Святослав рушив знову у похід. Набирав собі піших воїв і, несподівано для всієї родини, мій батько записався в дружину.
— Куди тебе, дурня, Мара несе?! — голосила мати. — Що я робитиму?
— Сини допоможуть, — незворушно відповідав батько, — а я хочу випробувати зброю, яку кував.
— Донька он досі незаміжня… Коли вже онуків бавитиму?
— А то в тебе мало онуків…
— Невістчині діти… Спинись, старий дурню!
Та батько таки пішов…
Я молилась і чекала. Вголос — за батька, потай — за нього. Віяв сухий палючий вітер… Довкола Києва горіли ліси. Під град підступила орда. Печеніги… Стало зовсім погано.
Киянам не вперше сидіти в облозі, але цього літа безводдя і безхліб'я було найстрашнішим. Слали гінців до Святослава — люди зникали у безвісти. Волхви-провидці говорили: «Йде… Почекайте… Ще трохи…»
Я, яко цілителька, днювала й ночувала на мурах. Зупиняла руду, перев'язувала, напувала зіллями. Кілька разів бачила княгиню — матір. Стара ходила по заборолу, не боячись стріл. За нею, чорною тінню, ромейський жрець. Тонке лице Ольги навіювало здогади про незвичайну колись вроду. Син був на неї схожий. Хоч мав, однак, інакшу душу.
«Стара княгиня зла…»- шепотілись на Подолі. «Стара княгиня лиха»- чулося тепер на стінах. «Молиться… Ромейському Чорнобогу… Виділи жерця в чорних шатах? В нас таке вбирають лиш слуги Марени. На погибель Святославу її молитви, та й нам усім»
— Неправда! — казала я, а баби подільські пирхали:
— Де ж неправда? Чи стане ромейський Бог нашим помагати? Чари наводить стара! Боги свідки — чари…
Підмога прийшла, коли всі геть зневірились. Він відкинув орду в степ. До Києва вислав загін, і одного його імені було досить, аби чкурнули наїзники. Ще через седмицю над'їхав сам, з кінною дружиною.
Змучені облогою кияни горлали «Славу» визволителю. Я тислась межи людом, трохи не під кінські копита, аби ще раз побачити… Сині очі… Русявий чуб з-під шолома… Святослав…
Натовп виштовхнув мене просто на шлях. Вершник в гострому шоломі сміявся. Сміявся з мене, розкудланої розтелепи.
— Гей, Світозаро! Твій батько живий і лишився в Доростолі!
Пізнав… Пам'ятав…
— Смикнув би тебе за коси, та велика вже…
Наче пір'їну зірвав з землі, та кинув у сідло перед собою.
— Як ся маєш, Світозаро Любомирова?
— Як і всі, княже…
— Важко було?
— Авжеж…
— Доб'ємо ромеїв — перестануть печеніги нас тривожити.
Біля Перунового Гаю спустив мене на землю.
— Далі жінкам не можна…
Підморгнув:
— Ввечері зайду в гості. Подивитись зброю…
Не пам'ятаю, як летіла додому, як діставала зі скрині святкову вберю.