Ключ від Позасвіття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мама завмерла й повернулася до нього.

— Стукав?

Ну ось, тепер вона вже не усміхається. Лінус засмутився.

— Так, але… Звісно, це мені просто здалося крізь сон. Дякую за вафлі! Я збирався походити тут, оглянути все.

— Звичайно. Тільки пам’ятай, що казала Генрієта. Лише внизу.

Хлопчик пішов до дверей.

— Лінусе!

Він зупинився й озирнувся.

— Будь обережний, добре?

Він кивнув. Уже, мабуть, мільйон разів це чув. Набридло, звісно, але він знає, що мама просто дбає про нього. Насправді це означає: «Стережися, Лінусе, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться».

Коли Лінус був молодший, для нього за щастя було дослідити будинок на кшталт Тракеборга. Він міг бігати між кімнатами, фантазуючи про таємничі схованки й скриньки, шукати сліди домовиків у будинку й виглядати тролів у саду між деревами. Але зараз всього цього вже не залишилося. Він вийшов із кухні з гасовою лампою в руці і без жодної думки про чари й магію.

Вздовж кухні тягнувся довгий коридор. На стінах висіли підсвічники у формі скоцюрблених пташиних лап.

— Круто! — промовив Лінус сам до себе. — Ну й смак був у того зниклого типа!..

Він зайшов до однієї з кімнат — це була величезна їдальня. Схоже, саме цю залу Генрієта загадала мамі відремонтувати. Посередині стояв довгий чорний стіл, біля нього — двадцять стільців. Уся поверхня стола була гладенька й блищала, лише з одного боку виднілися сліди від келихів і тарілок. Сумне нагадування про самотнього господаря за таким великим столом.

Лінус перейшов у наступну кімнату. Там було темно. Він розсунув штори й закашлявся від хмари пилу, що здійнялася навколо нього. Найперше, що хлопчик побачив, — великий орел із розправленими крилами. Опудало, звичайно. Утім, щоб це зрозуміти, знадобилося кілька секунд. Лінус роззирнувся. Стелі між першим і другим поверхом не було. Товсті дерев’яні стовпи підпирали балкон навколо кімнати. Нагору вели вузькі східці. Усі стіни заставлені книжками, тисячами книжок.

— Ого! — видихнув Лінус.

— Я точно знала, що бібліотека тобі сподобається.

Хлопчик обернувся і побачив у дверях маму.

— Я знайшла її вчора, коли ти вже ліг. Мабуть, він був особливий, цей Вільгельм. Цікаво було б із ним зустрітися!

— Або ні, — Лінус подивився на два перехрещені мечі, що висіли на стіні над каміном. Леза подряпані й зазубрені від постійного використання.

Мама простежила за його поглядом.

— Ти ж не торкався цієї старої зброї?

— Ну, я саме збирався взяти мечі й побитися сам із собою, — закотив очі Лінус, і мама вибачливо усміхнулася:

— Вибач. Я просто хочу…

— Щоб я був обережний. Знаю.

— Ти бачив мої сережки? — запитала вона. — Пам’ятаєш, такі золоті кільця з зеленими камінчиками?

— Ні. Але, здається, на тобі вони вчора були.

— Отож. Я поклала їх на тумбочку, коли лягала, а зараз їх немає.

Лінус підійшов до однієї з книжкових полиць.

— Мабуть, я поклала їх десь в іншому місці, — мовила мама й вийшла.