Ідилія в пеклі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сиділа я на сумній, розритій після бою рівнині й раптом побачила у місячному світлі чоловіка, що наближався до мене. Це був полковий священик. Він забирав у мертвих документи й речі. Я зраділа, що тепер він встановить мою смерть і запише про це. Але коли він дійшов майже до мене, то сплюнув і сказав: «Прокляте життя!» — й пішов собі геть.

Моє тіло дивилося в небо каламутними очима. Я не наважилася без документів з’явитися ще раз перед брамою вічності, тому знову влізла в свого піхотинця, щоб дочекатися іншого, більш надійного способу смерті.

На щастя, невдовзі після цього моє тіло напилося до безтями й загинуло в бійці з п’яними матросами. Сталося це, очевидно, десь поблизу моря, про що можна судити з присутності моряків.

Я залишила свій труп і пішла шукати який-небудь документ про те, що я справді загинула. Цього разу я діяла систематично й в одній чеській газеті знайшла про себе некролог. Це був цілий підвал у газеті, в ньому говорилося про моє тіло все найгірше, що тільки придумати, — як у чеській приказці: «Про мертвих нічого, крім поганого». Поки я була жива, я любила підпускати шпильки, могла сказати щось уїдливе і про своїх ближніх. Але я писала принципово тільки про живих. Я гостро критикувала й висміювала все, з чим вони виходили на люди, але їхньої брудної білизни ніколи не чіпала. Я ніколи не повідомляла, що пан Н. Н. має коханку; мені досить було того, що, виступаючи десь отам, пан Н. Н. сказав оте.

У посмертному спогаді, що його мені присвятив «приятель», мене обзивали п’яницею і пройдою. Вживалося й слово «блазень». Але Гашеком-шашеком мене дражнили на вулиці ще до того, як я почала ходити до школи, тому мене це зовсім не здивувало. Я подивилася, чи немає десь далі: «Ярославе, г…о пливе по Влтаві» (бо до мене й так покрикували), — але в некролозі цього не було. Там тільки було написано, що у Гашека-шашека — пухкі дитячі руки. Я відразу ж глянула, чи немає там далі про те, що під нігтями у мене бруд і коли я востаннє мила ноги, але цей історичний факт у некролозі не був висвітлений.

Опівночі я прослизнула до кімнатки автора цього пасквіля. Він лежав у ліжку в черевиках і хропів, наче дрова рубав. Мені хотілося врізати його хоч раз, щоб у його брехливому роті (інша, менш делікатна душечка вжила б значно сильнішого виразу!) не лишилося жодного зуба.

Але через те, що я була мертва, з некрологом у кишені, а моє тіло з переламаними пухкими руками лежало у Владивостоці, з «приятелем» нічого не трапилось.

З фейлетоном під саваном я знову полетіла на небо. Там уже не було такої черги, як раніше. Перед брамою звучала переважно російська мова. Я згадала старого Ваню, який носив шотландську шапочку й переконував усіх: «Учіть російську!».

Душечка, що стояла біля мене, запитала по-російському:

— Откуда ты?

— Из Владивостока.

— Ты большевик или белогвардеец?

— Я большевик или белогвардеец, как тебе нравится, — відповіла я дипломатично, бо колись навчалася в консульській академії.

— И что с тобой случилось? «Чрезвычайка»?

Я обережно витягла свій некролог і з ввічливою посмішкою подала його співрозмовниці: «Читайте».

Душечка прочитала, похитала головою, й витягла з кишені загорнутий у промаслений газетний папір шматок хліба, потримала його в мене перед очима і глузливо засміялася:

— Отже, ми з вами земляки. Я — Коуделка з Вршовиць, я жила навпроти Баурів. Прочитайте ось це.

Я несміливо глянула на пакунок. Він був маленький, приблизно такий, як мені давала мама до школи, а дружина в редакцію. Пахло від нього тютюном і салом. Видно, цей чоловік добре приготувався в останню путь. У вічі мені впала рубрика — «Місцева хроніка». Там було написано: «Повідомлення про вигадану смерть Ярослава Гашека». У ньому говорилося, що Ярослав Гашек, можливо, й напився, але це було ще не востаннє. Звістка про мою смерть була спростована! У мене від горя затремтіли коліна так, як тремтять підборіддя у героїв Райса. Я щодуху помчала прямо у Владивосток. Правда, я ще встигла почути, як душечка з Вршовиць сказала:

— І такий пройдисвіт насмілюється прийти між порядних людей. Мабуть, пройдисвіт, коли про нього весь час пишуть у газетах!

Зовсім занепавши духом, я схилилась над своїм тілом — від нього вже тхнуло. Я сумно дивилася на своє високе чоло, на симпатичний ніс, і мені стало дуже гірко, що в некролозі писали тільки про мої руки.

Сльози виступили в мене на очах, і мені довелося витерти носа саваном. Мені було прикро до сліз — чому ніхто не хоче повірити, що моє тіло вбили матроси?! І я вигукнула:

— Боже, кожен після смерті має спокій, тільки я — ні! А він був такий порядний чоловік, цей пан Гашек! Ми так добре розуміли одне одного і так дружно жили!

Досхочу наплакавшись, я взяла своє тричі вбите тіло на плечі й пішла з ним по світу.

На розі першої ж вулиці мені впав у вічі наказ про арешт. Коли я його прочитала, то зрозуміла, що йдеться про мене і про те, що я несу на плечах. Тому я склала свої останки під наказом про арешт, сама сіла навпроти під грушкою і чекала, поки мене хтось остаточно пошле на той світ. Невдовзі мене справді розстріляли й повісили як зрадника. Але цього разу я мала офіційний документ (уже чесько-німецький, а не німецько-чеський), і мене, нарешті, впустили в браму вічності.

Там, за брамою, мені вчинили допит:

— Ким ти була за життя?

Я почервоніла, опустила голову й сказала:

— У тридцять п’ять років я вже мала за собою вісімнадцять років старанної, плідної роботи. До 1914 я заповнювала своїми сатирами, гуморесками й оповіданнями всі чеські журнали. У мене було багато читачів. Бувало, що я заповнювала цілі номери гумористичних журналів, підписуючись різними псевдонімами, але мої читачі, однак, здебільшого мене впізнавали. Тому я наївно думала, що я — письменник.

— До чого тут такі довгі пояснення! Ким ти була насправді?

Я зніяковіла. Потім намацала в кишені некролог і збентежено видушила з себе: