Ключ від Позасвіття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона холодно оглянула маму з голови до ніг і коротко зирнула на Ліннею.

— І ще одне. Можливо, я забула сказати про це, коли ми говорили по телефону. У будинку немає електрики — мабуть, щури погризли дроти абощо. Але холодильник і плита працюють від дизельного генератора, тож із цим усе гаразд. І я купила кілька гасових ламп, запалите й носитимете з собою. На цьому, здається, все. До побачення!

Генрієтині підбори процокотіли підлогою, а наступної миті двері за нею зачинилися.

Немає електрики. Лінус чітко побачив, як його омріяні години гри з «Плейстейшн» розтанули, мов дим. Попереду — безмежно нудне літо!

Мама підійшла до сходів, сіла на нижню сходинку й зітхнула:

— Вибач, Лінусе! Либонь, це була дурна ідея.

Вона схилилася і затулила обличчя руками.

Лінусові стало до болю її шкода.

— Та ні, мамо! Зовсім це не дурна ідея! — завзято вигукнув він. — Нам тут буде класно!

Він підійшов і сів на сходинку поруч із нею.

— Не журися, мамо. Все буде добре! Будинок дивовижний!

Мама ледь усміхнулася — усмішка навіть не торкнула її очей.

— Мій милий хлопчику, — мовила вона, — що б я без тебе робила? Вибач, здається, поїздка мене трохи втомила.

Але він знав, що річ не лише в поїздці. Не дивно, що мама втомлена. Дванадцять років вона доглядала Ліннею. Робила все можливе, щоб її життя було якомога кращим. Годувала її. Мила. Розтягувала її нерухомі руки й ноги, масажувала бездіяльні м’язи. Весь її час забирала турбота про Ліннею.

Тато витримав лише кілька років. Лінус ледве міг згадати, як їм жилося до розлучення батьків. Потім іще кілька років він тиждень жив із мамою, а тиждень — із татом. Вони робили багато цікавого — читали книжки, рибалили, ходили в музеї. Були разом. Хай там як, це був хороший час, хоч Лінус і почувався винним — мама й Ліннея залишалися самі, поки його не було. Але найгірше відбувалося тоді, коли батьки зустрічалися. Ці натягнуті посмішки… Жодного поганого слова, але мовчанка — така гнітюча…

Зараз у тата нова сім’я. Дружина й двоє здорових дітей. Лінус відчував, що батько все менше й менше згадує про нього. Турбота про нових дітей забирала все більше часу. Тепер Лінус уже навіть на тиждень не залишався у тата, лише іноді вечеряв з його новою сім’єю. Татові діти з гучним криком гасали навколо стола. Балувані діти, які звикли одержувати все, чого тільки захочуть. Лінус усе більше мовчав, а його ніхто й не розпитував. Ні про нього самого, ні про Ліннею. Якось нова татова дружина бовкнула, що Ліннею варто помістити до спеціального закладу, і мама могла б далі жити повноцінним життям. Відтоді Лінус її зненавидів. Що вона знала про Ліннею? Вона її ніколи навіть не бачила! Хлопчик думав, що тато якось заступиться за маму, але той просто відвернувся і промовчав. Тоді Лінус відчув ненависть і до нього теж.

Спустилася ніч. Усеньке небо над Тракеборгом усіяло зірками. Лінус ніколи раніше такого не бачив — у місті не бувало темно. Він вивіз Ліннею на ґанок, щоб показати їй цю красу. Хлопець добре знав, де яке сузір’я. Він нахилив візок назад, щоб сестричка теж могла побачити небо.

— Он там Лебідь. Ти бачиш? А це Лев, — показав він.

Лінус окинув поглядом небосхил. Зірки блищали, як діаманти на чорному оксамиті.

— А там Дракон. Схожий на паперового змія, правда? Але в давнину люди думали, що це величезне вогнедишне чудовисько. Знаєш, коли я був малий, думав, що сузір’я справді схожі на свої назви. І вірив, що всі легенди про них — чиста правда.

Несподівано йому стало сумно — він зрозумів, як хотів би знову опинитися в тих часах. Тоді йому жилося значно веселіше.

— Тепер я вже знаю, що ці зірки просто випадково поєднані у якісь фігури. Вони навіть не схожі на лева, лебедя чи дракона.

Вони ще довго стояли на ґанку, дивлячись на зорі, аж поки комарі так люто стали діймати, що хлопчик злякався — чи не вип’ють вони їм усієї крові.

Увечері, забравшись в ліжко у своїй кімнаті, Лінус відчув, як утомився за цей довгий-довгий день. Він дивився на кволий пломінець гасової лампи, що самовіддано намагалася поширити своє світло між темними стінами, оббитими дерев’яними панелями. Широка тріщина на стелі. Старі меблі. Залізне ліжко з бронзовими кулями на бильцях.

Хлопцеві дуже хотілося спати, але він вирішив не гасити світла. Кімната мами й Ліннеї — в іншому кінці будинку. Він запевнив, що не боїться темряви, але тепер шкодував про це. Легко бути сміливим, коли світить сонце.

Штора, що гойдалася у вежі.

Генрієтин брат, який просто зник.

Занепокоєний старий, якого вони зустріли дорогою.

Аж тут Лінус почув якийсь шум. Він налякано зіскочив з ліжка й освітив лампою кімнату. Знову тихо. Якусь хвилю він стояв непорушно й прислухався. Ось! Знову! Якесь дряпання. Просто біля нього! Звук, здавалося, долинав зі стіни.

Хух! Та це ж, мабуть, ті чортові щури!