Дажбожа криниця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Прийде чи не прийде? Чом би не прийшов? Друга жона його, мадярка, давно вже не жиє, померла пологами по другому сині, а Малуня зі старшим у Новгороді…»

Золоті ковти мнуться під тремтячими пальцями… Мати дивиться, хита головою:

— Скажена, що ти робиш? Він — князь, ти — ковалівна!

— Малуня теж не князівна, — відгризаюся.

— Порівняла… Ой не буде з цього добра! Стара зведе зо світу… За Малунею — Любеч, а за тобою хто?

— Ковальський Кут!

— Ото хіба що! Та хіба ж стара дозволить? Вона і досі хоче йому не менш, як ромейську царівну…

— Царівни йому будуть бранками, а жоною — я!

Від такого мати аж на лаву впала.

— Зурочили тебе волхви, Світозаро!

Святослав прийшов майже поночі. Сам, без охоронців. Мати перепрошувала за просте пригощення, він сміявся:

— Я, хазяєчко, з кінця копія годований. До пишних страв не звичний. Се якраз по мені.

Розказував про Доростол, про Предславу. Як іздурив ромеїв, уклавши з ними спілку… Як з’єднав собі слов'ян подунайських… Як бився, яку брав здобич…

— Завтра передадуть вам від Любомира дещо. Там є таке, що і тобі згодиться.

Вийняв з-за череса згорток. Сказав лукаво:

— А се од мене…

На папірусі єгипетському рядочки грецьких літер. Геродот…

— Я охочий був більше до меча, ніж до писала, але чув од Чари, що багато лжі тут понаписано.

— Певно ж, князю… Геродот той далі Ольвії не бував, а писав зі слів переляканих елланів. Плутав скитів та русичів з кочовими ордами.

— Так і ромей один казав… Любомудр, по їхньому — філософ. Чудний чоловік… Прорвався до мого шатра, Перунові вої його трохи не вбили, думали — підісланий, абощо… Вірить той грек древнім Богам Еллади, жалкує за їх Святинями і красою. «Ти, — говорить, — ските, посланець Древніх Богів. Лише у вас, на півночі, зосталися вони…» Розказував страшні речі…Про храми поруйновані, статуї розбиті. Знав він слов'янщину подунайську, тож я його розумів…

В синіх очах — незвична задума. Навіть голос змінився, зникла юнацька запальність.

— Оповідав за дівчину одну, жила вона, здається, в Олександрії. Християнські жерці розірвали її на шмаття. «За що?»- питаю. «За те, що хотіла все знати.» І тут я згадав про тебе. Перед походом оповів мені Чара, як ти знань просила. Соромив, що мало книгам приділяв уваги. Але що ж… Воїн я…

— Розум не обтяжить воїна, але сприяє перемозі… - сказала я, сама своїй сміливости дивуючись.

Сміється Святослав:

— Метка в Любомира донька… Ну, і взяв я того ромея товмачем. Понаслухувався від нього речей цікавих. «Писатиму, — каже, — про тебе». «Маю волхва — літописця» — відповідаю. «Писатиму для своїх, аби відали правду…» Махнув я рукою — най пише

— Поговорити б з ним…

— Лишив його в Предславі. Маю думку — закріпитися там. Люд тамтешній за мене: не люблять вони правителів своїх, булгар — наїзників. А ромеїв на дух не виносять… Позмагаємось!

Руку свою, невелику, гарячу поклав мені на плече. Пальці тонкі, наче в дівчини, та знаю, що підкови вони гнуть.

Душа моя зараз в тих пальцях, мов та підкова…

Та в присінку затупотіло. Гридні…