Ключ від Позасвіття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мама прокашлялася.

— Ну, це таки… унікальний будинок. Справді… незвичайний.

Лінус окинув поглядом ряд темних вікон. Щось зловісне висіло над цим будинком. Два високих вікна з обох боків від чорних вхідних дверей робили будинок схожим на монстра, що причаївся у хащах.

Краєм ока Лінус помітив якийсь рух і глянув на вежу. Штора на вікні поворухнулася. Мабуть, хтось із кімнати спостерігав за ними.

Цієї миті відчинилися вхідні двері. З будинку вийшла жінка у вигадливій блакитній сукні й черевичках на підборах. Її висока зачіска скидалася на велику булочку.

Лінус і мама вийшли з машини й пересадили Ліннею в інвалідний візок.

— Ось так, серденько, — погладила мама Ліннею по голові. — Тут ми проведемо літо.

Генрієта Рубенлев належала до тих дорослих, для яких дітей не існує. Вона привіталася з мамою, та навіть не глянула на Лінуса й Ліннею.

— Що ж, сад трохи заріс, — суворо сказала вона, — але це неважко виправити.

Вона швидко глянула на годинник і зайшла в будинок. Мама з Ліннеєю пішла слідом.

Лінус зупинився на сходах і подивився на високу траву. Корчасте дерево виросло зі старої теплиці з розбитими шибками. Щупальця плюща розповзлися по землі, як пліснява на гнилому фрукті.

Хлопчик почув із будинку владний голос Генрієти.

— Внизу нещодавно був ремонт, місця тут для вас достатньо. Дуже раджу не ходити нагору — дерево місцями трухле, й підлога може не витримати, тож я не гарантую, що там безпечно.

Лінус зайшов у будинок.

— Але я бачив якийсь рух у вежі. Там штора ворушилася! — зауважив він.

Генрієта глянула на нього так, ніби щойно вперше помітила.

— Ні, хлопче, ти не міг такого бачити. Там багато років нікого не було.

Мама скуйовдила йому волосся.

— То був просто відблиск сонця.

Лінус завмер. Невже йому справді здалося? Ні, це неможливо.

Він роззирнувся. Стіни величезного холу оббиті темними дерев’яними панелями. Нагору вели широкі сходи з різьбленими перилами.

— Який чудовий будинок! — усміхнулася мама. — То тут жив ваш брат?

— Так, — коротко відповіла Генрієта. — Для будинку недобре, коли він стоїть покинутий. Тому я і дала оголошення.

— А де зараз ваш брат?

Генрієта на мить стисла зуби.

— Вільгельм — неспокійна душа. Забагато читав. Чаклунство, чорна магія та інші нісенітниці. Він вважав себе великим вченим і збудував цей будинок для своїх ідіотських дослідів. І одного дня він поїхав. Просто зник, навіть не залишивши прощальної записки.

Вона зітхнула й поправила свою і так ідеальну зачіску.

— І весь клопіт звалився на мене. Аж поки він дасть про себе знати. Мені доводиться дбати про сімейний бізнес. Хоча змінилося не так і багато — від нього ніколи не було великої користі, — буркнула Генрієта.

Вона знову глянула на годинник.

— На жаль, я не можу все вам тут показати — мені треба встигнути на літак, а до аеропорту неблизько. Але ви матимете вдосталь часу, щоб оглянути будинок. Щодо ремонту, то я воліла б, аби ви почали з їдальні. Зробити більше ви навряд чи встигнете.