Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ідея визволення зцементувала, зрештою, всі верстви України. В історії інших народів також зустрічаємо періоди, коли національні інтереси стають провідними, об’єднують різні соціальні класи, незважаючи на антагонізм між ними.

Опинившись на Запорожжі й заручившись допомогою кримського хана, Богдан–Зиновій Хмельницький навесні 1648 року підносить прапор боротьби проти польсько–панського панування в Україні. Зауважмо від початку: деякі українські історики слушно підмітили, що початкові наміри Богдана та його сподвижників були спрямовані не на відрив України від Польщі, а лише на те, щоб урівняти в правах українську козацьку верхівку з польським панством. Подальші дії та вчинки Хмельницького до певного часу підтверджують ці спостереження істориків.

На Запорозькій Січі Хмельницький зі своїм невеличким загоном розгромив польських жовнірів. До нього відразу ж приєдналася значна частина козацтва, яка й проголосила Хмельницького гетьманом (щоправда, спочатку він відмовився від такого звання, очевидно, не бажаючи піднімати проти себе короля).

Хмельницький звертається до народу із закликом піднятися на боротьбу. І цей заклик розносять по Україні численні лірники та бандуристи. “Не коріться більше своїм урядникам, як невільники,— говорив у відозві Хмельницький,— ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не корились ніяким королям. Лише силою та страхом смерті можна зламати силу гнобителів”.

Цей заклик сколихнув усю Україну. Створювались селянські загони, які нищили панські маєтки, адміністративні установи польської держави. Автор “Літопису Самовидця” зауважив, що від бідноти велика “наруга була людям значним”. А російський купець Климов повідомляв: “… в который город придут, и тут у них войско пребывает многое, изо всех чинов русские люди”.

Миколай Потоцький, коронний гетьман польських військ, розташованих в Україні, писав: “На Україні не було того села, не було того міста, де не кликали б на бунт і не чинили б замахів на життя й майно своїх панів і державців”.

Повсюди в Україні створювались повстанські загони, вони сковували шляхетські угрупування, що організовувалися по маєтках польських панів. Повстанці не давали їм можливості з’єднатися з військами коронного гетьмана Потоцького.

І ось навесні, коли розтанули сніги й підсохли дороги, Хмельницький вирішив виступити із Січі й розгромити коронні війська. Ще ранньої весни 1648 року йому вдалося домовитись із кримцями про підтримку. Отож, уже в квітні до козаків приєдналась орда ногайського мурзи Тугай–бея. Тим самим повстанці, які були в основному пішими, дістали блискучу кінноту. Між іншим, цей дипломатичний маневр гетьмана Хмельницького — союз із ординцями — нагадує те, що колись не раз робив король Галицько–Волинської держави Данило Романович, коли опинявся в скрутному становищі перед численним ворогом — він кликав на допомогу половецьку орду хана Котяна.

Миколай Потоцький вирішив не допустити з’єднання з Хмельницьким численних загонів селян. Він послав назустріч повстанцям, що вже вийшли із Січі, свого сина Стефана і комісара Шемберга з двотисячним загоном. У його складі було кінне воїнство й військо “плавне”, яке пливло човнами Дніпром. У складі цих військ серед жовнірів було чимало реєстрових козаків, вони служили в польській армії. На чолі плавного війська стояли прославлені у народних думах представники козацької старшини — Яків Барабаш та вихрещений татарин Філон Джалалій.

Основні коронні польські війська чекали на результат битви під Корсунем.

І ось, коли цей загін підійшов до каламутної степової річки, козак–реєстровець Чечель здалеку побачив у степу велику куряву. Він сповістив усім, що то вже йде Хміль.

Стефан Потоцький отаборився на березі річечки, про яку козаки казали, що називається Жовта Вода. Справді, річечка була жовтаво–каламутною. Скоро ж до польського табору наблизився і Хмельницький зі своїм різношерстим селянсько–козацьким військом. Але ще раніше Хмельницький увійшов у зносини з козацькими старшинами, що вели Дніпром плавне військо. Після переговорів воно перейшло на бік повстанців.

У битві на Жовтій Воді, яка відбулась 5–6 травня 1648 р. і перед якою Хмельницькому вдалося відбити в поляків усю важку артилерію, польський загін був повністю розгромлений. Стефан Потоцький був захоплений у полон і помер від тяжких ран. Комісар Шемберг був убитий.

Козаки й татари взяли великий полон. Багато осіб із видатних магнатських родин польської держави потрапило у татарський Крим як бранці.

А в цей час Миколай Потоцький чекав звісток від сина в таборі біля Черкас. Він наказав палити довколишні села, копиці сіна й соломи. Його заступник — польний гетьман Калиновський — заперечував подібну тактику, адже вона тим самим ставила у скрутне становище польське військо, яке потребувало і продовольства, і фуражу. Між обома командувачами розпочалися суперечки.

Уже вся Україна знала про блискучу перемогу повстанців над польським загоном Стефана Потоцького. А коронний гетьман все ще очікував звісток від сина, розважаючись у пишних ридванах із жінками, п’ючи вино.

Богдан Хмельницький використовував давню козацьку тактику, про яку писав іще Боплан. Він засилає в стан польського війська своїх лазутчиків, серед них був і відомий згодом козацький дипломат Самійло Зарудний. Завдання таких вивідників, як повідомляли мемуаристи, полягало в тому, щоб вони подавати неправильну інформацію, як би ми зараз сказали — дезінформувати ворога. Лазутчики, як правило, потрапляли в лабети катів — їх заковували в ланцюги, садили на палі, їхній подвиг полягав у тому, щоб і в свою смертну годину не відмовитися від попередніх свідчень. Іноземців вражала самовідданість козаків, які добровільно зголошувались іти на таку смерть.

Діставши інформацію від козацьких посланців, Потоцький спрямував своє військо до Корсуня і Богуслава. А Хмельницький перекинув йому в тил частину своїх загонів на чолі з Максимом Кривоносом. І коли польське військо почало просуватися через Горохову Діброву, козаки його оточили. Хмельницький завчасно підготував це місце для зустрічі з польськими військами. Козаки загатили невеликий струмок, що протікав по долині, і вода перетворила місцевість у болото. До того ж козаки перекопали дорогу глибоким ровом і коли передні вози почали падати в нього, наступні спинилися, задні натискали на передніх — утворилось звалище. Наймані німецькі війська — так звані крилаті рейтари — метнулися вбік, у діброву, але козаки завчасно поробили там завали в усіх проходах, і рейтари повернулися на попередні позиції. Коли в польському війську, що рухалось замкненим табором, здійнялась метушня, коли почали розриватися зв’язані між собою вози, що утворювали своєрідний рухливий табір, на них ударили козаки Кривоноса й татари.

Так розпочалася битва в Гороховій Діброві біля Корсуня, яка відбулася 16 травня 1648 р. Польські війська були повністю розгромлені. Гетьман Потоцький і польний гетьман (заступник коронного гетьмана. — Авт.) Калиновський потрапили в полон до ординців. Майже вся 10–тисячна окупаційна армія, яка стояла в Україні, була тут знищена. Україна почала блискавично й остаточно звільнятися від польської адміністрації, від кріпацтва, від релігійного гніту. Це були справжні революційні переміни.

Селянські повстання охопили всю Київщину, Поділля, Чернігівщину, Волинь, Галичину, а також південну Білорусь. Розпочалась визвольна війна українського народу і населення південної Білорусі проти польського панування. Головною рушійною силою її було, звичайно ж, селянство. Провідною політичною силою — козацтво. Воно мало чітку військову організацію, талановитих військових провідників, вищу політичну й національну свідомість, що й зумовило його елітарне становище в українському суспільстві. Скрізь повсталі брали владу до своїх рук. На цей час — після двох блискучих перемог повстанців — народ відчув, що він звільняється від чужоземної неволі, що його земля стає вільною.

Селянин чи міщанин чітко і ясно усвідомлював, що він українець, що в нього є своя держава — Україна–родина. “Уся

Україна — то моя родина”,— співалося в пісні. Всезагальне духовне й патріотичне піднесення народу сприяло швидкому формуванню національно–державницької свідомості мас, що стало головним фактором ідеологічного життя українського суспільства впродовж багатьох наступних десятиліть.“А ми ж тую червону калину піднімемо, а ми ж нашу славну Україну розвеселимо”, — співалося в іншій українській пісні того часу. Або іще: “Та нема лучче, та нема краще, як у нас на Вкраїні. Та немає ляха, немає пана, не буде й унії…”

Це був надзвичайно зручний момент, коли Хмельницький і його старшини могли б оголосити повну незалежність України від Польської держави. Саме на той період припадає так звана епоха безкоролів’я, коли після смерті Владислава IV на польському престолі не було ще нового короля. Його мали обрати найбільші магнати — королев’ята. Але вони не могли дійти згоди щодо кандидатури й розділились на окремі угрупування.

Україна тим часом вимітала зі своєї території всю польсько–панську адміністрацію й скидала пута кріпосницького рабства. Щоправда, деякі магнати намагались придушити це повстання. Наприклад, лютий Ярема Вишневецький, український пан за походженням, який сподівався бути обраним на короля, зібрав у свої маєтки на Полтавщині численну шляхту та жорстоко розправлявся з повстанцям. Але все ж і він не міг загасити полум’я повстанської боротьби. Повстанці вигнали його з лівобережних володінь, і він опинився у своїх волинських маєтках, де його також громило селянство.

Але Хмельницький не використав цього зручного моменту історії. Більше того: він посилає до Варшави своє посольство на чолі з полковником Федором Вешняком для того, щоб воно взяло участь в обранні нового короля. Ясно, що Хмельницький та його оточення на той час не ставили питання про окремішнє державницьке існування України. Вони намагались добитися для свого класу певних прав та привілеїв, щоб урівняти себе з панівними верствами польського королівства.

Та, як відомо, найкращими політичними вчителями завжди є наші вороги. Непоступливість, зневага, пихатість, віроломство і лукавство з їхнього боку неодмінно викликає рішучий спротив і, зрештою, вчить однієї найбільшої істини, що “в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля”, за словами великого Шевченка.

У ході всієї визвольної війни українського народу національна панівна верства проходить досить значну й складну еволюцію в усвідомленні цієї істини. Бо й справді, ніяка панівна чужоземна сила гнобителів добровільно й надовго не буде ділитись ні владою, ні багатством з пригнобленою нацією чи навіть з її елітою, з точки зору панівної нації — меншовартісною і неповноцінною.

До цього треба було ще дійти нашим провідникам, витерпіти ряд принижень і віроломств.

А тим часом польський канцлер Оссолінський і високі урядовці робили все, щоб повернути Речі Посполитій Україну — найдорожчу перлину польської корони. Вони взяли курс на відрив української шляхти від повстанців — від народних мас. Через те поспішали обрати нового короля. На цю високу посаду претендувало три основних кандидати зі знаменитих польських родів. Один із них — Домінік Заславський. Він любив розкоші, любив добре поїсти й повеселитись, Хмельницький іронічно назвав його “перина”. Другий претендент був із відомого освіченого роду Остророгів — Микола Остророг. Коли в Польській державі в попередні давніші часи було дві книги, то одна з них була в бібліотеці Остророгів. Хмельницький назвав його “латина”. Третім претендентом був представник знаменитого роду Конєцпольських — честолюбний, але недосвідчений у військових справах, юний Олександр Конєцпольський, якого Хмельницький іронічно прозвав “дитина”,

І ось ці три претенденти — “перина”, “латина” й “дитина” — восени 1648 року очолили велике ополчення — посполите рушення — і посунули в Україну. Ця армія прийшла на територію Волині й зайняла позиції біля Пилявецького замку, на річці Пилявці.