Ідилія в пеклі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І Петішка підготував відповідну рекламу. Вивісив один портрет на вітрині, написавши під ним: «Цей старий монарх продається тепер замість п’ятнадцяти за дві крони».

Вся Млада Болеслава побувала в той день біля крамниці пана Петішки, щоб пересвідчитись, як раптом упали акції габсбурзької династії.

А вночі по Петішку прийшли жандарми, і все скінчилося швидко.

Крамницю замкнули, пана Петішку ув’язнили й віддали до військового суду за порушення громадського порядку. Товариство ветеранів на надзвичайних зборах виключило його зі своїх лав.

Пана Петішку було засуджено на тринадцять місяців ув’язнення. Він дістав би п’ять років, але його долю полегшила та обставина, що він колись воював за Австрію під Кустоццою.

Імператорські портрети зберігаються в депозиті військового суду в Терезіні й чекають години свого визволення, коли, після розпаду Австро-Угорської імперії, який-небудь запопадливий бакалійник почне загортати в них оселедці.

КІВЕР ПІХОТИНЦЯ ТРУНЦЯ

На початку жовтня рекрута Трунця призвано до війська, на три роки, в піхоту. Паруб’яга Трунець був — як та гора: на його отакенних плечах гойдалася ще отакенніша голова… Шия в Трунця була — як у бугая, а голова — як у велетня.

У перший день прибуття Трунця до казарми його з усіма новобранцями направили на огляд до санчастини, а потім до підофіцера, який розпитував новобранців про домашні справи, щоб таким чином викликати симпатію новеньких до начальства й до військової служби. Коли симпатію було викликано, їх повели до складу підібрати їм уніформу.

Каптенармус одного за одним їх оглядав і гукав: «Черевики № 3!» — «Штани № 6!» — «Мундир № 2!». Чотири капрали зразу несли кожний своє — черевики, штани, мундир — кожному новобранцеві, як указував каптенармус, зовсім не цікавлячись, чи годяться вони на нього розміром, а каптенармус угадував розмір на око. І виходило так, що в одного були черевики, у які влізли б іще такі його дві ноги, а інший нізащо б у світі не вліз би у свої черевики навіть тоді, коли б він рубанком пообстругував собі ноги наполовину. В одного штани були такі, що в них би вмістився ще й старший його брат, а сусідові дали такий мундир, що він би всунув у нього ще дві такі сухорляві фігури, як він сам. Але це була військова служба, і суперечити було годі: наказ начальства — в даному разі каптенармуса — закон, отже, номери одежі, що їх назвав каптенармус, не могли бути іншими номерами. Потім їм видали ківери й шапки. Ківер і шапка мали шість номерів — од найбільшої і до найменшої голови. І в цьому разі було все переплутано, але що поробиш?

Повернулися новобранці в казарму й поодягались. Вигляд вони мали сумний. Один одного не впізнавали. У казармі клекотіло дивовижними людьми… В одних руки були десь далеко в рукавах, штани тяглися по землі й голови поринали в шапках. В інших штани були по коліна, біліли підштаники, руки стирчали з рукавів по лікті, і в багатьох на головах бовваніло щось на манір очіпка. Чого було надміру в одної частини команди, того не вистачало в другої частини.

Коли каптенармус побачив таке цікаве видовисько, прихильно махнув рукою:

— Бачте, хлопці, які неоднакові розміри людського тіла! Той має руки довші, ніж мусив би мати, а той коротші! Так само й з ногами! Про товщину вже й не кажу! Один не може застібнутись, а на іншому мундир висить, як на святому мученикові. Але це не біда! Пообмінюйтесь один з одним, от і все! Попереджую, що солдат мусить бути як штик і ходити як кукла. Хто матиме неоковирний вигляд, буде покараний!

Новобранці помінялися один із одним черевиками, штаньми, мундирами, шапками, ківерами… Залишився тільки один велетень-новобранець Трунець, — ніби створіння з чужої планети: штани для нього були короткі, мундир не застібався, а на його величезній голові стирчала манюсінька шапка. Хоча й інші мали вигляд якихось авантурників, але це створіння — Трунець — схоже було на щось таке з інших світів.

Трунець Христом-богом благав, щоб не лишали його в такому вигляді, але на війні як на війні: «Кроком руш!»

Тоді Трунець звернувся до капрала. Капрал, видно, був м’якою людиною, повів його знову до складу, де після довгих розшуків, кінець кінцем, знайшли частини уніформи, що зробила з Трунця видимість солдата. Але, жаль, найбільшого розміру ківер губився на його колосальній голові, як піщинка серед пустелі.

І якось трапилося, що випадок із ківером і Трунцем дійшов аж до верховного інтендантства у Відень.

Сталося це так. Перший обов’язок солдата — козирять, віддавати начальству честь. Рекрут Трунець у ківері, що підскакував у нього на голові, як м’яч на підлозі, ніяк не міг торкнутись козирка ківера, вітаючи начальство.

Такі одчайдушні спроби торкнутися козирка при навчанні були, але ківер злітав на потилицю.

Підофіцер був у розпачі. Офіцер лаявся і синів од злості, коли при таких жахливих спробах ківер летів на землю.

Новобранець Трунець, червоний, як варений рак, натяг ківера собі на вухо. Це викликало стриманий сміх у строю солдатів і новий вибух гніву в офіцера й підофіцера…

Кінець кінцем офіцер наказав одвести Трунця до ротної канцелярії. Трунець зі своїм на вусі ківером мав вигляд п’яниці і, не знаючи, що з ним буде далі, плентався за солдатом.

З ротної канцелярії підофіцер-писар наказав одвести Трунця до командира полку. Командир полку прийняв рапорт серйозно. Спочатку він розпитував Трунця, чи нема у нього в голові води. І коли той, виструнчившись, одповів, що води в його голові ніякої ніколи не було й нема, командир полку наказав, щоб ківер намочили у воді й натягли Трунцеві на голову… Ківер, мовляв, розтягнеться, і хай Трунець цілу добу не скидає його з голови. Для цього Трунця замкнули на двадцять чотири години, щоб він нікому не заважав і щоб йому ніхто не заважав. Розуміється, це була не кара. Трунець старанно тримав ківер на голові, сидячи на нарах, доки від утоми не заснув.

Уранці, коли він прокинувся, ківер лежав поруч ще менший, ніж був, бо від води збігся. А це ж був найбільший ківер у полку!

Трунець знову натяг його на голову, жонглював ним, але нічого з того не вийшло: ківер підскакував ще вище, як раніше, і Трунцеві довелося ні з чим повертатись до канцелярії.

Цього разу командир полку був ще серйозніший. Він наказав офіцерові-писарю зміряти Трунцеві голову. Зміряли. Виявилося, що голова його має в обсязі шістдесят два сантиметри. Після цього пан командир оголосив Трунцеві сувору догану за те, що він без всякого на те права з’явився на світ з такою головою і що тепер вся ця справа має піти на вирішення до верховного інтендантства у Відні.

Коли Трунця вивели, пан командир полку продиктував писареві: «Славному верховному інтендантству у Відні! Командир просить верховне інтендантство у зв’язку з тим, що солдат Трунець, родом із Пелгрімова, має ненормально велику голову, вислати ківер, який би відповідав розмірам голови вищезазначеного солдата».

Листа командир підписав, приклали відповідний акт, копію поклали до справи, і на другий день лист був у верховному інтендантстві.

Через чотирнадцять днів новобранця Трунця було викликано до канцелярії, де йому знову зміряли голову, бо того дня з верховного інтендантства надійшов лист: «До акта № 6728/892-11-аб 672/375 Г-ША 8/ІV. Верховне інтендантство сповіщає, що в акті № 6728/892-11-аб 672/375 Г-ША 8/ІV, де просять верховне інтендантство прислати ківер солдатові Янові Трунцю, родом із Пелгрімова, бо вищезазначений солдат має ненормально велику голову, немає даних про розміри голови нещасного солдата. Потрібно негайно сповістити про розміри ненормальної голови вищезазначеного солдата. Управління верховного інтендантства у Відні».