Ідилія в пеклі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони трохи не вплутали в цю справу міністерство торгівлі, котре вже починало виявляти до неї інтерес, а в парламентських колах почали подейкувати, що Бецков разом із бензином і лігроїном буде продано якійсь англо-французькій фірмі.

Потім пани Гаррах і Гавелка хотіли будувати канатну дорогу на Кривань і ледве не отримали концесію, як раптом міністерство національної оборони зробило висновок, що така дорога недопустима зі стратегічних міркувань.

Від цього вельми сумнівного починання постраждав лише один ентузіаст, що зареєструвався як перший акціонер, але й той подав на свою частку фальшивий вексель.

Так само провалився і задум цих панів вигідно продати маленьку земельну ділянку, куплену ними біля Банської Бистиці одному англійцеві, котрий рискав по Словаччині з надією розбагатіти. Вони наплели йому, що відкрили величезні поклади аметистів, топазів і так званих мормороських алмазів. На цьому вони страшно прогоріли, оскільки на одну друзу аметистів, два топази та пригоршню мормороського кришталю вони витратили купу грошей. Тим часом англієць, не задовольнившись тим, що найнятий панами підприємцями циган все це справді викопав, і бажаючи перевірити ще раз, найняв половину жителів циганського села й розкопав усю ділянку так, ніби там лютувало стадо диких кабанів.

Пан Гаррах і пан Гавелка, проводжаючи англійця на вокзал, запевняли його, що треба копати на глибині сорока метрів. Адже те, що виявилося нагорі, було всього лише першим викидом, і позаяк стільки було у верхньому шарі, то що ж тоді на глибині?

Англієць нічого не відповів, сів у потяг, а коли той уже мав відійти, підкликав підприємців до вагонного вікна і, також не висловивши жодного слова, розбив обом носи.

Тоді пани Гаррах і Гавелка кинулись в іншу галузь, на цей раз менш небезпечну. Вони почали випускати в Братиславі пігулки від алкоголізму, виготовлені з хлібного м’якуша із підмішаним ментолом. Рекомендований спосіб уживання був дуже простий і ґрунтувався на психологічному впливі. Початок, так звану передмову, вони запозичили з брошури якогось професора Батьки, переклали його на словацьку й додали від себе таке настановлення:

«Як тільки тобі захочеться випити спиртного, проковтни одну за одною три пігулки і тричі прочитай „Отче наш“ і „Господи помилуй“».

Враховуючи виховний момент починання, вони дістали навіть підтримку держави, проте й тут їх, як на зло, переслідували нещастя.

Приблизно у двадцяти місцях одночасно близько двадцяти осіб у двадцяти єврейських трактирах, перебуваючи вже у цілковитому сп’янінні й захотівши випити ще, проковтнули по патентованій пігулці і як стій подавилися — пігулки замість стравоходу потрапили в гортань, оскільки пиякам ніколи було згідно з інструкцією тричі прочитати рекомендовані молитви.

Друкований орган Глінки й інших словацьких «людаків», тобто членів народної партії, виступив проти безчинств чехів у Словаччині. Усі словацькі газети цієї партії надрукували велику статтю патера Глінки під заголовком «Що це в нас знову твориться?»

Ось уривок із цієї статті: «Наші вороги чехи винайшли нову зброю, спрямовану проти розвитку нашого народу. Особи, що засіли в Братиславі, розсилають по наших областях оголошення про новий препарат проти алкоголізму. І ось ми стоїмо перед двадцятьма свіжими могилами їх жертв».

Міністерство внутрішніх справ, прагнучи уникнути заворушень у деяких словацьких областях, вирішило заборонити продаж пігулок від алкоголізму фірми «Гаррах і Гавелка».

Зазнала краху і їхня спроба заманити якого-небудь недотепу ідеєю повітряного сполучення між Братиславою та Кошицями. На їхнє оголошення відгукнувся єдиний житель Тройської столиці, який запропонував їм на продаж пропелер від аероплана, виявлений ним під час оранки поля. Пізніше з’явився ще один чоловік, який звернувся до фірми «Гаррах і Гавелка», пропонуючи свої послуги авіатора. Слідом за ним, проте, прийшли детективи державної поліції, оскільки згаданий необережний громадянин виявився давно розшукуваним угорським шпигуном.

Логічним наслідком цього дивовижного збігу обставин був поліційний обшук у фірмі «Гаррах і Гавелка». Після піврічного попереднього ув’язнення обидва пани були відпущені на свободу, а поліційне управління Братислави виплатило їм десять відсотків із нагороди в дві тисячі чехословацьких крон, призначених за спіймання небезпечного угорського шпигуна капітана Саваньї.

Після попереднього ув’язнення фірма «Гаррах і Гавелка» народила ідею, котра сама по собі виправдовувала культурне призначення фірми в Словаччині.

У «Народній політиці» з’явилося таке оголошення:

«Потрібен письменник, який пише народні романи. Грошова застава — за домовленістю при особистій зустрічі. З пропозиціями звертатися до фірми „Гаррах і Гавелка“, Братислава, вул. Штранзентальська, 96. Особиста присутність обов’язкова. Робота постійна, квартира та харчування в місті».

Пропозицій вони отримали багато, проте ніхто з охочих надати свої послуги не згадував про заставу, навпаки, кілька авторів народних романів вимагали завдаток наперед, запевняючи, що напишуть роман удома в Чехії, а потім привезуть його в Словаччину. Нарешті якось у фірмі «Гаррах і Гавелка» з’явилася літня дама, котра засвідчила свою особу ощадною книжкою та вирізкою з розважального додатку до «Народної політики», в якому під іменем Анни Брумлікової було надруковане зворушливе оповідання про нещасну прикажчицю, вся сім’я котрої впродовж чотирнадцяти днів вимерла від сухот, а старша дочка, що працювала рахівником у Празі, розтратила довірену їй грошову суму, яку мала віднести на пошту для оплати за похорони батька та своїх братів і сестер. Після похоронів прикажчиця з дочкою пішли топитися, проте в цьому їм завадив жандарм, який розшукував дочку за розтрату, а матір — за співучасть. А над полями дув холодний осінній вітер…

Панна Брумлікова дуже довго розповідала фірмі «Гаррах і Гавелка» про свої нездійснені творчі плани через тупість видавців. Кілька дюжин написаних нею романів, які є безперечно народними (адже вона послідовниця Заградника-Бродського) довго подорожували по всіляких видавництвах, а кілька десятків узагалі розвіялися по світу безвісти. Вона привезла із собою деякі зразки своїх творів — цілий великий ящик. Він на вокзалі.

Проте фірму «Гаррах і Гавелка» скоріше цікавила ощадна книжка. Виявилося, що панна Брумлікова хоч зараз може зняти з неї суму, що становить сто п’ятдесят тисяч крон. Її попросили взяти ці гроші та привезти їх із Чехії в Братиславу. Обидва пани були такі милі, що супроводжували панну в її подорожі, щоб вона випадково не загубилася разом із грошима.

Коли внесок уже перебував у касі фірми «Гаррах і Гавелка», туди ж було доставлено і ящик із народними романами Анни Брумлікової, а їй було вказане місце за одним із столів у порожньому кабінеті фірми, де вона мала продовжувати свою письменницьку творчість.

— Треба дати їй наперед на обіди й вечері, — сказав пан Гаррах, — щоб вона не спурхнула раніше, ніж їй це набридне.

— Видання однієї повісті цієї ідіотки обсягом у шістдесят чотири сторінки буде нам коштувати приблизно чотири тисячі крон, і якщо за цей час вона проїсть навіть тисячу, все одно нам залишиться ще сто сорок п’ять тисяч крон її внеску, — сказав Гавелка з добродушною усмішкою.

Потім почав серйозно міркувати пан Гаррах:

— Ми скажемо їй, що книга не пішла, що у нас великі збитки, що вона нас розорила, і спровадимо її додому в Чехію, щоб там вона спробувала написати що-небудь краще й популярніше.

— Я гадаю, що письменників і внесків буде більше, — зауважив пан Гавелка. — Адже було недавно оголошення в газеті: «Дам десять тисяч чехословацьких крон тому, хто надрукує мої вірші». Проте, судячи по всьому, ці неосвічені голодранці розраховують тільки на гонорар.

— Коли ми їх виженемо, — із хвацькою діловитістю розмірковував пан Гаррах, — треба буде придумати щось новеньке. Словаччина — це ж нова Америка, тільки трохи дурніша. Можна влаштувати тут місце для паломників зі святою водою та фабрику для виробництва святих мощей. А нині, коли нам удалося окрутити цю пошарпану панну, можна трохи й відпочити.

Проте панна Анна не вписалася в плани видавців, а їхні останні зауваження про неї не враховували суворих реалій. Для наших компаньйонів настали страшні часи, бо Анна Брумлікова заповзялася вголос прочитувати їм усі свої романи. Одного разу вони, щоб уникнути цього катування, навіть зачинили її в кабінеті, але письменниця вибила двері й догнала їх у кав’ярні, де, ніби нічого й не сталося, знову взялася розвивати перед ними теми своїх нових народних романів. Їм ніде не вдавалося сховатися, вона знаходила їх повсюди — чи то в найбруднішому трактирі в дунайському порту, чи то у найвишуканішому ресторані. Дрібнички, які вона їм читала, були надзвичайно трагічні, зворушливі, і зло в них завжди каралося за заслугами.

Один слюсар із ремонту машин, який украв у свого господаря велосипед, щоб можна було його використати як заставу під час гри в карти, украй цинічно баляндрасив про свій «подвиг» на квартирі коханки, як раптом перекинув на себе каструлю з окропом і смертельно ошпарився.