Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передусім — геополітичне розташування держави. Вона існувала на межі кочового степу й осілого землеробського населення східних слов’ян. Починаючи від перших століть нової ери, кочовики постійно нападали на цей регіон і найперше підминали під себе державу русів–полян, русів–українців. Отже, ця територія постійно зазнавала руйнування.

У часи розквіту цього першого державницького існування велику роль відігравали надбання нових земель і розширення володінь за рахунок менш розвинених у соціальному та культурному плані народів. Це почалося з часів Святослава, а далі Володимира і Ярослава Мудрого, які безмежно розширювали свої володіння на схід. Ця політика експансії, яка була згодом перейнята всіма Рюриковичами, особливо Рюриковичами московської династії, стала традиційною для державців. Але вона чаїла в собі небезпеку ослаблення Київської Русі. Постійний відплив матеріальних, людських, військових, культурних ресурсів і цінностей призводив до ослаблення ядра Київської держави.

Ще однією причиною падіння першої державності українців була та, що в найтяжчі часи боротьби русів–українців із кочовими навалами розпочинались численні завойовницькі походи західних держав, вони ніколи не надавали реальної допомоги україно–руській державі, а навпаки, хотіли поживитись за рахунок її територій. Особливо прикрим це було в XIII ст., в добу найтяжчих випробувань історичного буття подніпровсько–прикapпaтcькoгo нacелення. Деpжaвнicть тут oпинилacь у лещaтax. Бaгaтoвiкoвa і безпеpеpвнa бopoтьбa нa двa фpoнти виcнaжyвaлa yкpaiнcький нapoд.

Пpoте нaйбiльший здoбyтoк пеpшoгo пеpioдy деpжaвнocтi yкpaiнцiв голягав у тoмy, щo нaш нapoд мaв сім cтoлiть cвoгo деpжaвницькoгo життя. Це дocить тpивaлий чac, щoб нapoдoвi не зaбyти, rn;o він мaв cвoю деpжaвy, cвoю пoлiтичнy культуру. І ця icтopичнa пaм’ять cтaлa ocнoвoю вiдpoдження деpжaвнocтi yкpaiнcькoгo нapoдy вже в пiзньoмy cеpедньoвiччi — у чacи литoвcькo–pycькoi деpжaвнocтi тa пoльcькoi екcпaнcii, a нaйбільше — у дoбy кoзaччини.

ЧАСТИНА ДРУГА

Відродження Української держави в часи козаччини.

Гетьманщина

У складі великого князівства Литовського.

Україна під Польщею. Козацтво

На початку XIV ст. влада монголо–татар через ханські міжусобиці ослабла. Це привело до піднесення Галицько–Волинських земель. У 1303 р. тут була створена Галицька митрополія, що мало велике значення для консолідації українського населення цього краю. Але на початку XIV ст. сусідня Литовська держава почала розширювати свою територію, приєднала білоруські землі і частину російських, її існуванню, проте, загрожували сусідні держави Польща, Золота Орда, тевтонські хрестоносці. Тому вона шукала підтримки галицько–волинських володарів, що зближувало обидві ці держави, зокрема в протистоянні монголо–татарам. Згодом це стало причиною спільного визвольного походу українських і литовських військ за визволення Київського князівства, що піднесло національно–визвольні сили в українському суспільстві, яке підтримало литовських князів у їх прагненні вигнати монголо–татар з Подніпров’я і приєднати його до себе. Проте це викликало агресію з боку польських та угорських феодалів проти галицько–волинських земель (з 1340 р.). В 1349 р. Волинь і Галичина були захоплені Польщею. Внаслідок самовідданої боротьби українського населення і литовських військ Волинь відійшла до Литви, а Галичину польський уряд почав перетворювати на провінцію, надавши місцевій аристократії певні привілеї.

Литовська влада, яка підпорядкувала значні території Подніпровської Русі, визнавала за українським суспільством його національні особливості, надавала українській знаті чільні місця в управлінні, політичні привілеї, що зближувало її з литовськими феодалами й віддаляло від залежності від Золотої Орди. У 1362 р. українсько–литовські війська і їхній союзник кримський хан Мамай визволили від монголо–татарської окупації Чернігово–Сіверщину (аж до Сіверського Дінця) та Переяславщину.

Восени 1362 року у битві при Синіх Водах (притока Південного Бугу р. Синюха) українсько–литовські війська вщент розгромили монголо–татарські загони та звільнили від них Поділля.

Україна була визволена спільними українсько–литовськими військами й об’єдналася з Литвою в одній державі на рівноправних засадах. Так виникла нова держава — Литовське, Руське (Українське) і Жемайтійське князівство, де українська, білоруська і литовська частина суспільства співіснували на рівних правах.

Українські землі перебували в складі цієї держави майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові певне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько новітньої української історичної науки Михайло Грушевський. Це слушно. Адже Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями — від Карпат до Чорного моря — сама ледве становила десяту частку підпорядкованих земель.

Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців–русинів. Оскільки на величезних новопридбаних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, від того зросла потреба у великій кількості урядовців–чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.

Це сприяло тому, що в Литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько–українську мову й давні закони “Руської Правди”, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України–Русі. Політична структура країни, духовне, культурне життя, матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві. Державною мовою в Литовській державі стає давня русько–українська мова з її розвиненою літературою — літописами, церковними житіями тощо. Головним зібранням законів Литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько–українською мовою.

Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї. Зокрема, це стосується українських князів, яких поступово витісняють з перших позицій у литовській державі. Централізаторська політика литовських державців призвела до знищення великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій консолідації українських земель навколо центральної влади. У складі Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько–Придніпровського регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чиновники–писці мусять володіти й писати цією мовою — “по–руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Значна частина української молоді із заможних верств навчалася в європейських країнах. Так, 1353 р. у Сорбоннському університеті навчався магістр Петро Кордован і його товариші “з Рутенії” — тобто з України–Русі, у XV–XVI ст. в Краківському університеті навчалося 800 українців. Українці були в Італії і в Німеччині. Серед них європейської слави зажили відомі вчені Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1517), Станіслав Оріховський (1513–1566) та ін.

Та скоро над Литвою нависла загроза поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося у 80–х роках XIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Кревську унію 1385 року і династичний шлюб королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла.

Ягайло, одружившись із Ядвігою, став католиком і польським королем, а взамін обіцяв перетворити русько–українські землі на польські. Він пообіцяв також — і робив це досить послідовно — передати в Литовській державі всі привілеї католикам, як того й вимагали польська церква і польські магнати. Від того часу українська, білоруська і литовська національні еліти починають витіснятись польською в суспільному житті Литви.

Кревська унія призвела до того, що згодом, уже через століття, Литва стала предметом відвертих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями й привілеями в межах Литовського князівства, в т. ч. й в Україні.

Те саме творилось і по містах. Польське католицьке населення діставало переваги і привілеї в ремісництві й торгівлі. Після Люблінської унії, коли утворилася Річ Посполита, в якій першість належала польським панам і владі, розпочався енергійний наступ польського панства і католицької церкви на землі України.

Якщо раніше підпорядкування українських територій Литвою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через угоди та просто запрошення українських князів, аби швидше позбутися залежності від монголо–татарських ханів, то включення України до складу Польщі здійснювалося жорстокими методами. Кілька років точилася збройна боротьба за підпорядкування Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими воєнними діями була захоплена частина Волині,Поділля та інші українські землі.

Це був драматичний період і для Литви, яка під тиском Польщі втрачала свою державність, і для українського народу, який опинився під загрозою знищення своєї етнічної цілісності. Польські володарі офіційно проголосили себе “щитом християнства” і заявляли про “хрестові походи” проти язичників–литовців і схизматиків–українців.

Польська експансія була жорстока і брутальна. До того ж із півдня нову загрозу українському народові становило агресивне Кримське ханство, що виникло в XIV ст. та невдовзі стає провідником загарбницької політики Османської імперії. Водночас українському народові, як і литовцям, знову стали загрожувати з півночі тевтонці, зі сходу — золотоординські хани, а пізніше — московські царі. За таких умов повністю не могла відродитися українська державність.

Що ж приніс українському народові період литовсько–польського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури. Дуже помітною стає, особливо в Галицькому краї, полонізація української освіченої верстви. Польсько–католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись у центрі міст, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців–русинів тут була відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров’ї.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько–польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляється в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Система самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та накопиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвичаювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо–татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги законів і виконання певних громадянських обов’язків. Це затримувало формування й розвиток правильного громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури суспільства.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави. Пізніше ця думка починає знову пульсувати, коли народжується нова суспільна верства в Україні — козацтво. Воно з’являється саме в цей період історичного буття українського народу — в XV–XVI ст. — на південному порубіжжі українських земель, що входили до складу Литовської, а згодом Польської держави. Місце його первісної локалізації було Середнє Подніпров’я, котре на той час було прикордонною територією Речі Посполитої.

Козацтво з’являється передусім внаслідок внутрішніх соціально–економічних обставин. Польське панство та польська держава намагаються закріпачити українських селян, посилюють кріпосне право, збільшуючи дні відробітків на панському лану, підвищуючи податки та різні побори. Селяни боролися проти наступу кріпосництва. І першою формою цієї стихійної боротьби були втечі на вільні землі, на свободу — на слободи. Оскільки південна частина української землі була слабо заселена, бо часто руйнувалася кочовими ордами, кримськотатарськими, зокрема ногайською та буджацькою, — селяни–втікачі й заселяли ці простори.

Безумовно, переселенці–втікачі не були однорідними за соціальним походженням. Поряд із масою селян тут було чимало міщан, дрібної української шляхти, священиків, які зазнавали утисків від католицької церкви. Так у Середньому Подніпров’ї з’являються численні поселення, міста й містечка, заселені вільними людьми, козаками.