Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Водночас гетьман піклувався про зростання шкіл, монастирів, церков, друкарень. Він тим самим сприяв вихованню нового покоління освіченої еліти, яка мала б оточити його й продовжити його справу.

Власне, Мазепа розумів, що діти Руїни, ота стара козацька старшина, зіпсована перекупами й хаосом дикої сваволі, уже була нездатна до державотворчої праці. Потрібні були нові люди. І старий гетьман виховував їх. З одного боку — це підносило його авторитет. З іншого — народ і частина старшини його не дуже любили.

Та історична епоха Мазепи була вже іншою, ніж за часів Хмельницького. Якщо Хмельницький міг спертися на широкий рух народних мас, на всі верстви і стани українського населення, то за Мазепи народ вже не піднімався на боротьбу за визволення проти іноземної держави, бо ця держава була ніби своя — православна. Мазепа фактично був ідеологом української шляхетсько–козацької освіченої еліти і водночас був її найяскравішим представником. Та він не міг спертися на всю українську шляхту, яка була тепер роз’єднана на групи. Він вважав, що в цю епоху відродити державність України можна було не з допомогою народних мас, а з допомогою цієї еліти, якщо об’єднати її єдиною ідеєю. Тому він не зважав на соціальні потреби народу, а основну увагу перекинув на козацько–старшинську верхівку. До цього приєднуються в цій ситуації ще й зовнішні фактори. Б. Хмельницький міг протиставити Польщі союз з іншими державами. Мазепа не міг протиставити Росії такого союзу, бо Україні було категорично заборонено входити в стосунки з будь–якою державою. Мазепу звинувачували у зрадництві. Коли в 1707–1708 рр. в російській державі вибухнуло велике повстання донського козацтва на чолі з К. Булавіним, то Мазепа, вірний елітарній психології та ідеології шляхетсько–старшинського класу, не підтримав цього повстання. Але ж із точки зору можливостей відбитись від московської залежності, це було реальним рішенням. Так само, як його виступ проти народного повстання на Правобережжі в 1702–1704 рр. під орудою Семена Палія, який хотів віддати цю частину України під московського царя, аби звільнитись від Польщі. В тому і в іншому разі московський уряд змів би негайно гетьманську Україну разом з Мазепою, коли б гетьман опинився на боці повстанців. Тому не може викликати подиву той факт, що Мазепа на вимогу московського уряду заарештував і передав російським властям С. Палія.

Проте, ці діяння не сприяли популярності Мазепи ні серед селянства, ні серед запорозьких козаків, і він не міг мати від них ніякої підтримки в справі відбиття України від влади московських царів.

Ось чому, коли з’явився на європейському континенті талановитий шведський полководець і король Карл XII, який розгромив польські війська, а потім і російські, Мазепа вдається до переговорів з ним, намагається скористатись його силою для відновлення Української держави.

Так зароджувалася “зрада” Мазепи, зрада московському цареві, зрада тій колоніальній політиці, яку провадив російський уряд щодо України. Один із дослідників діяльності Мазепи історик Ілько Борщак писав про це: “Зрадник? Так. Але зрадник — зі зрадниками–царями, що з перших днів Переяслава зраджували Україну. Кривоприсяжник? Так. Але кривоприсяжник із кривоприсяжниками–царями, що присягали завжди заховати пункти Богдана Хмельницького, які навіть до останніх днів імперії фігурували в повному зібранні законів. Юда? Так. Але Юда з юдами, що продавали за тридцять срібняків українські землі у Вільно, Андрусові, Москві, Бахчисараї, Царгороді і навіть Відні і Лондоні. Проте ніколи Іван Степанович Мазепа не був ані зрадником, ані кривоприсяжником, ані Юдою супроти України, до якої був повний святої любові як до батьківщини”.

Коли 1700 р. російський цар Петро І розпочав війну зі Швецією за прибалтійські землі, Україна й українські війська брали в ній активну участь. Шведський король Карл X!! розгромив російську армію і повів своє військо на територію Польщі. Саме тоді Петро І розпочав реформування своєї армії. Здається, що однією з причин невдач Мазепи було те, що він не зумів також вдатися до реформування свого війська — воно залишилося відсталим порівняно з військовими силами інших держав. Чи гетьман не розумів важливості таких новітніх перетворень, чи не дозволено було йому це робити російським царем — питання неясне. Але найлогічніше буде припустити: йому це не дозволялось.

Мазепа входить у зв’язок з новим польським королем Станіславом Лєщинським, як і з Карлом XII. Є підстави вважати, що Мазепа проводив переговори окремо з новим польським королем, ставлеником шведів Лєщинським, і окремо зі шведами. Справа виглядала так, що в ході Північної війни для України не було виграшної ситуації. Якщо перемогли б Карл XII і польський король Лєщинський, то Україна потрапила б під владу Польщі, і всі завоювання українців загинули б. Якщо перемога була б на боці Росії і старого польського короля Августа ІІ, союзника Петра, Україну поділили б обидві ці держави і рештки її державності були б остаточно знищені. Відомо, що коли над Україною з’явилась загроза вторгнення польських військ і Мазепа звернувся до Петра І, просячи військової допомоги, цар відповів: “Я не можу дати навіть десяти чоловік, борися, як знаєш”. Отже, цар віддавав Україну на поталу ворогам. І взагалі хотів її знищити.

Цю думку підтверджують виявлений згодом в архіві французького міністерства закордонних справ проект Петра І від 1703 р., в якому планувалося усунути гетьмана силоміць від влади, винищити усіх козаків, українські землі віддати росіянам та німцям, ще “раз і назавжди знищити огнище ворохобників”. Були й інші проекти: передати Україну в управління найближчому сподвижнику Петра — Меншикову або ж англійському герцогу Мальборо. Петро зраджував Україну і в часи переговорів з польським королем Августом II, обіцяючи йому віддати частину міст на Правобережній Україні і в Стародубському полку.

Мазепа розумів, що Польща ніколи не згодиться на окреме Русько–українське князівство й федерацію з ним; справа з Москвою була безнадійною, як і з Туреччиною і Кримом. Тому, ведучи переговори з Лєщинським про майбутню федерацію, як того хотіла одна група старшин, він одночасно розпочинає переговори з Карлом XII. За таємною угодою зі шведами Україна мала стати незалежною державою, а Мазепа — довічним її правителем, гетьманом. Після його смерті гетьмани мали обиратись.

Пізніше придворні короля Карла XII, шведські дипломати повідомляли, що для них переговори з Мазепою — це подія великого значення, бо гетьман пропонує йти на Москву через Полтаву, обіцяє допомогу. Так і сталося. Карл XII повернув в Україну.

Але Мазепа довго вичікував, адже військ у нього не було — більшість козацьких полків була в Прибалтиці. За цей час російські війська розгромили великі сили шведської армії на Лісній (сучасна територія Білорусі). Мазепа ж чекав і далі, коли шведи ступили на територію України, почали насильно відбирати в населення продовольство й фураж і тим настроїли їх проти себе. Український народ чинив опір грабіжникам, і шведські війська опинились у несприятливому для себе середовищі.

Після цього ми бачимо Мазепу в таборі Карла XII. Це було восени 1708 року.

Гетьманська Україна в роки Північної війни

Гетьман Іван Мазепа довго еквілібрував у внутрішній і зовнішній політиці між окремими старшинськими угрупованнями й державами.

Поява ж шведських військ в Україні змусила його вживати термінових заходів. Він вирішив прийти до Карла XII з військами, але не міг зібрати усіх своїх полків. Велика частина була поза межами України — вони були на театрах воєнних дій у Прибалтиці, у Польщі разом із російськими військами в боротьбі зі шведами і польськими прибічниками Карла XII. У розпорядженні гетьмана на той час було тільки три полки — Миргородський, Лубенський та Прилуцький. Тож гетьман з’явився у таборі Карла XII лише з невеликою частиною козаків. Одразу ж російські війська на чолі з Меншиковим оточили столицю Гетьманщини — місто Батурин. 27 жовтня 1708 р. Петро І видав маніфест, у якому сповістив, ніби гетьман зник невідомо куди. 28 жовтня він уже повідомив про його зраду та наказав усім мазепинським полковникам повернутися до Росії, інакше вони будуть страчені. На підтвердження цієї погрози Петро І видав наказ про арешт сімей усіх полковників, що були разом із Мазепою в таборі Карла XII. їхні родини були звезені до Глухова і чекали вирішення своєї подальшої долі.

Крім того, Петро І звернувся з маніфестом і до українського народу, де відзначав, що українці мужньо б’ються проти ворожих військ, закликав посилити цю боротьбу. У той же час він очорнював Мазепу як зрадника, котрий нібито хотів віддати Україну полякам, а православну церкву — уніатам. Петро І ще звинуватив Мазепу в тому, що той ніби наклав на свій народ податки на свою користь, а він, Петро І, скасував деякі з них — отже, виставляв себе захисником України. Так почалася багатовікова політика очорнення московськими царями державницької діяльності гетьмана Мазепи. Цар Петро змусив своє духовенство, серед якого було чимало українців, проклинати “зрадника” Мазепу, і його проклинали упродовж віків і в тих церквах і соборах, які він будував за свій кошт. Лише 1992 року українське духовенство зняло анафему з імені гетьмана.

Для історіографів залишається загадкою, чому Карл XII, до якого прийшов Мазепа з дев’ятьма полковниками і чотирма тисячам козаків, не послав допомоги обложеній російськими військами столиці Гетьманщини — Батурину, що була міцною фортецею Лівобережжя, мала достатньо запасів продовольства й озброєння й уперто оборонялась.

Сили Меншикова, які нараховували 10 тис. воїнів, переважали сили замкнутої в Батурині козацької залоги. Деякі історики вважають, що Карл XII був великий полководець, знаменитий стратег, але нікчемний політик. Тому він не розібрався в ситуації в Україні. Карл XII, кажуть, і не відразу прийняв Мазепу, коли той 24 жовтня 1708 р. з’явився в його таборі, а зробив це лише 28 жовтня. Можливо, Карл зважав на те, що Мазепа переходить до нього не як підлеглий, а як політик, що хоче відродити з його допомогою “особоє княженіє”, як говорив Петро I, тобто Українську державу. Імовірно, це зупиняло Карла XII. Можливе й ще одне: Мазепа проводив також переговори з польським королем Станіславом Лєщинським, а не лише з ним. Це змусило його насторожитись: погано, коли за спиною державця про щось домовляються сателіти.

Переговори, котрі Мазепа проводив з Лєщинським, передбачали, що Україна увійде до складу Речі Посполитої на правах федерації.

У свідомості частини української старшини відроджувалися ідеї Гадяцької угоди. Про це свідчив і генеральний писар гетьмана — Пилип Орлик. Він пізніше говорив, що в ці часи українська старшина перечитувала і уважно вивчала Гадяцьку угоду 1658 року.

Але серед української політично активної верхівки не було єдності. Вона була розділена на два угруповання: одне продовжувало орієнтуватись на Польщу і сподіватись, що польський уряд все ж погодиться на федеративний зв’язок України з Польщею і Литвою (До речі, Мазепа добре знав про цю орієнтацію і підтримував зв’язки з представниками цієї групи: це був миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький полковник Горленко, лубенський полковник Зеленський, стародубський — Миклашевський. Саме тому він і проводив переговори з Лєщинським). Інша частина козацької старшини Південної і Лівобережної України (В. Кочубей, І. Іскра) орієнтувалась на Туреччину і Крим.

Ясна річ, що підтримка Мазепи з боку цих полковників була далеко не одностайною. Фактично він не мав тут міцної підпори.

Звичайно ж, Мазепа не міг опиратися і на підтримку народу. Через виснажливі постої російського війська, через податки, через здирства самої української старшини, котра діставала від Мазепи землі, угіддя і селян, людність була незадоволена своїм гетьманом. Тому Мазепа не міг надати достатньої допомоги й Карлу XII. Та, зрештою, він тепер сам сподівався на його поміч. Його столиця — Батурин — була оточена російською армією.

Карл XII Батурину не допоміг. Не міг допомогти йому і Мазепа. Доля столиці Гетьманщини була фактично вирішена.

Обороною міста керував сердюцький полковник Дмитро Чечель. На вимоги Меншикова відчинити ворота фортеці та впустити туди російські війська той відповідав, що пана гетьмана немає, а сам він не може відчинити ворота. Взяти ж місто приступом було важко. Меншиков через те вдався до тих козацьких старшин, які почали повертатись від Мазепи і Карла XII після погроз Петра І розправитись із їхніми сім’ями і тепер шукали способу довести свою прихильність до російського уряду. Серед таких був і сотник Іван Ніс, що вказав російському війську на потаємні ходи до міста під великими укріпленими стінами Батурина.

Вночі 2 листопада 1708 р. московські війська вдерлися через ті потаємні проходи в середину Батурина і розпочали жахливу різанину населення. Було знищено до 10 тис. людей, ніхто не мав пощади — ні жінки, ні діти, ні старі люди. Коли в наступні дні селяни довколишніх сіл прибули до міста на базар, то вони побачили на місці Батурина попелища, гори трупів і повне безлюддя…

Гетьманська столиця була знищена дощенту. Так був виконаний наказ Петра І: “Батурин другим в пример сжечь весь”. Від цієї нелюдської розправи над мирним населенням здригнулася вся Україна. Вістка про звірства в Батурині обійшла світ: про них писав і новгородський літописець, і закордонні сучасники (англійці, австрійці). Але цим справа не обмежилась.

Меншиков і його війська, які окупували значну частину Лівобережної України, розпочали тут жорстокий терор. Усіх, кого запідозрювали у співчутті Мазепі, знищували. Кожного прихильника української справи чекала страта. Поширювались доноси — бо донощики діставали вищі посади, винагороди, землі, маєтки за рахунок своїх жертв. Почалась загальна деморалізація українського суспільства. З одного боку — страх перед звинуваченням у співчутті Мазепі чи Українській державі, з другого — бажання легко збагатитись.

Трагедія Батурина була першою українською жертвою в ході Північної війни — війни Росії і Швеції, в якій не було абсолютно ніяких національних інтересів України. Далі — інша драматична сторінка: Запорозька Січ.