Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Слово “козак” — тюркського походження, в татарській мові воно означало “вільна людина”. Звідси й назва втікачів. Перша згадка про діяння українських козаків датується кінцем XV ст., коли було зафіксовано, що в 1490 р. козацький загін здійснив похід на Пониззя Дніпра, в межі володінь Кримського ханства. Ця дата стала відправною для відзначення 500–ліття виникнення запорозького козацтва.

Для оборони своїх поселень від мандрівних монголо–татарських орд козаки будували укріплення — засіки. Звідси й з’являється назва Січ. Пізніше Річ Посполита використовує козацьке воїнство для оборони південного прикордоння своєї держави від нападів кримських татар і турків.

У середині XV ст. видатну роль в організації козацтва і його консолідації, утворенні певної структури оборони південних територій України, а відтак і Речі Посполитої, відіграють старости, тобто представники польської адміністрації, які існують у воєводствах. Україна в адміністративному відношенні була поділена на шість воєводств (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське — тобто, Київське), які ділились на староства.

Велику роль в організації оборонної сили козацтва належала відомому українському пану Дмитрові Вишневецькому, на прізвисько Байда, який походив із чернігівської гілки литовського великокнязівського роду Гедиміновичів. У середині XVI ст. на дніпровському острові Мала Хортиця цей гетьман побудував укріплену фортецю, яку нині розкопали археологи. Відтоді ця фортеця стає плацдармом для відвоювання українських земель від кримських ординських агресорів. Він уклав угоду з російським царем Іваном IV про спільні походи проти цих південних агресорів і завдав значних руйнувань татарським і турецьким фортецям у Причорномор’ї та на пониззі Дніпра, намагався оволодіти Кримом. Але польський король та його наближені побоювались посилення авторитету цього видатного полководця і схилялись до вимог турецького султана видати його на розправу. Вишневецький згодом відмовився від союзу з російським царем, який почав загравати з кримським ханом. Гетьман Байда Вишневецький (1651–1563) посилив свою боротьбу за південну Україну, втрутився навіть у боротьбу за молдавський престол. Запорозька Січ ставала лідером у боротьбі з південними агресорами. І це викликало стурбованість сусідніх державців. А молдавські бояри зрадили його, полонили й видали турецькому султанові, який піддав його жорстоким тортурам і стратив. Вічним пам’ятником цьому видатному гетьманові лишилася знаменита історична народна пісня “В Цареграді на риночку…”

Історія відвела запорозькому козацтву велику роль в обороні південного порубіжжя України й усього східного слов’янства від агресії Кримського ханства та султанської Туреччини. З того часу як турки завоювали Візантію та Константинополь, утворили свою імперію й почали підпорядковувати собі одну країну за іншою, Україна стала одним із об’єктів їхньої войовничої експансії. Туреччина з допомогою підкореного нею Кримського ханства намагалась підпорядкувати собі величезні простори багатого Причорномор’я. Завойовники дивилися на Україну як на “білу Африку”, звідки щоразу виводили під час нападу десятки тисяч бранців для продажу їх на невільничих ринках. З України забирали щороку сотні тисяч голів худоби, грабували майно, руйнували поселення. Річ Посполита з її системою децентралізації та панування в політичному житті магнатів–королев’ят, які нікому не жадали коритися, не могла протистояти цим агресорам. Запорозьке козацтво було єдиною реальною силою, здатною самовіддано захищати український народ і його землю, а відтак і володіння Речі Посполитої. Україна і далі продовжувала бути східним мечем європейської цивілізації.

Саме через те польські владці вирішують офіційно взяти на військову службу запорозьких козаків. У 1572 р. король Сигізмунд Август розпорядився вписати перші три сотні козаків у реєстри —в списки, за якими виплачували утримання. Але ці козаки були мізерною часткою того вільного населення, яке зібралося тут і вважало себе козаками. Десятки тисяч збіглих селян–козаків не хотіли повертатись у маєтки польських панів і залишалися на території Середнього Подніпров’я, беручи участь у військових походах проти кримських татар і турків, обороняючи кілька століть українську землю і всю територію східноєвропейських просторів.

Історія визначила українському козацтву ще одну важливу роль — внутрішньополітичну. Козацтво стає об’єднавчим центром антифеодальної боротьби українського народу проти соціального та національного поневолення з боку польсько–шляхетської держави. Наступ полонізації й католицизму щодалі посилювався, особливо після прийняття Берестейської церковної унії 1596 року, після якої українська православна церква втратила свою державницьку національну роль, її почали витісняти уніати, які визнавали над собою владу ватиканських, а не константинопольських церковних ієрархів. Українські міста переставали бути українськими. Польські, німецькі, єврейські, вірменські ремісники та купці діставали значні привілеї, витісняли українство з соціально–виробничої та культурної сфери діяльності. Такі міста не могли відігравати провідної ролі в політичному житті української нації, як це було на ті часи в усіх країнах Європи. Щоправда, в містах, особливо у великих і ремісничо–торгово розвинених, українське населення чинило спротив цьому наступу, організовувало свої торгово–ремісничі та церковні організації, цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь–які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти наступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифеодальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у провідну верству в національно–визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в боротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, вироблені східним слов’янством у додержавний період свого існування у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько–Волинської держави. Тепер же вона воскресла з новою політичною та національно–усвідомленою силою.

Ці козацькі віча тепер називались козацькими радами. Тут обирались провідники Запорозької Січі: гетьман, його соратники–старшини (генеральний обозний, осавул, суддя, писар тощо). Обирався й орган самоврядування самої Січі — Кіш. Його очолював кошовий отаман і старшини кошові: писар, обозний, осавул, суддя і т. п. Все військове населення Січі ділилось на так звані курені, що формувалися за принципом земляцтва. Були, наприклад, курені Корсунський, Лубенський, Полтавський тощо.

Водночас запорозькі козаки виробили досить чітку військову організацію: вони ділилися на полки, які очолювали полковники та полкова старшина, їх також обирали на козацьких радах. Пізніше полки ділилися на сотні, на чолі яких стояла також обрана сотенна старшина — сотник, сотенний осавул, писар і т. п.

Оця виборна демократична система й була важливою історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорозька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно–національну традицію. Було зрозуміло, що жодна чужа держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, що виникла потреба створити свою державу, яка могла би бути гуманнішою до українців та захищати їхні життя, духовну культуру.

Через те Запорозька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично–державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, що українська держава мусить мати саме таке — демократичне управління, її керівники мають бути обраними народом. У цьому полягає іще одна історична, сказати б, ідеологічна місія Запорозької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча наснаженість українського населення, вироблення ним політично–державницьких прагнень і готовність до їх здійснення.

Козацька сила зростає

Після Люблінської 1569 року унії між Литвою та Польщею, після церковної Берестейської унії 1596 року наступ полонізації та католицизму на український народ посилюється. Посилюється відповідно й відпорна роль українського суспільства і, в першу чергу, запорозького козацтва у збереженні не лише національно–державницьких та культурних традицій, а й у збереженні самої української національності.

Наприкінці XVI ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань проти наступу кріпосництва та духовного поневолення. Одним із перших було велике повстання на чолі із запорозьким гетьманом Криштофом Косинським (15911593). У 1594 р. розгортається нова війна козацько–селянських мас, на чолі яких стає колишній запорозький козак, вправний гармаш Северин Наливайко. Повстання охоплює обидва береги Дніпра — лівий і правий, перекочується до південної Білорусі. Лише в 1596 р. польські війська придушили це народне повстання. Його керівника — Северина Наливайка — було схоплено і страчено у Варшаві. З тих пір столиця Речі Посполитої постійно стинала буйні козацькі голови на своїх кривавих ешафотах.

На межі XVI–XVII ст. Запорозька Січ виходить на широку міжнародну арену. Це було в часи гетьманування Самійла Кішки (1599–1602), який потрапив був до турків у полон, а через 25 років на турецькому судні підняв повстання — визволив численних невільників, визволився й сам. Коли він з’явився на Січі, козаки відразу обрали його гетьманом. Самійло Кішка очолив козацькі походи на Молдавію, на турецькі укріплення у Чорномор’ї, зруйнувавши кілька фортець і визволивши тисячі невільників–українців із рабського полону. Він загинув у Прибалтиці під час Лівонської війни в 1602 р. На початку XVII ст. роль козацтва в суспільному житті України і Речі Посполитої небачено зростає. Особливо тоді, коли гетьманом Запорозької Січі стає відомий політичний діяч, геніальний флотоводець Петро Конашевич–Сагайдачний. Він, виходець з української шляхти Самбірщини, з–під Львова, закінчив Острозьку академію. Був людиною високоосвіченою та далекоглядним державним діячем.

Протягом чверті століття козаки обирали Сагайдачного своїм гетьманом. А це щось та значило, бо козаки нікому нічого не прощали — жодної несправедливості, жодної похибки, а козаки, як відомо, часто та легко міняли свої симпатії й уподобання.

Величезною стає роль запорозького козацтва в часи гетьманування Сагайдачного у зовнішньополітичному житті України.

Під проводом цього гетьмана козаки здійснюють ряд блискучих походів проти турків, проти кримських ординців, відбиваючи їхню агресію. Походи козаків перестають бути оборонними, вони тепер — наступальні. У 1605 р. козаки захопили одне з великих торгових міст Османської імперії — Варну. Там був знищений увесь галерний флот турків. У 1614 р. козаки на своїх знаменитих чайках, що походили від давньокиївських лодій, перетинають Чорне море і з’являються на протилежному, південному, побережжі моря, біля великого міста Синоп. Тут також вони знищують увесь флот, визволяють із неволі десятки тисяч бранців з України. У 1615 р. козаки на чолі з Сагайдачним з’являються біля столиці Турецької імперії — Стамбула (колишній Константинополь), безшумно пробираються на човнах через сторожові пости в протоках і близько підходять до султанського сералю. Кажуть, що вони тоді зухвало посвітили своїми таємничими ліхтарями (до речі, й донині невідома їхня конструкція) у вікна султанського гарему. Султан із переляку тікає з міста. В 1616 р. козаки на чолі із Сагайдачним захопили зненацька в Криму один із найбільших центрів работоргівлі — місто Кафу (поблизу сучасної Феодосії), визволили велику кількість полонених, знищили великий турецький гарнізон.

Ці перемоги принесли козацтву України велику славу. До польського уряду звертаються правителі торгових італійських республік та інших держав, що зазнають тиску з боку Турецької імперії, просячи козацької допомоги.

Та найбільше козацька слава зростає в самій Україні. Український народ розгинає спину, розправляє плечі, починає усвідомлювати свою могуть і силу, здатну подолати і зовнішніх, і внутрішніх ворогів.

У цей час українці в деяких місцевостях самочинно виганяють польських чиновників, обирають на радах своїх керівників. Польські сучасники скаржилися, що по всій Україні зникає польська адміністрація, обираються українські урядовці за козацьким звичаєм — на радах.

Як же на це дивився польський уряд? Справа в тому, що і польський уряд, і польське панство були налякані піднесенням національно–визвольної боротьби українського народу. Звичайно, вони намагалися знищити і козацтво, і все українство.

Але польська держава в цей час потребувала військової допомоги від козаків у її боротьбі — передусім із Московським царством. Польські королі від епохи “смутних” часів мріяли оволодіти московським престолом. Пригадаймо, що в період московсько–польських воєн початку XVII ст. московські бояри коронували королевича Владислава, сина тодішнього польського короля Сигізмунда III, на московське царство. Польські володарі мріяли підпорядкувати собі Московську державу. У 1618 р. відбувається похід польського війська на Москву, а разом з ним бере участь у поході й запорозьке козацтво, бо юридично воно було підпорядковане польському командуванню. Цей похід не приніс нічого Польській державі, крім її ослаблення.

Водночас Польща мусила захищати себе від зазіхань Туреччини, яка поширювала агресію в Європі. Уже майже всі країни південної і південно–східної Європи були залежними від турецького уряду, що прагнув світового панування.

У 1620 р. надійшла черга Польщі. Туреччина розпочала відкриту агресію проти неї. Польські війська зазнали від турків нищівного розгрому на Цецорських полях у Молдавії. Польща постала перед проблемою: продовжувати боротьбу з Османською імперією чи визнати свою залежність від неї. Але щоб дати належну відсіч домаганням турків, потрібно було зібрати в кулак усі військові сили. Отже, їй було вкрай потрібне козацьке військо. Це було могутнє і непереможне військо, яке уміло громити кримських татар і турків, яким захоплювався світ.

У цей час Запорозька Січ стає відвертим провідником українського національного відродження. В Україні на початку XVII ст. як протест проти полонізації активніше зростають братства, засновуються братські школи, де виховуються свої науковці, письменники, богослови, вчителі. Виникає новий напрямок в українській літературі полемічна література, яка відстоює незалежність і самобутність свого народу і його культури.