Дажбожа криниця: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— На те час потрібен, княжичу. Хороша криця, як хороша дівка, дозріти повинна.

Юнак засміявся. Гарне лице наче осяяв спалах світла. Мимохідь смикнув мене за косичку і пішов до дверей. Меча взяв з собою..

— Блискавка, не хлопець, — сказав батько задоволено, — гарній людині — добрий меч. Будь кому не спродав би таку крицю. Знаєш, скільки мені за неї давав ромей один?

— То Святослав? — насмілилась я спитати.

— Авжеж…

Батько, видимо, віднайшов у княжичі закохану в зброю споріднену душу. Тому, як

збиралася жінота: мамця та сусідки, перемивати кісточки княжій родині, батько уривав

їх короткими фразами

— Розпащекувались… Ну, яке вам діло, чий він син?

— Та як же, сусідоньку! — не поступалась язиката Данка Ковалиха (в нас бо на кутку всі були ковалі), — всі знають, що хлопець не син старому князю!

— А чий же? Мала з Коростеня? Брехня!

— Брехня, а Ігоря — князя вона таки зо світу звела, княгиня… Маловими руками, а тоді й Мала… І Коростень пустила попелом. За той поговір!

— Припніть язики, сусідоньки! — обривав батько, і Данка замовкала.

Коли і я якось спитала щось про Святославове уродження, батько буркнув:

— Перунів він син… І не пащекуй…

Літа бігли по колу…

З хозарського походу Святослав привіз моєму батькові чудернацького меча. Я була вже піддівком, тож, коли до нас увірвався, мов вихор, переможець з русявим розкошланим чубом соромливо шаснула в кут.

— А глянь-но, майстре, на цю роботу!

Батько аж прикипів до клинка. Загрубілі пальці пестили лезо.

— Це не хозарський…Чиє то?

— Взяв його у воя, що хотів ним одібрати мені життя. Та я одбився. Твоїм мечем, ковалю.

— Руський меч — добрий меч! — сказав батько гоноровито. — Але і це добра зброя. Для маленької руки роблена… Та і як же його носити? При поясі — задовгий.

— Той хозарин купив його в хінського купця. Ми там бачили кількох. Дрібний люд, жовтолиций. Що джерґочуть — не втямиш. Пустили їх з миром. А мечі хінове носять за спиною.

— Мо’ так малим і зручніше. — погодився батько.

— Бери, майстре, дарую.

— Дякую, князю, але не підійде мені, ведмедю, хінська зброя. Залегкий клинок. От вам би по руці. Руки малі маєте.

Святослав узяв своїми тонкими пальцями підкову з купи залізяччя. Стиснув руки, напружився. Залізо почало піддаватись.

— О! — сказав батько схвально, — будь-який меч по таким долоням.

Хінський клинок залишився в нас. Потай я довго роздивлялася його, мацаючи пальцем дивні, схожі на павучків, знаки на лезі. Намагалася уявити собі хінів і хінського коваля, котрий зробив цей клинок. Але замість того виділа лише сині очі та русявий чуб. І осяйний усміх переможця.

Літа бігли по Колу.