Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прийняття Володимиром християнства мало надзвичайно велике значення як для внутрішнього, так і для зовнішньополітичного розвитку України–Русі. Передусім християнство вносило в життя суспільства високу культуру, ввібрало з древньосхідного та античного світів. Християнський світогляд змінював саму людину. Якщо язичництво культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння силам землі, води, неба, підносив її дух, робив господарем землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом. Людина ніби діставала тепер захист від Всевишнього за свою трудову діяльність, за сміливе втручання й освоєння сил землі. Це сприяло посиленню трудової активності людини, зростанню продуктивності праці й, у цілому, економічному поступу суспільства.

У державно–історичному плані важливим здобутком від прийняття християнства для Країни Русі було те, що князівська влада тепер мала підтримку й освячення своєї діяльності від нової ідеології. Це посилювало владу київського князя на широких теренах Подніпровсько–Київської держави, зміцнювало централізм. У нових місцях виростають опорні пункти центрального управління, постають нові городи й монастирі. Нові території включаються в єдиний політичний державний процес. З другого боку, християнське віровчення згладжувало соціальні конфлікти, стверджуючи, що перед Богом усі рівні — багаті і бідні, а багаті, які визискують бідних, будуть покарані Божим судом і не треба хапатись негайно самому за сокиру, щоб розправитись із своїм гнобителем.

У міжнародному плані прийняття християнства вивело Київську поляно–руську державу на рівень добрих і плідних відносин з такими великими й процвітаючими християнськими країнами, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччина. Між Руссю і Сходом та Заходом віднині налагоджуються постійні культурні та торговельні зв’язки. Київська держава активно включається в загальноєвропейський політичний та торгово–економічний процес. Вона стає невід’ємною реалією європейського історичного життя.

Утім, діяльність Володимира Великого, як його потім прозвали історики, чи Володимира Хрестителя, не в усьому була непомильною. На схилі свого владарювання цей далекоглядний державець допустився політичного прорахунку. Залишаючи державу в спадщину своїм синам, він не визначив чітко, кому з дванадцятьох його синів мала належати першість у державному урядуванні. І цим він порушив традицію стабільного успадкування престолу, за яким княжий стіл мав передаватись старшому в роді.

Це й призвело після завершення його владарювання до драматичних подій.

Старшим у сім’ї Володимира вважався Святополк, якому князь став батьком, хоча насправді був його вітчимом. Святополк був сином старшого брата Володимирового — Ярополка, одруженого з красунею–грекинею, імені якої ми не знаємо. Коли Ярополк загинув, а Володимир зайняв київський стіл, ця дружина Ярополка уже була вагітною, і, за законами того часу, Володимир мав узяти її собі в жони. Коли народився Святополк, Володимир вважався його батьком. Святополк був старшим від інших синів Володимира, яких він мав від Рогніди та від царівни Анни.

Тепер виходило, що й за походженням (син старшого брата Володимирового — Ярополка) і за народженням (старший серед синів) Святополк мав право бути спадкоємцем Київської держави. І він вирішив цим правом скористатись, хоча князь Володимир мав намір передати кермо влади у своїй країні іншим своїм нащадкам, зокрема, синам від царівни Анни — Борису чи Глібу.

Святополк, певно, знаючи про це, організував змову проти батька–князя. Довідавшись про неї, Володимир велів кинути Святополка у поруб (підземелля), викликав із далекого Ростова сина Бориса, а сам поселився у Видубицькому монастирі. Коли Борис наблизився до Києва, дорогу йому перетнули союзні Святополку орди печенігів. Борис зіткнувся з ними на річці Альті. Та в цей час князь Володимир, не залишивши ніякого розпорядження щодо престолу, помер. Це сталося 15 липня 1015 р.

Наближені до Святополка бояри звільнили його з поруба й проголосили князем. Дізнавшись про це, Борис відмовився йти на Київ, бо зрозумів: влада до престолу мала пролягти через кров його зведеного брата. Але цю його нерішучість використав Святополк: він таємно підіслав своїх людей у табір до Бориса, і ті його вбили. Далі Святополк так само позбувся і ще одного суперника, Гліба, також народженого царівною Анною, який прибув з дружиною на допомогу Борису, але й Гліб таємно був убитий. У боротьбу проти Святополка за київський стіл вступають інші сини Володимира. Кривава боротьба між братами продовжується до 1019 р., доки Святополка і його польських союзників не розгромив остаточно Ярослав, син Володимира від Рогніди полоцької, який княжив у Новгороді.

Ярослав Володимирович і завершив реформаторську діяльність свого великого батька, остаточно перетворивши Київську державу в могутню державу європейського середньовіччя.

Епоха Ярослава Мудрого.

Київська держава за Володимира Мономаха

Володимир залишив після себе міцно сформовану політичну структуру Київської держави, дещо розхитану громадянською війною після його смерті. На долю Ярослава Володимировича (1019–1054) випало відновити її та завершити реформи Володимира блискучою просвітницько–культурною надбудовою.

Ярослав передусім змушений був знову збирати докупи всі землі, які внаслідок децентралістичних зусиль племінної аристократії після смерті Володимира відпали від Києва. Він приєднав до своєї держави в 1022 р. Берестіє, в 1030 р. — Белз, в 1031 р.— червенські городи та ін. Крім того, в 1038 р. він ходив походом на ятвягів, в 1040 р.— на Литву, в 1041–1047 рр. — у Мазовецьку землю на допомогу Казимиру, який боровся за княжий стіл у Мазовецькому князівстві. Ярослав одружив із краківським князем свою сестру Добронігу, а згодом — свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казимира — Гертрудою.

Отже, першою європейською країною, з якою Ярослав встановлює тісні добросусідські державницькі стосунки, була польська держава — Краківське князівство.

У 1030 р. київський володар здійснив похід на землі чуді, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр’їв, пізніший Дерпт (нині це місто Тарту в Естонії). Ярослав здійснив кілька походів у північно–східні землі, де жили племена в’ятичів і радимичів та чимало неслов’янських племен, і знову підпорядкував їх владі Києва. Цей київський державець успішно завершив боротьбу своїх попередників із печенігами. У 1036 р. під Києвом він розгромив величезне скопище печенізьких орд, після чого вони покинули Придніпровські степи й пішли на Дунай. На місці битви Ярослав заклав і побудував величезний храм — собор святої Софії.

Ярослав продовжував політику миру із Візантійською імперією. Проте в 1043 р. його син Володимир і новгородський посадник Вишата, син Остромира, очолили похід русів на Константинополь. Цей похід був невдалим. Візантійці–ромеї, або ж греки, розбили їх, взяли великий полон, частину бранців осліпили, у тому числі й воєводу Вишату. Деякі історики вважають, що причиною цього походу була спроба Ярослава в непевні для імперії часи захопити там престол, оскільки його жінка була родичкою імператора Костянтина, інші ж історики припускають, що цей похід був спричинений незгодами між Константинополем і Києвом на церковному ґрунті: Ярослав хотів поставити в Києві митрополитом не грека, а русина. Це означало б, що Київська Русь повністю відмежувалась би у церковних справах від Константинопольського патріархату і виявилась би повністю незалежною від Візантії. Імперія ж цього не хотіла. Наслідком походу було замирення і одруження одного з синів Ярослава — Всеволода — з візантійською принцесою з дому Мономахів. Таким чином, мир з Візантією був закріплений династичним шлюбом. І це був міцний мир, на довгі століття. Русь більше вже не воювала з імперією.

Однією з особливостей зовнішньої політики Ярослава було встановлення родинних стосунків із найбільшими володарями Європи. Тісні взаємини княжий київський дім встановив із Німеччиною, з Генріхом ІІІ. Вони підтримувалися великими посольствами в 1040 і 1043 рр., шлюбними зв’язками. Один із синів Ярослава — Святослав — був одружений із сестрою трірського єпископа Бурхгарда. А один із синів Ярослава, ім’я якого до нас не дійшло, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Ще один із Ярославичів був одружений із дочкою графа Штадтського — Одою.

Ярослав також підтримував тісні стосунки зі скандинавськими країнами. Відомо, що варязька дружина князева в ці часи набиралась у Швеції й Норвегії. У київських князівських палацах перебували в недобрі для себе часи вигнані з батьківщини норвезький король Олаф ІІ Святий і його син Магнус, який тут і виховувався. Сам Ярослав був одружений першим шлюбом з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною). Старша дочка Ярослава — Єлизавета — стала дружиною норвезького короля Гаральда, який, щоб мати згоду князя на це одруження, зробився войовничим вікінгом. Він плавав зі своїми відважними воїнами у Середземному морі, робив блискавичні висадки на узбережжя та здобув славу непереможного витязя. До наших днів збереглася пісня вікінгів про подвиги цього князя і руську діву у золотій гривні — київську княжну.

Під час походу разом із Вільгельмом Завойовником до Англії Гаральд загинув у бою. Вдова Єлизавета згодом вийшла заміж за датського короля Свена Естрідсена.

Один із синів угорського короля Ласла Лисого, Андрій, був одружений із донькою Ярослава — Анастасією–Асмундою, що сприяло добрим сусідським стосункам між Київською та Угорською державами.

У такий же спосіб склалися доброзичливі зв’язки між Київською Руссю й далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла шлюб із королем Франції Генріхом І у 1049 р. Ще за життя чоловіка вона брала участь в управлінні французькою державою, про що свідчать такі записи в деяких державних актах: “В присутності королеви Анни” або “За згодою моєї дружини”. Цікаво, що на деяких державних документах того часу зберігся підпис королеви: “Анна реїна”. А король замість свого імені ставив хрестик, бо був неграмотним. Анна листувалася з папами римськими — Миколаєм ІІ і Григорієм VII. Вона будувала церкви на взірець київської Софії, зокрема у містечку Санлісі, резиденції французьких королів; як подарувала королівському храму в Реймсі “Євангеліє”, на котрому присягало багато французьких королів, сідаючи на трон. Назва Києва у західноєвропейських документах зустрічалась частіше, ніж назви міст ближчої Польщі.

Цікавий і такий факт. Сини вбитого в 1016 р. англійського короля Едмунд Залізний Бик та Едвард втікли спочатку до Швеції, а згодом — перебралися до Києва.

Княжий київський двір стає епіцентром європейського політичного життя.

У внутрішній політиці Ярослав провадив надзвичайно важливі, багатогранні культурно–просвітницькі заходи на зміцнення і консолідацію внутрішнього становища. Як унікальний політик з глибоким розумінням сутності справжнього державотворення, він розумів, що найліпшим цементуючим ферментом суспільства є розвиток культури, освіти, знань. У цьому аспекті діяльність Ярослава Володимировича стала повчальною для всіх державців, яких цікавили проблеми зміцнення й величі країни.

Передусім Ярослав почав розбудовувати свою столицю — Київ, яка мала уособлювати силу і красу його держави. Він зводив нові храми і палаци, обніс стольний град новим укріпленням — валом зі стінами. Цей витвір оборонного будівництва явив собою найдосконаліший на ті часи взірець фортифікаційного будівництва.

Символом досконалості цього знаменитого Ярославового валу стали так звані Золоті ворота, над якими була зведена дивовижна золотоглава церковця Благовіщення. У 1037 р. було закладено будівництво знаменитого Софійського собору, що і нині є унікальним пам’ятником і Київській державі, і мудрості її державців.

Крім того, були збудовані монастирі Святого Георгія, Святої Ірини. Почав розбудовуватись Києво–Печерський монастир як центр літописання, освіти та книгописання. З’явилися Святогірський монастир, монастирі на Волині, в Чернігові, Переяславі, у містах північно–східних земель, колонізованих русами. Тут також виникають нові міста, в яких будуються храми і монастирі, розпочинається літописання. Це міста Володимир, Ярослав, Переяслав, Галич та ін.

Усе це сприяло посиленню ролі церкви і церковної організації, яка не тільки підтримувала владу київського володаря, а й поширювала освіту, знання, культуру. З’явився значний прошарок освічених людей, імена яких називають літописи. Це перші літописці — письменники та історики східнослов’янського світу: Никон, Іларіон, Нестор. Визначним громадським та церковним діячем епохи Ярослава був митрополит Іларіон. Це перший русин–митрополит, якого Ярослав поставив на Київську митрополію замість грека–митрополита.

Усунення грека–митрополита й заміна його русином ліквідували будь–який контроль над Києвом з боку Візантійської імперії. Це викликало неабияку напругу в стосунках між Києвом і Константинополем. Візантія не хотіла ні за яку ціну випускати з рук оцей ланцюжок впливу на життя в Київській державі, не хотіла втрачати й джерело збагачення, що надходило через церковні канали до Константинопольської патріаршої скарбниці.

Іларіон, який був поставлений князем Ярославом у 1051 р. Київським митрополитом, створив один із цікавих богословських, філософсько–історичних творів, що звеличують українсько–руський народ і проводять гуманістичну концепцію загальнолюдської історії. Це — “Слово про закон і благодать”.