Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пилип Орлик вбачав причини поразки Мазепи у внутрішній опозиції старшини. Через те він намагався створити теоретичне підґрунтя для розуміння цією старшиною вигідності свого становища в майбутній Українській державі. Він залишив нам цікавий документ “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Під терміном “Військо Запорозьке” тодішні автори, як правило, розуміли Україну, весь її вільний народ. Створивши цей документ, як вважають деякі історики, Орлик заперечив внутрішньополітичні прагнення Мазепи. Головна мета цього документа полягала в тому, щоб організувати в майбутній Україні не абсолютистське гетьманська управління, до чого був дуже схильний старий гетьман, а парламент із представників від усіх станів українського населення, у тому числі й Війська Запорозького.

Починається документ з того, що Україна є незалежною державою, що вона не була завойованою Російською імперією, що вона добровільно приєдналась до Московії. Між іншим, цю свою думку про добровільність приєднання України Орлик підкреслює в ще одному своєму документі. Він називається “Вивід прав України”. Український історик в еміграції Ілько Борщак знайшов його в архівах замку Дентельвіль, що колись належав дружині Григора Орлика, старшого сина Пилипа Орлика, графині Олені Орлик, уродженій маркізі Дентельвіль. Документ був написаний французькою мовою. Пилип Орлик, як відомо, володів кількома європейськими мовами. Борщак зробив переклад з оригіналу й опублікував його ще в 1925 р. у львівському історичному журналі “Стара Україна”.

У цьому документі Пилип Орлик пише, що гетьман Богдан Хмельницький визволив з–під польсько–шляхетської неволі “пригнічену козацьку націю, він же утворив з України незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська Запорозького. І син перейняв це по ньому в спадок. І стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів, і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким поглядом від царів московських”. Далі він стверджує, що Україна є вільним князівством і що її стани “вільно обирали гетьманів по своїй уподобі”. “Це факт установлений і правда загальновідома, що козацька нація й Україна були вільними”, — стверджує він.

Орлик, звісна річ, цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, і відмінність українського суспільного життя від московської самодержавно–деспотичної системи і від польської монархії. Ця ж ідея проходить у нього і в “Пактах Конституцій”. Орлик вважає, що потрібно відродити виборність гетьмана, відродити козацький парламент, який мав би скликатися тричі на рік. Крім генеральної старшини, до нього мали б входити і представники від Запорожжя і по одному представникові від кожного полку — тобто від усієї території України. Козацький парламент — генеральна рада — на думку Пилипа Орлика, мав обмежити владу гетьмана і робив з України конституційну державу, у якій на власний розсуд (гетьмана) нічого не має ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися.

Цікаво, що ця конституція гармонійно поєднувала й інтереси генеральної старшини — провідної верстви суспільства — та її військової сили, Запорожжя. У той же час, як стверджують дослідники, вона була маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, “вікопомним пам’ятником української державно–політичної думки” — за визначенням українського історика О. Оглоблина.

Оскільки влада гетьмана за цією конституцією мала бути не абсолютистською (тодішній державний устрій майже всіх держав у Європі був монархічним), то проект Орлика, як бачимо, випереджав час. Він віддавав перевагу виборному, парламентарному типу державного управління. Гетьман пише так: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме: і під час війни, і в умовах миру збирати приватні публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі в присутності його величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому б вільній нації (“вільною нацією” тут названо український народ. — Авт.) не дотримуватися такого ж прекрасного порядку. Він існував у Війську Запорозькому у давні часи за старим правом вольностей. Але коли деякі гетьмани узурпували владу, порушуючи всіляке природне право і рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: я так хочу, я так велю. Через таке деспотичне право некомпетентності гетьманського правління на батьківщині та у Війську Запорозькому виникли численні безпорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військов постоїв (мається на увазі російського війська. — Авт.), зневажливе ставлення до старшин, полковників та знатних козаків. Отож ми, старшина, кошовий отаман і все Військо Запорозьке, укладаємо договір із ясновельможним гетьманом і постановляємо: в акті обрання його ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині, як з огляду на її високі служби, так і з огляду її перебування при гетьманові”.

Ідея надати перевагу козацькій старшині як панівній верстві, з якої рекрутувалась уся державна адміністрація, ймовірно мала на меті виправити ті помилки, які допускав Іван Мазепа, вважаючи, що тільки влада гетьмана має бути в Україні абсолютною.

Гетьманування Пилипа Орлика минуло поза межами України. Але воно було наповнене численними подіями, пов’язаними з боротьбою за її незалежність. Разом із Карлом XI! Орлик намагався створити коаліцію держав для боротьби з експансіонізмом російської монархії.

У 1711 р. армія Петра І прийшла на Прут проти турецького війська, яке намагалось захопити Україну. Становище Петра І, оточеного з усіх боків турками, татарами, шведами, українцями та військовими загонами інших народів, було скрутним, але йому вдалося відкупитись у турецького уряду. Після цього був укладений так званий Прутський мир, за яким Туреччина повернула собі Озів (сучасна назва Азов. — Авт.), Петро зрікся Запорожжя та Правобережної України, а шведи нічого не дістали.

Хоча Орлик і доводив, що Лівобережна Україна також має відійти від Росії, Петро І знову зумів залишити її за собою.

Туреччина в 1711 р. визнала за Орликом Правобережну Україну, але на цей час Правобережжям заволоділа Польща. Через те дія конституції Орлика на цій території тривала недовго — до 1714 року.

У подальшому своєму житті Орлик переїздить з однієї європейської країни до іншої. Петро І посилає численних вивідчиків–агентів, щоб упіймати неспокійного гетьмана і знищити його або привезти в Росію і заслати до Сибіру, як це він зробив із племінником Мазепи — А. Войнаровським, якому дісталися усі скарби гетьмана. Войнаровського Петрові агенти викрали з–за кордону, привезли до Росії, потім він був засланий довічно до Сибіру. Скарби ж Мазепи, які також прихопили російські вивідчики, потрапили до російських скарбниць. Пилипу Орлику вдалося уникнути рук агентів і продовжувати свою діяльність разом із сином Григорієм для відродження Української держави. Він писав численні листи, петиції, заяви до всіх європейських володарів і урядів, відстоюючи права України на її незалежне існування. Значення його діяльності полягає в ознайомленні Європи з долею України, в застереженні її від агресії Російської імперії.

Початок агонії української Гетьманщини.

Іван Скоропадський

Лівобережна Україна, опинившись під владою Росії, потрапила в смугу поступової ліквідації її автономних прав, тобто залишків її державницької самостійності. Але навіть шалений Петро при його нетерплячому натиску на рештки української державності не міг одразу їх ліквідувати. Російська самодержавно–централістична система не могла проковтнути й переварити старі, перевірені часом державницькі структури та інституції козацько–гетьманської України, які були міцно закорінені в політичному та громадському житті її народу. Подальша історія Лівобережної України пов’язана з боротьбою частини її верхівки проти наступу на автономію.

На Лівобережній Україні в 1708 р. гетьманом був обраний, як ми знаємо, полковник Стародубського полку Іван Скоропадський. Російський уряд за його гетьманування намагався все більше обмежити українське самоврядування. Основним принципом цієї політики було давнє “поділяй і владарюй”. Заохочувалися чвари між гетьманом і старшиною; відбувалося постійне нацьковування недосвідчених і довірливих українців проти українських урядовців. Козацька старшина, певна річ, боялась народних повстань і заколотів. Кожен прорахунок козацької адміністрації, кожна скарга від простолюду (а скарги часто організовували зумисне) використовувалися проти гетьмана та його урядовців. Російська політика була спрямована на те, щоб повністю позбутись української адміністрації й підпорядкувати Москві управління Україною, аби максимально використовувати її матеріальні та людські ресурси.

Гетьман Іван Скоропадський відразу ж після обрання на гетьманство звернувся до російського уряду з пропозицією підтвердити, як це робилось традиційно ще з часів Хмельницького, права України, що викладалися в окремих статтях, і щоб цар уклав певну угоду, яка б регулювала відносини між гетьманською адміністрацією та російським урядом. Але Петро І категорично відмовився підтверджувати будь–які статті нібито через воєнний час. Мовляв, недоречно укладати будь–які угоди, коли йде війна.

Скоропадський звернувся до Петра І з проханням, щоб українські козаки в містах залишалися під орудою своїх командирів — своїх старшин, а не московських офіцерів. Цар відмовив і в цьому.

Скоропадський просив царя повернути Україні зброю (гармати тощо), котру було забрано в Батурині. Звичайно ж, і в цьому було відмовлено. Не задовільнив прохання гетьмана, аби московські воєводи не втручалися у внутрішні справи України. Відмовлено також і в проханні не обтяжувати населення постоями численного московського війська.

Петро І зробив таку лицемірну заяву при відмові Скоропадському: мовляв, “… український народ має, з ласки царя, стільки вольностей, як ні один народ на світі”. Яка ж то була ласка царя?

До Скоропадського був приставлений постійний наглядач у ролі міністра — стольник А. Ізмайлов, який мав стежити за діяльністю гетьмана. Він мав слідкувати також за полковниками, за всіма старшинами, прислухатися до розмов козаків і про все доповідати в Москву і в разі якогось “народного невдоволення” вдаватись до застосування “великоросійських полків”. Столиця Гетьманщини була перенесена з розореного Батурина на кордон з Росією — в місто Глухів. Ізмайлов своєю брутальністю і зневагою викликав величезне обурення української адміністрації. Невдовзі його замінили іншим резидентом — це був Протасьєв, який втручаннями у внутрішні справи України перевершив Ізмайлова. Незважаючи на обіцянку Петра І не переслідувати козацьких полковників, які під час війни були на боці Карла XII і Мазепи, вони всі були заарештовані з родинами, частину їх заслано до Сибіру. Багато їхніх сімей було пущено по світу жебраками, бо в них було відібрано і землі і всі маєтності.

Петро І не зважав на українське правління. Часто він сам призначав полкову і навіть сотенну старшину з російських дворян чи представників інших національностей. Маєтки, конфісковані в українських старшин, роздавав своїм наближеним, які абсолютно не зважали ні на гетьмана, ні на його адміністрацію.

Землі та маєтки, які діставали російські землевласники в Україні, ставали центрами поширення нового кріпосництва. Адже їхні нові власники приводили з Росії своїх кріпаків і демонстрували українському панству всі принади безмежного володіння кріпаками. Це особливо подобалось тій частині української старшини, котра жадала швидше збагатитись і урівнятись у правах із російським дворянством.

Одночасно Петро І та його уряд інтенсивно використовували населення України для спорудження численних фортець, риття каналів, для будівництва на фінських болотах нової столиці імперії — Санкт–Петербурга, укріпленої лінії над Тереком, такої ж лінії біля Волги, біля Дону.

Козаки й прості селяни гинули не тільки на тих примусових роботах, а й у численних війнах, які провадила Росія. На ті війни забирали людей, відриваючи від власного господарства, з усім їхнім спорядженням. Крім того, Україна зазнавала великих економічних збитків і від законів, які приймав російський уряд для українського купецтва. Це і підвищення торгового мита, це і заборона торгувати із західними державами, це і спрямування товарів з України через абсолютно невигідні для неї балтійські порти, це і регламентація торговельних шляхів, через які тільки й можна було вивозити товари. Все це руйнувало українську вільну торгівлю.

Українська суспільність постійно деморалізувалася. Гетьман Скоропадський втрачав авторитет, частина підлеглих уже зверталась не до нього, а прямо до московських урядовців чи до самого царя. Крім того, російські чиновники охоче приймали скарги від усіх, щоб потім виступити в ролі миротворців і захисників українців.

Найбільшим ударом для української адміністрації було заснування в 1722 р. Малоросійської колегії із шістьох московських урядовців на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Ця колегія позбавляла гетьмана і тих невеликих прав, якими він ще володів. Вона мала приймати скарги від населення, розглядати ці скарги, контролювати фінанси в Україні; стежити, щоб козацька старшина, мовляв, не обтяжувала простих козаків. І це при тому, що в самій Росії кріпосництво набувало небаченого лиховісного розгулу. А тут — така турбота про звичайних хліборобів. Цей історичний спектакль уже тоді заклав основи державної політики підступності й фарисейства, коли за словами про добрі діла урядовців ховалися жахливі злочини імперського уряду.

Петро І навіть видав маніфест до українців, у якому повідомляв, що Малоросійську колегію засновано для того, щоб “народ український не був ні від кого обтяжений, ані неправими судами, ані утисками старшин”. Ось таким миротворцем хотів виглядати Петро І та його уряд в очах українського населення, і все це було спрямоване на відрив народу від українського гетьманського уряду на дискредитацію його в очах народних мас.

Скоропадський звернувся до царя з протестом проти утворення Малоросійської колегії. Але, звичайно, йому було в усьому відмовлено. Терплячий, урівноважений гетьман цього разу не витримав наруги: він дістав серцевий напад і помер. Це було 3 липня 1722 р. Петро І заборонив обирати нового гетьмана.

Але українська старшина наставила наказним гетьманом Павла Полуботка. Це була людина досить освічена, енергійна та авторитетна, що відкрито відстоювала автономні права України. Він намагався відразу ж протидіяти Малоросійській колегії. Зокрема протидіяв контролю фінансів України, протидіяв розглядові скарг на українських урядовців. Він подав протест проти діяльності Малоросійської колегії, яка зверталася до Генеральної Військової Канцелярії (так називалась виконавча інституція гетьманської держави — уряд) з наказами як до підвладної установи. Він домігся того, що Сенат наказав Вельямінову звертатися до Канцелярії з повагою, радитись про ті заходи, які вона хоче здійснити в Україні.

Вельямінов був обурений і рішуче виступав проти цієї вимоги гетьмана. Проте Полуботок провів іще одну важливу реформу — судову. Він перетворив Генеральний суд у колегіальний орган, розгорнув боротьбу з хабарництвом, тяганиною у місцевих судах, встановив порядок подання апеляцій. І цим самим вибив із рук Малоросійської колегії, яка була створена ніби для захисту інтересів українського населення в судах, найважливішу зброю.