Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Російський уряд надавав великого значення знищенню Запорозької Січі. Довгий час він вичікував, чи не вибухне в Україні всенародне повстання. Січ була зруйнована 4 червня 1775 р., і лише 3 серпня, коли ніякого вибуху в Україні не відбулося, Катерина II оприлюднила маніфест із поясненням причини знищення Січі: “Січ Запорозька до кінця вже зруйнована із знищенням на майбутнє і самої назви запорозьких козаків”. Чим же завинили козаки? Виявляється, вони помишляли, “створити з подібних собі серед отечества область зовсім незалежну під своїм власним неістовим управлінням”. Тобто, бажання власної держави та власного управління були для царизму найтяжчим злом.

Отже, Катерина II завершила повний розгром державності України: ліквідувала гетьманський уряд, адміністративний поділ, українське козацьке військо і Запорозьку Січ, запровадила знову кріпосництво. Україна була перетворена на звичайну провінцію Російської імперії.

Які ж підсумки можна зробити, оглядаючи період існування Гетьманщини — від середини XVII до 80–х років XVII! ст.? Це був значний і важливий другий період державницького існування України. Український народ витворив свою державність і утримував її майже сто тридцять літ в умовах, коли зі сходу й заходу її нищівно руйнували анексіоністські держави. Усвідомлення цього залишило в усіх верствах суспільства впевненість, що Українська держава може існувати, що вона має великі історичні потужності й досвід.

Національно–державницька ідея епохи Гетьманщини наснажувала наступні покоління інтелектуальної частини українського суспільства в боротьбі за відродження суверенної України. А сам український народ наповнював гордістю і мужністю свої пісні та думи про героїчне минуле своєї держави й великих її подвижників.

Народ оплакував долю своєї Січі Запорозької. Але чому ж не повстав на її оборону?

Однією з причин цієї історичної драми було угодовство національної еліти. Воно було спричинене передусім економічною слабкістю українського феодального класу. З часів владарювання Польської держави в Україні земля, яка була основним суспільним багатством, силоміць відбиралася в українських землевласників, через те вони були малоземельними й економічно слабкими.

З іншого боку, Польська держава провадила активну політику денаціоналізації в середовищі вищої панівної верстви українського суспільства, через що упродовж століть відбувався відплив найбільш заможних, освічених і діяльних груп цієї верстви населення до панівних станів Польської держави. Сформована в ході визвольної боротьби в XVII ст. нова козацько–старшинська верхівка не мала панівного економічного становища в своїй державі, мусила вдаватись за допомогою до державних структур Польщі, Росії, Туреччини, щоб закріпити за собою завойовані багатства і привілеї. Зрештою, і вона була ослаблена через десятиліття визвольних воєн, що завершились наприкінці XVІІ ст. пануванням в Україні трьох держав — Польщі і Туреччини (на Правобережжі та Півдні) та Росії (на Лівобережжі).

На обох берегах Дніпра щодо української панівної верстви в найбрутальніших формах продовжувалася політика витіснення її з позицій, які вона зуміла зберегти в попередні часи. Російський уряд вдавався ще й до військової сили. Російська імперія насильницьки підпорядковувала українську землю з допомогою війська, яке вона постійно тримала в містах, підкорювала українську військову силу та її керівне ядро власним інтересам. Російський уряд вдавався також до відвертого перекуповування частини панівної української шляхти землями, посадами, привілеями, чим вносив розкол у її середовище.

Через те українська козацько–шляхетська еліта була слабкою політично не консолідованою. Іншої ж провідної верстви в Україні не було. Українські міста не відігравали провідної ролі, як, скажімо, міста в Західній Європі. Козацтво не могло обіпертись у своїй боротьбі на міста. Причина зрозуміла — міста в Україні за Польщі були під польсько–католицьким правлінням, яке від самого початку відтісняло українське православне населення зі сфер життєвої діяльності міст. Ця ситуація повторилась і при встановленні російського владарювання на Лівобережжі. Міста з їхньою освітою, ремісничим виробництвом, широкою торгівлею, зв’язками з іншими країнами опинилися в руках російської адміністрації та заможних верств, які опирались тут на російські гарнізони.

Таке соціально–економічне та морально–політичне становище й призвело до падіння Гетьманщини — Української козацької держави.

Соціальні інтереси козацько–шляхетської еліти, провідної сили в боротьбі за незалежність України, переважили інтереси національні. Імперський уряд грав на соціальних забаганках шляхти, підсилював соціальний егоїзм, підкуповував старшину посадами, пільгами. На українську шляхту у 1785 р. була поширена ота “вожделенна” для поміщиків “Жалувана грамота дворянству”, яка вивільняла дворян від військової служби, постоїв, податків…

Українська козацька старшина, як освічена в цілому верства, сипонула в державні установи Росії працювати й почала доводити високородність свого походження; стягувала поспішно свої старі шаровари й жупани й натягувала німецькі камзоли й вузькі чоботи, французькі трикутні капелюхи й англійські плащі, намагалась бути схожою на російських зденаціоналізованих дворян. Більше того, українська козацька старшина почала віддавати до навчання своїх дітей у престижні російські заклади, котрі постали працею саме українських вчених із Києво–Могилянської академії, колегіумів і шкіл.

Діти старшин стали забувати свою мову і соромилися свого походження. Козацько–шляхетська еліта переставала бути українською національною елітою і носієм національних інтересів свого народу. Вона вливалася в імперсько–російські сили, які підпирали самодержав’я та абсолютизм. Вона досягла в Російській імперії того, чого їй не хотіла дати панська Польща і чого треба було довго чекати в гетьманській Україні.

Зрада української політичної еліти була головною причиною загибелі Гетьманщини.

Україна в складі Російської імперії

На кінець XVІІІ ст. загинула Гетьманська держава і всі здобутки українців, які вони мали у XVІI–XVIII ст.

Не можна говорити, що це не викликало протесту в українського населення. Так частина лівобережних козаків, яких силоміць переводили в солдатські регулярні полки російської армії, в 1769–1770 рр. повстали. Це були Донецький і Дніпровський пікінерні полки. Катерина II дала наказ, як це колись робив Петро І, заарештувати сім’ї повстанців і замкнути їх у погреби — без води, без хліба. Цим вона зламала бунтарів. У 1761–1774 рр. повстали козаки села Кліщині Лубенського полку. До них приєдналися селяни. Повстання очолили отамани Панас Ворона і Грицько Білима. З допомогою артилерії повстання було розгромлене, повсталих заслано до Сибіру або ув’язнено.

У 1789 р. вибухає одне з найбільших повстань на Лівобережжі — в селі Турбаях на Полтавщині. Поміщики Базилевські схотіли закріпачити козаків, зробити з них кріпосних селян. На чолі повстання стали козаки брати Степан і Леонтій Рогачки та Семен Помазан. Вони розправились із поміщиками, обрали своє козацьке самоврядування і чотири роки управляли селом. Російське військо, послане сюди урядом, не наважилось відразу розгромити повстанців. Адже це був час, коли у Франції вибухнула революція, і російський уряд небезпідставно боявся, що повстання в Турбаях може послужити сигналом до всезагального вибуху в Лівобережній Україні проти кріпосницького поневолення. Лише через чотири роки з допомогою артилерії турбаївці були розгромлені, заслані до Сибіру та на віддалені поселення в Таврію. Були в Україні й інші рухи та повстання. Але вони не вилились у всенародну боротьбу.

Гетьманщина дворянилась, українські козацько–шляхетські землевласники дістали право пригнічувати своїх селян так, як це робили польські чи російські поміщики. Кріпосництво, нова панщина затьмарили і політичні, й національні прагнення як української провідної верстви, так і селянства.

Проте існування Гетьманщини як української козацької держави— це вже була друга державність в історії України — залишило величезний слід в історичній пам’яті народу і в історичній науковій думці. Згадки про окреме державницьке існування, національно–державницьке самоврядування козацької України не могли не породити нових прагнень до незалежного державного буття. Це прийшло пізніше, коли народилась нова генерація вищої провідної сили українського суспільства — українська інтелігенція, що вийшла з різних верств і станів суспільства.

Перебування Лівобережної України у складі Російської імперії мало і своє позитивне значення: тут ще тривалий час існували державницькі інституції самоврядування української козацько–шляхетської верхівки. Отже, зберігались ті рештки державності, яку завоював український народ у XVIІ ст. На Правобережній же Україні, що відійшла до Польщі внаслідок Андрусівського (1667), а потім Вічного миру (1686), подібні державницькі інституції були повністю знищені. Польська держава знову повернула в цей край не лише польських панів, а й свою адміністрацію, кріпацтво, дозволила політику полонізації та релігійне переслідування.

До складу Росії відійшла і значна частина Південної України, яку контролювала й обживала Запорозька Січ, що після ряду російсько–турецьких воєн позбулася агресії з боку Кримського ханства і Турецької імперії. Землі, які розорялись постійними нападами або контролювались Кримським ханством, тепер обживались українським землеробським населенням. Як і раніше, тут не було кріпосницького поневолення. Козацькі паланки, козацькі хутори і зимівники, що здавна створювали тут запорожці, приваблювали з Лівобережної та Правобережної України численних селян–втікачів. Після Кючук–Кайнарджинського миру (1774) російський уряд почав роздавати ці землі російським, німецьким та іншим поміщикам, оселяв утікачів–переселенців із Сербії, Болгарії та інших країн. Сюди почали переміщати своїх кріпаків–селян і російські поміщики. Між господарями–козаками й переселенцями розпочалися межові війни за землю.

Південна Україна інтенсивно залюднювалась. Землі давали найперше тим, хто зобов’язувався перевезти сюди не менше 25 господарств. Поміщицькі господарства почали займатись тонкорунним вівчарством для продажу на зовнішніх ринках вовни. Потім, коли з’явився попит на пшеницю, тут вирощували зернові культури для експорту зерна за кордон. Почали виникати міста — Херсон, Миколаїв, Вознесенськ та ін. Розвивались промисли, торгівля. Лівобережна і Правобережна Україна, де вирощувалось багато пшениці на продаж, тепер дістала природні морські порти для вивезення хліба на європейські ринки. Почало розвиватись суднобудування, розвідували поклади залізної руди і вугілля. Виникали чинбарні, салотопні, лісопильні, пивоварні та інші промисли.

Сучасний російський історик В. Кабузан подає такі цікаві статистичні дані: “Лівобережна і Правобережна Україна були тими районами Росії, де здавна жили українці. Звідси вони розселялись на нові землі. До числа їх належить і Новоросія (тобто Південна Україна. — Авт.). Якщо в 60–х роках XVIII ст. доля українців тут становила тільки 24 відсотки населення, то наприкінці XVIII ст. — 52,5 відсотків”. У кінці XVIII ст. в Катеринославській губернії українців було 82,8 відсотка, у Херсонській — 83,7 і т. д. Тобто основна маса переселенців у південну частину України була українська. Заселяється українцями і Таврія — Крим та Північне Причорномор’я…

Після приєднання Криму до Росії наприкінці XVIII ст. велика кількість кримськотатарського населення переселяється в межі Османської імперії. На територію ж Криму прибувають українські хлібороби. До кінця XVIII ст. вони вже становлять 12,5 відсотка всього населення. Згодом їхня кількість швидко зростає.

Таким чином, Південна Україна за етносом і за історією, залишалась українською і в наступний історичний період.

Українські землі, що опинилися під владою Росії, потрапили в більш сприятливі політичні та соціально–економічні умови порівняно з тими землями, які забрала Польща. А історія козацької держави — Гетьманщини, як говорить канадський історик О. Субтельний, стала ключовим явищем для подальшої національної історії та державотворчих змагань українців.

Правобережна Україна в складі Польської держави

Історія Правобережної і Західної України, як бачимо, у різні часи розвивалась осібно від Лівобережної. Вони мали і багато спільного, і багато відмінного. А втім, кожна з цих частин України здобувала свій історичний досвід, який мав придатися в майбутньому.

Після ряду угод між Росією і Польщею в XVІІ ст., як уже згадувалось, Правобережна Україна, а Західна, ще раніше опинилась у складі Польської держави.