречені дочок, були зайняті своїми комерційними справами в місті. Андерсен був, можна сказати, англоман і досить передова людина, і дочки його мали свободу, небачену в Бразилії в ті довоєнні дні. Вони могли навіть кататись на велосипедах по безпечніших околицях і носити короткі, лиш по кісточки, сукні, й комірці в них не закривали шиї наглухо. І ще вони вміли вживати чудове англійське слово «флірт». Вважалось уже, що молодша міс Андерсен «фліртує» зі мною. Годі й уявити собі більш «англійську» ситуацію!

[1] Аякже, аякже! (Франц.)