Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Правобережжя відтепер тісно пов’язане з історією Польської держави, Лівобережжя — Московської. Там і там обираються свої гетьмани. Українські козацькі формування воюють у складі військ своїх держав одне проти одного.

У 1663 р. Юрій Хмельницький відмовляється від булави, і гетьманом Правобережної України стає Павло Тетеря (16631665), прихильник пропольської орієнтації української старшини. І в цей же час на Лівобережній Україні, в Ніжині, на “чорній раді” гетьманом обирають Івана Брюховецького (16631668). Обирають його завдяки підтримці 8–тисячного загону російських військ на чолі із князем Д. Вєліко–Гагіним, а також завдяки підтримці чорних (тобто бідних) людей, яких багатий Брюховецький легко купив дешевими обіцянками і ще дешевшими частуваннями. Конкуренти Брюховецького, у т. ч. Я. Сомко та В. Золотаренко, були невдовзі страчені.

Історики вважають цього гетьмана типовим представником української старшини в епоху так званої Руїни, яка розпочинається після смерті Хмельницького.

Епоха України–Руїни — це нескінченна боротьба проти зазіхань чужоземних держав на українські землі, це політичне суперництво та міжусобиці гетьманів, це економічне розорення України, політичний занепад решток її державності, моральна деградація її еліти.

Іван Брюховецький був блискучим демагогом, умів уласкавити трудовий люд обіцянками. Колишній слуга Богдана Хмельницького, він став улесливим слугою Москви. Саме Брюховецький став першим гетьманом України, котрий назвав себе “холопом” (тобто — рабом) московського царя. Більше того, він дістає за це приниження високий чин московської держави — звання боярина, одружується з московською князівною, дочкою князя Долгорукова, і укладає з московським урядом нові угоди — так звані Московські статті 1665 року. За цими статтями посилювалась адміністративна та економічна залежність України від царату, звужувалась її автономна державність. Брюховецький погоджується на введення в нові міста України нових залог московського війська. Погоджується на те, щоб усі податки збиралися в Україні московськими воєводами і ті передавали їх до Москви.

Для України він залишив тільки один привілей, що виборов український народ: це стан козацтва. Брюховецький пішов і на ліквідацію української православної митрополії: погодився наставити в Києві митрополита, якого хотіла прислати Москва. Це викликало велике невдоволення серед українського духовенства. Ігумени монастирів погрожували зачинитися в своїх келіях і краще померти, аніж прийняти московського владику. Крім того, в Україну прибули московські урядовці, які розпочали тут перепис населення і поводили себе вкрай брутально, викликали велике невдоволення серед людей.

Зовнішньополітична діяльність Івана Брюховецького також була невдалою. Він не взяв ніякої участі в укладанні Андрусівської угоди між Польщею та Московією (1667). Україна ж за цією угодою знову юридично оформлялася поділеною по Дніпру на дві частини. Правобережна Україна остаточно закріплялась за Польщею, Лівобережна — за Московією. Київ лише на два роки залишався під владою Московської держави, але й після дворічного терміну цей статус зберігся. Запорозька Січ була поставлена в залежність від обох держав. Це призводило до численних неузгоджень і конфліктів між козаками і царськими урядовцями.

В Україні почало поширюватись невдоволення діяльністю Брюховецького. Ясно було, що він утратить булаву. Через те в 1668 р. він скликає старшин і заявляє, що бажає відійти від Московії і перейти під протекторат Туреччини, навіть послав до Стамбула своїх послів. Турецький султан погодився на цю пропозицію. Татари прийшли на підмогу — розпочалось повстання проти Москви. Проте це вже не врятувало авторитету гетьмана. Він позбувся булави і життя. Розгнівані козаки витягли його з намету та вбили.

У той же час гетьманом Правобережної України після Тетері був обраний Петро Дорошенко (1685–1676). Це був онук гетьмана Михайла Дорошенка і один зі сподвижників Богдана Хмельницького. Дорошенко проявив себе як найталановитіший гетьман епохи Руїни. Це був справді видатний державець, який намагався об’єднати під своєю булавою всю Україну. На його заклик козацька рада проголосила, що Україна не визнає над собою ні влади Польщі, ні влади Московського царства. У цій справі він також опирався на підтримку турецького султана. Дорошенка любили в народі, його підтримували маси козаків, селян, міщан. Отож, коли Дорошенко рушив на Лівобережну Україну проти військ Брюховецького, народ із радістю вітав його. В цей момент козаки Брюховецького збунтувалися й убили свого гетьмана–перевертня. Дорошенка проголосили гетьманом усієї України. Але його тріумф був короткочасним.

Справа полягала в тому, що і Польща, і Московія, і Туреччина намагались не допустити відродження в Подніпров’ї великої держави, яка через своє вигідне геополітичне розташування могла б відігравати серйозну роль в Європі. Через те уряди цих держав пильно стежили за перебігом подій, щоб протиставити кожному сильному гетьманові противагу, аби знесилити його. Тільки–но Дорошенко здобував успіхи на Лівобережжі, йому в тил били якісь ставленики цих держав із числа честолюбних, але політично сліпих козацьких провідників.

Проти Дорошенка почали наступ і московські, і польські війська, які він спочатку успішно громив у союзі з ординськими загонами біля Брацлава (1666), біля Підгайців (1667). Аж урешті напад кошового отамана Івана Сірка на перекопських татар не зруйнував цю перемогу: татари, яких розгромили січовики, пішли на союз з Польщею проти Дорошенка. Як тільки він зумів знову поліпшити справу, спираючись на турецький протекторат, проти нього виступив від запорожців новий претендент на гетьманство — Петро Суховій, якого підтримали й татари. Водночас з’явився ще один претендент на гетьманську булаву — уманський полковник Михайло Ханенко, за якого виступила Польща.

На Сіверщині Москва схвалила проголошення гетьманом Лівобережної України Дем’яна Многогрішного (1668–1672). Об’єднання України під булавою Дорошенка ніхто не хотів допустити — ні Польща, ні Росія, ні Кримське ханство. Многогрішний підписує нову угоду з московським урядом — так звані Глухівські статті, в яких, з одного боку, підтверджувались права і привілеї козацької старшини, а з іншого боку — за цими статтями в межі Лівобережної України вводилися нові загони царських військ, що утримувалися за рахунок українського населення. Скоро Многогрішний був звинувачений у зраді і засланий до Сибіру. Відтоді кістки українських козаків почали щедро встеляти сибірські мерзлоти.

1672 року розпочалась жорстока руйнівна війна між Польщею і Туреччиною за Україну. Вона закінчилася переговорами в місті Бучачі, за якими до Туреччини відходило Поділля і частина Галичини, а на іншій частині Правобережжя встановилась козацька держава на чолі з гетьманом Дорошенком під протекторатом Туреччини. Польща мала сплачувати Туреччині велику данину. Грабіжницьке панування турків на цій території та союз з ними Дорошенка дискредитували гетьмана в очах народу. Коли проти Дорошенка виступив новий гетьман Лівобережної України, прихильник Москви Іван Самойлович (1672–1687), до нього почали переходити правобережні козацькі полки. Самойловича було проголошено гетьманом “обох сторін Дніпра”. Він успішно воював проти турецьких навал на Україну (1677–1678).

У 1676 р. Самойлович розгромив Дорошенка, повернув під свою булаву частину Правобережжя, встановив свій контроль над Запорозькою Січчю. Дорошенко, якого полонили козаки Самойловича, склав гетьманство, передав Москві козацькі клейноди і прийняв почесне заслання: царський уряд призначив його воєводою В’ятки, а потім надав йому під Москвою село Ярополче, де великий гетьман і помер, давши світові ще одну пам’ять свого роду: онуку у четвертому коліні Наталію, що стала дружиною і поетичною зіркою натхнення геніального Пушкіна.

Але й доля Самойловича виявилась нещасливою: це був талановитий полководець і державець, а тому він здавався небезпечним для Москви, Варшави і Стамбула. В 1687 році він був звинувачений у зраді Московському царству і засланий до Сибіру, де й помер.

А Україну–Руїну продовжували нищити. Російсько–турецька війна 1674–1681 рр. була завершена Бахчисарайським миром (1681). В 1686 р. була укладена угода між Польщею і Московією “вічний мир”, за яким Правобережна Україна залишалась з Польщею, а Запорозька Січ була підпорядкована не гетьманові, а московському цареві. У цьому 1686 р. була знищена й Київська митрополія української православної церкви, що була підпорядкована московському патріархові, який став заміняти українських священиків на московських і зросійщувати українську церкву.

У другій половині XVII століття Україна, отже, була розірвана на три частини, де панувало три держави. На Лівобережній Україні керували гетьмани — ставленики Москви; Правобережжя було поділене на дві частини: одна перебувала під владою Польщі, друга — під протекторатом Туреччини. Тут у 1677 р. ще раз випірнув із небуття гетьман–чернець Юрій Хмельницький — уже як ставленик Туреччини. Втім, він не виправдав покладених турками на нього сподівань і був ними ж скараний у 1685 р.

Із Правобережжя розпочалися масові переселення селян і козаків на лівий берег; з Лівобережжя потік переселенців ішов на Слобожанщину, у межі Московської держави. Україна лежала розтерзаною і чекала відродження.

Полишаючи XVII століття..

Підводячи підсумки періодові визвольних змагань у XVII ст., треба сказати, що Богдан Хмельницький заклав основи тієї державності, яка започаткувалася в період козацької доби, — Гетьманщини. Він зумів об’єднати політичні, економічні, військові зусилля українців усіх станів — селян, козаків, міщан, шляхти, духовенства. Він перший і єдиний із політичних українських діячів XVII ст. свідомо, хоч і не одразу, поставив за мету побудову Української держави і рішуче здійснив її. Хмельницький бачив своїм завданням не лише створити Українську державу, а побудувати її в соборній цілісності та єдності. Він прагнув об’єднати Наддніпрянську Україну із західними землями, Запорозькою Січчю, Лівобережжя з Правобережжям.

Одним із найважливіших наслідків національно–визвольної війни на чолі з Б. Хмельницьким було те, що в Україні було знищене чужоземне польсько–шляхетське панування, а також кріпосництво. Селяни дістали особисту свободу і землю, яка передавалась у спадщину. Це було величезне соціально–економічне досягнення України, якого ще не було у більшості європейських держав. Фактично в Україні відбулася революційна суспільна переміна — феодально–кріпосницька система зникла, на її місці постав новий буржуазно–демократичний зміст соціальних і політичних стосунків. Тож можна погодитись із думкою, що національно–визвольна війна українського народу була водночас і національною революцією. Внаслідок цього Україна піднімається на вищий щабель соціально–економічного прогресу, тут розвивається новий тип соціальних відносин у сільському господарстві — вільне землеволодіння (в сучасному розумінні — фермерство) з усіма його перевагами над поміщицько–кріпосницькими стосунками.

Великим завоюванням українського народу було також те, що селянство не тільки дістало особисту свободу і землю, а здобуло право вільно переходити в інші стани — насамперед у стан козаків.

Іншим наслідком цих подій було створення української козацької держави, яка втілила в реальне життя демократичні суспільні ідеали, що збереглись в українському народі з часів первісного суспільного ладу, коли всі справи вирішувалися спільно, на вічах. Вони були збережені й розвинені далі в житті Запорозької Січі. Це і рівність станів, і демократичний спосіб обрання влади на всіх рівнях — як законодавчої, так і виконавчої й судової. Разом зі створенням Української держави в ході визвольної боротьби була сформована і військова сила, яка захищала цю державу, — могутня козацько–селянська армія, що формувалась на засадах добровільності, а не примусу. У певні періоди свого існування, залежно від військових потреб, ця армія нараховувала до 120 тис. осіб. На той час це була надзвичайно велика військова сила. У цьому була першорядна заслуга Б. Хмельницького та його оточення.

Б. Хмельницький виявив себе не тільки талановитим творцем державності українського народу, а й талановитим політичним діячем, полководцем, дипломатом. Звичайно, не все так відбувалося, як хотілося, не завжди вдавалося зберігати рівновагу в питаннях соціальних, військових та дипломатичних. Але він умів маневрувати, умів іти на компроміси, і все це підпорядковувалось одній великій меті — побудові незалежної Української держави.

Б. Хмельницький зумів закласти основи для існування козацько–гетьманської держави. Українські гетьмани, які перейняли кермо управління після Хмельницького, в своїй більшості намагалися зберегти і зміцнити цю державу. Боротьба за її утвердження через об’єктивні історичні причини внутрішнього та зовнішнього порядку призвела до драматичних наслідків. Українська держава в часи Руїни ослабла, знищила свої і без того виснажені економічні та військові ресурси. Внаслідок численних воєнних дій королівська Польща знову оволоділа Правобережжям, відновила і кріпосництво, і магнатське землеволодіння. Частина України, що опинилась під владою Османської імперії, потерпала, як і до Хмельниччини, від нападів турків і татар. І лише Лівобережна Україна, що потрапила під владу Московської держави, дістала в цьому плані відносний перепочинок. Хоча не слід забувати, що царський уряд одразу ж після смерті Б. Хмельницького розпочав наступ на державні інституції Гетьманщини.

Уже за п’ять років після смерті Б. Хмельницького (після Переяславських статей, підписаних Юрієм Хмельницьким у 1659 р.), потім після Московських статей 1665 року І. Брюховецького, після Глухівських статей 1669 року Д. Многогрішного, а далі й після Коломацьких статей 1687 року І. Мазепи царський уряд зменшував автономні права України — її уряду, армії, посилював вплив московських воєвод і вельмож, котрим роздавав землі в Україні.

Епоха Руїни поставила Україну на кінець XVII ст. в надзвичайно складну ситуацію. І ось у цей період — у липні 1687 р. — на Коломацькій раді гетьманом обирають Івана Степановича Мазепу.

В історії Московської держави цей період був переломним — наприкінці століття її очолив цар Петро Олексійович. Це була людина хворобливо шаленого темпераменту, незагнузданої волі. Він прагнув до перемін, які зміцнювали б старосвітську політичну систему управління в Московському царстві — самодержавство — за допомогою перейнятих із Заходу нововведень. А Україні цей період історії приносить руїну і занепад державності. Настав час агонії її визвольних прагнень, царський уряд раз у раз завдавав їм непоправних втрат. Новий же гетьман І. Мазепа жадав відновити державницьку силу Гетьманщини.

Отже, наприкінці століття зіткнулося дві історичні особистості, які уособлювали два напрямки в державному будівництві. З одного боку — Петро І, який із шаленством одержимого намагався витягти стару феодальну боярську Московію на європейські терени життя з допомогою свавільного, безконтрольного самовладдя. З другого боку — високоосвічений гетьман Мазепа, просвітитель і поет, який розумів нерівність сил у боротьбі з російським експансіонізмом, та все ж мріяв позбутися залежності, проводив обережну, тиху, але наполегливу політику, щоб зберегти хоч якісь права гетьманської Української держави, а при можливості відірвати від Москви й відродити її силу.

Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б. Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із самоврядуванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади — від гетьмана до війта, попри всі урізання таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями, друкарнями, храмами — така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються.