Ключ від Позасвіття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мама змовкла. Мабуть, шукала додаткових аргументів.

— І там є сад. Це ж буде чудово, що Ліннея зможе сидіти на свіжому повітрі, правда ж? Нам буде дуже добре, Лінусе, я переконана.

Може, вона навіть більше хотіла переконати саму себе. Лінус же з Ліннеєю, хотіли вони чи ні, сиділи на задньому сидінні. Утім, Лінус хотів. Дуже. Він хотів, щоб мама й далі була така щаслива, як тоді, коли натрапила на те оголошення.

Лінус нахилився до Ліннеї.

— Нам там буде добре, — прошепотів він. — Мама щаслива, а я покажу тобі сад.

Ліннея, як завжди, була десь у своєму світі. Лінус простежив за її поглядом. Так він міг хоча б бачити те саме, що й вона. Її рука безвільно лежала на бильці спеціального автомобільного сидіння. Це було так несправедливо — що він народився здоровим, а вона — такою хворою! Про це важко було навіть думати. Часом він прокидався серед ночі з думкою, що це його вина. Що під час пологів щось сталося і врятувати вирішили його. Мама запевняла, що Ліннея захворіла ще у неї в животі, але це не допомагало. Анітрохи.

Дорога через ліс, здавалося, ніколи не закінчиться. Надворі вже спадали сутінки. Золотаве світло літнього надвечір’я розсипалося у гілках дерев, нібито значно вищих, ніж Лінус звик. Через це він почувався дуже-дуже маленьким.

«Навіщо будувати «унікальний дерев’яний будинок» у такій пущі?» — подумав Лінус.

З приймача знову почувся тріск, потім він остаточно змовк. «Чудово, — зринула думка. — Телефонного зв’язку теж немає».

— Глянь, Лінусе. Нарешті будинок. Зупинимося і спитаємося дороги.

У садку біля невеличкої хатинки старий на колінах рвав бур’яни. Мама опустила віконне скло автомобіля.

— Вибачте! — гукнула вона. — Ви часом не знаєте дороги на Тракеборг?

Чоловік важко підвівся і підійшов до машини. Його зморшкувате обличчя здавалося привітним, хоч і досить здивованим.

— Так, знаю, — старий глянув на вечірнє сонце. — Можу я запитати, яку ви справу там маєте?

— Ми там житимемо влітку.

Чоловік від здивування так підняв брови, що всі його зморшки ніби переповзли на лоба.

— Житимете в Тракеборгу? Невже там досі можна жити?

— Сподіваюся, що так, — усміхнулася мама. — Нам дозволили пожити там безплатно в обмін на невеликий ремонт.

— То ви матимете роботи там… — задумливо кивнув старий. — Я працював у них садівником, поки Вільгельм…

Він на якусь мить замовк.

— Поки Вільгельм ще там жив, я мав на увазі.

Чоловік кинув погляд у машину й побачив Лінуса та Ліннею.

— Привіт! — махнув він своєю садовою рукавицею.

Лінус помахав у відповідь.

Старий вказав рукою вздовж дороги.

— Їдьте далі цією дорогою, там за ліском звернете ліворуч. А якщо потім проїдете ще прямо, доїдете до озера з пляжем. Хай щастить! Як буде щось треба — не соромтеся, приїздіть.

Коли вони від’їхали, Лінус обернувся і ще раз помахав.

Садівник стояв і дивився їм услід. З виразу обличчя було видно, що він чимось занепокоєний.

Вузенька дорога звивалася між пишними деревами. Обабіч неї росла висока трава. І раптом за поворотом… Мама різко загальмувала. Кілька секунд вони просто сиділи мовчки з роззявленими ротами.

Просто над ними навис велетенський будинок. Можливо, колись давно він був пофарбований, але зараз на стінах залишилося хіба кілька відлущених пластівців старої фарби. Тут і там зі стін будинку вибивалися балкони й прибудови, що їх знизу підтримували голови драконів. Половину фасаду заплів величезний плющ. З правого боку височіла вежа. Її шпилястий дах завершував флюгер у вигляді дивної тварини, схожої на змію з рогами.