Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У XIII ст., у часи князювання Данила Галицького, його Галицько–Волинська держава опинилася в надзвичайно складному становищі. Ніби сам сатана послав у це нещасливе XIII ст. найбільші в історії випробування українцям–русам, аби вони довели свою спроможність залишитися в історії. Жодна країна світу не пережила такої всезагальної кривавої драми, яка випала на долю нашої держави і народу.

З одного боку — нищівна монголо–татарська навала. З іншого — західні країни, вони ніколи не поціновували й не були вдячними українцям–русам, які першими брали на себе основний удар кочівників. Більше того, європейці намагалися скористатися з ослаблення східнослов’янських князівств, щоб урвати для себе шматок її землі, її багатств. Уже в 1238 р. Данило змушений був відбивати агресію із заходу рицарів–тевтонців із Добжинського ордену, які захопили частину волинських земель. Це була битва з хрестоносцями під містом Дорогочином. Магістра ордена Бруно було узято у полон. Князь Данило, за словами літописця, тоді сказав: “Не гоже є держати отчину нашу крижевникам–тепличам, тобто, соломоничам” (криж — хрест, тевтонські хрестоносці мали білі плащі з чорним хрестом; теплич (лат. templus) — храм, Єрусалимський храм святая святих, покровитель хрестоносців, який був побудований на місці Соломонового храму).

Галицько–Волинська держава зуміла вистояти. Вона перейняла державотворчу традицію, політичний досвід і духовну культуру від Київської держави — без будь–якої історичної паузи. За політичною структурою це була також монархічна держава, як і в київську добу. Але була й певна відмінність: в останні роки у Київській державі посилилась роль віча, особливо в період роздрібнення країни. У Галицько–Волинській державі в часи її найбільшої могутності віча фактично не існувало. Побіля князя стояла численна група радників із прибічників і сподвижників реформаторської діяльності Данила Галицького. Основними законами суспільного життя були “Руська Правда” і “Правда Ярославичів”. Навіть спосіб формування військ, управління боєм, грошова одиниця — залишались тими самими. Православна релігія була основною ідеологічною опорою князя–самовладця.

Галицько–Волинська держава повністю перейняла і продовжила державно–політичну традицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галицько–волинський. Хронологічно цей період обіймає час від виникнення Подніпровської держави, від Кия (середина VII ст.) до падіння Галицько–Волинського королівства (середина XIV ст.).

Данилові Романовичу випало вести боротьбу з новим великим завойовником, що прийшов зі Сходу — монголо–татарською ордою. Перша зустріч відбувається в 1223 р. на річці Калці. Це була вкрай драматична битва.

Перед тим полководці великого войовника монголів Чингісхана пройшли через Дербентські ворота й увірвались на територію Північного Кавказу. Тут вони розгромили стійбища кочового народу аланів, а також їхніх спільників — половців. Половецький хан Котян, який був тестем галицького князя Мстислава Удатного, примчав до Галича й закликав руських князів до боротьби з новим, ще невідомим нападником. Саме за наполяганням Котяна Мстислав Удатний переконав багатьох руських князів піти в степи та розгромити нового ворога.

На цей заклик пристало небагато князів. Наймогутніші, найсильніші з володарів не приєдналися до цього походу.

Навесні 1223 року галицький князь Мстислав, волинський Данило, київський, пересопницький, курський та деякі інші князі зі своїми дружинами вирушають у степи назустріч невідомим ордам. На річці Калці (сучасному Кальчику) вони зіткнулися з передовими ордами монголо–татар. Невідомі прибульці, невідома їхня тактика бою. Літописець зазначає, як вісім днів ці кочовики заманювали в глибокі степи наївних князів, що намагалися наздогнати ворога та розгромити його.

А монголо–татари робили так: їхній невеличкий загін ішов на зближення з супротивником, тричі пускав густий дощ стріл у вершників і відходив. А коли ворог тікає, природно, за ним потрібно гнатись. І ось ця восьмиденна гонитва привела русинів з їхніми провідниками–князями до того місця, де були основні сили степовиків–ординців. Треба відзначити, що не всі руські князі взяли участь у цій погоні. Київський князь Мстислав та інші залишилися на березі Калки й вичікували в таборі, де укріпилися, чим закінчиться битва, яку провадили з ординцями Мстислав Удатний, Данило Романович і хан Котян зі своїми ратями. Ці князі були розгромлені. Вони добрались до Калки й ледве живими переправилися через річку. Тут їх почали добивати недавні соратники — половці, що відбирали в русів коней і зброю. Все це відбувалося на очах у інших князів, що спокійно сиділи на протилежному березі в своєму укріпленому таборі, але на допомогу не прийшли.

Данило Романович і Мстислав Удатний після поразки повернулися у свої землі. Літописець говорить, що був “плач великий” по всій їхній землі. А до табору князів, що лишалися ще на Калці, був посланий від ординських воєначальників Джебе і Субеде якийсь бродник на ім’я Плоскиня. Він передав князям пропозицію, щоб ті дали великий викуп ординцям і тоді їх залишать у спокої. Звичайно ж, руські князі погодились на це. Гадали, що справа на цьому завершиться.

Та не так сталося. Тільки–но зійшло сонце й освітило місце, де звечора ще був табір руських воїнів, як воно раптом затьмарилось. По всьому полю валялись зламані вози, купи людських трупів та бігали нажахані коні… Увесь табір був розгромлений. Князів забрали в полон, їх пов’язали вірьовками, склали вряд на землі, зверху наклали дошки. Ординські полководці святкували на них свою перемогу. Жахливі крики невдатних князів потонули у реготі сп’янілих переможців. І той крик, і та ганьба, і та зрада були великою пересторогою для всіх руських володарів. Але вони не захотіли того почути. Князі продовжували ворогувати, не жадали об’єднуватись, їх врятувало поки що тільки те, що в 20–х роках Джебе і Субеде не мали наміру заглиблюватись у Подніпров’я — вони повернули своє військо.

У 1237–1238 рр. онук Чингісхана (син його старшого сина Джучі) — хан Бату, який з наших літописів відомий як Батий, зібрав величезну орду й вирушив спочатку в північно–східні князівства — Рязанське і Володимиро–Суздальське. 4 березня 1238 р. у битві з ординцями загинув могутній володимиро–суздальський князь Юрій Всеволодович. Як писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”, цей князь шоломами своїх воїнів міг розплескати Дон.

Це був той самий могутній і гордий володар, який зверхньо поставився до заклику Мстислава Удатного і хана Котяна і, власне, зрадив їх, не пішов з ними до Калки проти ординців. Але історія не прощає зрадникам. У битві на річці Сіті в березні 1238 р. його зрадив рідний брат Ярослав Всеволодович. Літописець пояснив, ніби провидіння, Бог так підказали йому. Після смерті Юрія на річці Сіті Ярослав перший прибіг до хана Бату та випросив у нього ярлик (дозвіл) — на велике князівство Володимиро–Суздальське. Він, Ярослав, виявляється, сам жадав бути великим князем. Тому й зрадив брата.

Історія і йому не простила зради: пізніше князь Ярослав, який з усіх сил гнувся перед ординськими завойовниками і слугував їм в усьому, був отруєний великою ханшею Туракіною–ханум у Каракорумі — у столиці Монгольської імперії.

У 1238–1239 рр. орди хана Бату, хана Менгу та інших ханів, що вели за собою величезну, небачену на ті часи воєнну силу — більше 200 тисяч тільки монгольських воїнів та ще більше воїнів, набраних серед завойованих народів, рушили на північ, у Новгородському напрямку. Втім, орда повернула невдовзі на південь, бо монгольські керманичі збагнули, що взимку вони пройшли б по снігах і замерзлих річках до багатих городів Новгорода і Пскова, але повернутись назад їм би не довелося: цей час випадав на велику весняну повінь, коли розливалися ріки й затоплювали безкінечні лісові та болотяні рівнини. Вони опинились би в пастці. Монголо–ординські полководці повернули на південно–західні руські князівства — Чернігівську, Київську, Переяславську землі.

У 1239 р. була сплюндрована Чернігівщина. Далі хан Менгу повністю розорив Переяславщину і підійшов до Києва з лівого берега Дніпра. Звідси він міг спостерігати за гомінким торговим Подолом, бачити людні пристані на Почайні. У цей час у Києві вокняжився після боротьби за престол чернігівський князь Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Через свого посланця Товрула хан Менгу запропонував, щоб Київ здався на милість переможця.

У монгольських завойовників була давня тактика: пропонувати містам і народам свою милість, щоб вони добровільно склали зброю. Але це була тільки пастка для довірливих, бо, як тільки люди припиняли боротьбу проти орди, завойовники входили в місто і відразу ж винищували людей, плюндрували дощенту населені пункти. Київський князь Михайло і його син Ростислав вислухали вимогу ординського полководця, а вночі таємно втекли з Києва, залишили місто напризволяще.

Долю столиці вирішили кияни. Вони схопили Товрула, втопили його в Дніпрі й попросили від галицького князя воєводу, який би організував військову оборону Києва. Це був тисяцький Дмитро. Хан Менгу відступив. Та вже через рік воєвода Дмитро очолив оборону Києва від нової, ще більшої ординської навали.

Зауважимо, що від 1239 р. Київська земля включається в державне життя Галицько–Волинського князівства. З цього часу доля Київщини, а разом з тим і Переяславщини на тривалий час пов’язується з історичною долею Галицько–Волинської держави, Данило Романович відчував, що ординська навала скоро докотиться і до його столиці — до Галича. Через те в 1239 р. він разом зі своїм старшим сином Левом на чолі великого посольства відбуває до могутнього короля сусідньої Угорщини Бели IV.

Данило і Бела в дитинстві росли разом, коли вигнана з Галича княгиня Анна з дітьми мусила була шукати захисту і притулку при дворі угорського короля Ендре II.

Тепер Данило Романович мав на меті укласти з угорським володарем угоду та закріпити її шлюбом свого сина Лева і дочки Бели IV Констанції. У такий спосіб Угорщина і Галицько–Волинська держава повстали б спільно проти монголо–татарської навали. Та гордий Бела IV виявися короткозорим політиком.

Утім, він підтримав традиційну позицію європейських правителів, що споконвіку лишали напризволяще долю руських земель і руських державців заради своїх вузькоегоїстичних інтересів. Бела IV відмовився від будь–якого союзу з Данилом Галицьким і від одруження дітей. Він вважав, що ординці не прийдуть на його землю, бо не подолають Карпатських гір. Крім того, Бела пам’ятав, що його рідний брат і співправитель Коломан був коронований галицькими боярами і, мабуть, мріяв тепер, коли галицька держава ослабла під ударами ординців, приєднати Галичину до Угорщини. Час для цього обіцяв бути сприятливим, адже ординські загони уже котилися східними околицями Галицько–Волинської держави.

Монголо–татарська навала залишала після себе чорний слід від пожеж і руйнувань. Зникали міста й містечка з церквами, монастирями, ремісничими центрами. Були спалені і зруйновані Чернігівщина, Переяславщина, Київщина.

Данило Романович розумів, що один не зможе зупинити цю велетенську навалу. Після невдачі в столиці Угорщини він їде до польських князів з метою здобути собі союзників. Але й там йому відмовили. Ні з чим він і повертався.

Йому зустрічалися натовпи втікачів, які розповідали про смертоносну навалу. Було вже зруйновано багато галицьких міст — Галич, Володимир… Коли Данило зі своїм загоном увійшов у місто Берестя, щоб переночувати, там не було живої душі. Від неприбраних трупів, що розкладалися, смерділо так, що не можна було спинитись на ночівлю. Данило повернув у гори. Там він згодом заснував нову столицю своєї держави — Холм (сучасний Хелм на території Польщі).

А тим часом восени 1240 року ординці щільним кільцем закрили всі підступи до древнього Києва. 40 днів кияни й невелика дружина воєводи Дмитра обороняли вали й ворота старого града. Останні його захисники зачинилися в Десятинній церкві, яка обвалилась від того, що її стіни і двері і вдень, і вночі (“нощеденно”) довбали могутніми стінобитними знаряддями — пороками. Десятинна церква рухнула. Під руїнами загинули всі, хто був на той час у храмі, їхні рештки розкопав археолог О. Каргер в 30–х роках XX ст.

Київ був захоплений ординцями. Знищені храми, палаци, торговища, пристані, ремісничі майстерні, оселі киян. Знищене й саме населення. Уже в пізніші часи археологи розкопали в центрі міста в районі Житомирської вулиці та інших місцях величезні братські могили, де людські кістяки лежали пластом завширшки кілька метрів. На місці багатолюдного Києва довго тліло попелище. Орда ж покотилася на захід. Під її важкою ходою гинула цивілізація східноєвропейського слов’янства. Перемоги сп’янили ординців: вони тепер жадали більшого — захопити увесь світ.

І хан Бату розділив своє воїнство на дві частини: одна з них попрямувала в країни Західної Європи через польські князівства, плюндруючи їхні землі. Інша частина — попрямувала у південноєвропейські держави, до Середземномор’я.

У 1241 р. був розгромлений польський князь Болеслав Соромливий. Зруйновані Люблін, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав… 9 квітня 1241 р. біля Лігніце полягли воїни нового краківського князя Генріха Благочестивого та його союзників–хрестоносців на чолі з магістром Поппо фон Остерном, полягли раті із Сілезії і Моравії. Дев’ять мішків відрізаних від убитих воїнів правих вух надіслали до нової столиці Каракорум ординські полководці. Це мусило підтвердити їхні блискучі перемоги в Європі, які вони діставали, щоб виконати заповіт

Чингісхана: завоювати землю від краю землі, де сходить сонце, до краю землі, де воно заходить.