Жінка провела мене до виходу. Гарне лице, що наче не мало віку, усміхнулось з- під пов'язки — обереги:
— Помагай тобі Лада!
Час спливав у чеканні…Час…
Лихі звістки бігли швидше од війська, що верталося. Кінні гінці прокричали їх на вуличках Подолу. Я впала біля воріт і три дні не приходила до тями. Четвертого дня подибала за місто.
Мертвий… Мертвий… Він… Не може бути… Він… Непереможний…
Вони поховали його там, над переправою… Я не побачу його мертвим… Може і на краще. Пам'ятатиму живе ясне лице. І той усміх… Святослав…
Я йшла добу. Знала дорогу, хоч була в цьому лісі лише вдруге. Ранком переді мною відкрилася галявина. На ній — невеличка деревляна Святиня.
Я була тут лише раз. І думала, що більше не прийду ніколи. Але прийшла.
В Святині пахло зіллями. Посередині, на Святому Місці, стояла вона… Чорнокоса діва з трисвічником в руці. В другій, опущеній додолу, — ріг, повний зілля…
Я знала, що в тому розі. Це входило в моє навчання.
— Чому ти забрала його, Марено?
Діва — Смерть усміхалась. Невідомий різьбяр зробив її схожою на Ладу. Близнючка Любови…
— То бери й мене, Смерте…
— Поспішаєш, дівчино!
Чорна тінь заступила мені шлях.
— Твій воїн в чертогах Перунових. Так ти туди не потрапиш.
— Відки ти знаєш?
— Чи мало сюди ходить тих, що не дочекалися? Щасливі не знають дороги до Чорної…
Я сіла на втоптану землю.
— Скажи мені, - спитала, — що таке зло?
Жриця посміхнулась… Ледь — ледь…
— Ти й досі хочеш все знати?
— Хочу! Та, що ти їй служиш, зло?
— Що таке зло? — озвалася Чорна. — Ось лежить на дорозі меч. Один цим мечем уб'є купця і пограбує його статок. Другий захистить Вітчизну від наїзників. Третій перекує на рало…Що таке зло?
— То Тьма в нас самих?
— А що таке Тьма?
— Загадки… — сказала я. — Самі лише загадки…Чому він загинув?
— Його зрадили.
— Як ти знаєш?
— Чутками повниться світ…