Ідилія в пеклі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

ПОВІСТЬ ПРО ПОРТРЕТ ІМПЕРАТОРА ФРАНЦА-ЙОСИФА

У пана Петішки була в Младій Болеславі паперова крамниця. Він шанував закони і з давніх-давен жив навпроти казарм. У день народження імператора, як і на всі інші австрійські свята на честь імператорської фамілії, він вивішував на своєму будинку чорно-жовтий прапор і надсилав у офіцерське казино паперові ліхтарики. Він продавав портрети Франца-Йосифа в єврейські шинки младоболеславської округи та в поліцейські відділення. Він збував би портрети імператора і в місцеві школи, але розмір портретів не відповідав розміру, який схвалила шкільна рада. Земський шкільний учитель сказав йому якось в окружній управі:

— Дуже співчуваю, пане Петішко, але ви хочете нам зіпхнути імператора набагато ширшого й довшого, ніж це передбачено рішенням земської шкільної ради від двадцятого жовтня тисяча вісімсот дев’яносто першого року. За цим рішенням передбачається імператор трохи менших розмірів, а саме сорока восьми сантиметрів довжини й тридцяти шести сантиметрів ширини. Ваш же імператор — п’ятдесят сантиметрів на сорок. Ви кажете, що у вас є дві тисячі портретів монарха. Але й не думайте, що ви нам збудете цей непотріб. Ваш імператор — це товар найгіршого ґатунку й дуже погано видрукуваний. Створюється враження, що імператор ніколи не зачісував собі вуса. На носі в нього надто багато червоної фарби; і до того ж він іще косоокий.

Повернувшися додому, Петішка дуже схвильовано сказав своїй жінці: «Ну й влипли ж ми з оцим старим імператором!» Це все було ще перед війною. Одне слово, дві тисячі портретів імператора залишились у Петішки, не знаходячи собі збуту.

Коли вибухнула війна, Петішка дуже зрадів: ось коли він здихається цього товару. Він вивісив у своїй крамниці портрети кровожерливого дідка з написом: «Продаж за загальнодоступними цінами! Імператор Франц-Йосиф І — за 15 крон».

Було продано шість штук. П’ять портретів купили для казарм, щоб ці літографські зображення останнього Габсбурга надихали резервістів у солдатських буфетах. Один портрет купив старий Шимр, власник тютюнової крамнички. Цей австрійський патріот сторгував портрет за дванадцять крон і до того ж ще обізвав Петішку злодієм.

Війна тривала, а на імператора, як і доти, не було попиту, хоч пан Петішка вдавався й до газетної реклами. Він уміщував об’яви в газетах «Народна політіка» і «Глас народа»: «У тяжкі часи кожний порядний чеський дім повинен мати портрет нашого багатостраждального імператора ціною в 15 крон». Але замість замовлень дістав Петішка запрошення з’явитися в окружну управу, де йому запропонували, щоб надалі він утримувався у своїх об’явах від слів «тяжкі часи» і «багатостраждальний», замість цих виразів він повинен вживати слова «славні часи» і «переможний», якщо не хоче мати неприємностей. Тоді Петішка вмістив у газетах таке оголошення:

«У ці славні часи кожний порядний чеський дім повинен мати портрет нашого переможного імператора». Але й це ні до чого не привело. Він одержав лише кілька непристойних листів, у яких незнайомі автори настійно радили йому, щоб він повісив імператора в те місце, куди імператор ходить пішки. І знову Петішку викликали в окружну управу, де окружний комісар порадив йому стежити за зведеннями імператорської ставки й погоджувати з ними свої оголошення.

— Росіяни вже в Угорщині, вони зайняли Львів, стоять біля Перемишля. Це вже аж ніяк не можна назвати славними часами, пане Петішка. Це вже скоріше скидається на жарт, глузування, іронію. За такі оголошення ви можете потрапити під військовий трибунал!

Пан Петішка пообіцяв, що буде уважним, і склав таке оголошення: «П’ятнадцять крон радо пожертвує кожен чех, щоб мати змогу повісити у своєму домі нашого старого імператора». У місцевих журналах його оголошення не прийняли.

— Любий мій, — сказав йому один власник газети, — невже ви хочете, щоб нас усіх перестріляли?

Петішка повернувся додому засмучений. У комірчині позаду крамниці валялися пакунки портретів імператора. Пан Петішка штовхнув їх ногою і сам перелякався свого вчинку. Боязко озирнувся і заспокоївся, коли пересвідчився, що ніхто цього не бачить. Замислившися, він почав струшувати пилюку з пакунків і помітив, що деякі з них вогкі й вкриті пліснявою. У комірчині сидів чорний кіт. Не було сумніву в тому, хто розвів цю вологу. Щоб зняти із себе підозру, кіт замуркотів. Пан Петішка жбурнув у зрадника мітлу, і кіт замовк.

Розлючено увірвавшись до себе в квартиру, Петішка накинувся на дружину:

— Клятого кота треба вигнати геть! Хто купить імператора, якого запаскудив цей кіт? Імператор запліснявів. Доведеться його сушити, хай би його грім побив!

Після обіду пан Петішка трохи поспав, поки його дружина сиділа в крамниці, але був той сон дуже неспокійний. Йому приснилося, що за чорним котом прийшли жандарми і їх обох ведуть до військового суду. Потім приснилося, що кота і його, Петішку, засудили до страти через повішення і кота вже збираються вішати. А він, Петішка, лається перед судом останніми словами. Він страшно закричав, прокинувся і побачив перед собою дружину, яка з докором просила його:

— Ради Бога, перестань, що ти говориш? Ще хтось почує!

І засмучена дружина розповіла йому, що вона спробувала висушити імператора на паркані, але якісь вуличні хлопчаки почали жбурляти в паркан каміння, і тепер ці портрети — справжнє решето.

Виявилися також іще й інші збитки. На один портрет імператора, що сушився на траві, посідали кури й залишили на ньому вміст своїх шлунків, пофарбувавши вуса імператора в зелений колір. Два портрети намагався зжерти сенбернар різника Голечка, що, мабуть, не знав про § 63 карного кодексу. Мабуть, це було в щеняти в крові: його мати рік тому потрапила до шкуродерні за те, що зжерла на плацу прапор 36-го полку.

Пан Петішка впав у відчай. Увечері в шинку він весь час щось говорив про загальнодоступні ціни та про те, яку він мав неприємність з імператором. Узагалі в нього виходило, що віденський уряд не довіряє чехам лише тому, що вони не купують у фірми «Франтішек Петішка» в Младій Болеславі портрети монарха за 15 крон.

— Не дорожіться надто, — сказав йому хазяїн шинку на прощання, — зараз погані часи. Горейшек продає парову молотарку на триста крон дешевше, ніж минулого року, те ж саме слід зробити й з імператором.

Тому пан Петішка й заготовив рекламу для вітрини своєї крамниці: «У зв’язку з економічною кризою продаю велику кількість художньо виконаних портретів імператора замість 15 крон — по 10 крон за штуку».

Але в крамниці, як і доти, було тихо.

— Як справи з імператором? — запитував знайомий виноторговець.

— Погано, — відповідав пан Петішка, — на імператора немає ніякого попиту.

— Знаєте що, — таємниче промовив виноторговець, — продайте його за будь-яку ціну, поки ще не пізно.

— Почекаю ще, — відповідав пан Петішка.

І на портрети імператора й далі сідав нікчемний чорний кіт. Не минуло й півтора року, як пліснява покрила всі пакунки з портретами імператора.

Австрійці тікали з Чехії, становище Австрії було кепське.

Тоді пан Петішка з олівцем у руці підрахував, що на портретах він усе одно не розбагатіє, але якщо продавати імператора по дві крони, він усе ж заробить на кожному примірнику по кроні.