Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ні, — збрехав я. — Все цілком припинилося.

— Добре. Чудово, — пауза, а відтак: — Едді?

— Тут, — відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.

Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не рипить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання Затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:

— Мені жаль, що так все обернулось.

— Мені теж, — сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбурнути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам — так, так — але щось я таки ненавидів. Можливо, своє інше життя.

Можливо, самого себе.

— 7 —

Чи я мріяв про таке, чи просто прислухався до цокотіння інстинкту? Не пам’ятаю. Либонь ні те ні інше. Либонь важило лиш те, що я хотів її бачити. Хай там що, а я відповів майже негайно.

Її відповідь прийшла теж швидко. Напевне, вона чекала.

Не сердься на неї. Здається, моя Отака-то-Дівчинка почала отаким-то чином захищати свою старшу сестру з того моменту, як навчилася балакати. Лін не хоче їхати на пікнік, на смажені сардельки, тому що не любить запах багаття... тільки не сердьтеся на неї. Лін не може носити такі кеди, тому що в її класі ніхто таких не носить... тільки не сердьтеся на неї. Лін хоче, щоб на випускний її відвіз тато Раяна... тільки не сердьтеся на неї. І що найгірше? Я ніколи й не сердився. Я міг би пояснити Лінні, що моя прихильність до Ілси — це як моя ліворукість — щось вроджене, що я цього не можу контролювати, — і таке пояснення, хоча й було правдою, ще більше погіршило б справу. Можливо, саме тому, що це було правдою.

— 8 —

Ілса приїздить на острів Дума, у Велику Ружу. Осанна, вона радіє, ура, і я теж. Джек знайшов дорідну леді на ім’я Хуаніта, вона прибирає в хаті двічі на тиждень, і я попрохав її приготувати гостьову спальню. Я також попрохав її принести свіжих квітів наступного після Різдва дня. Посміхаючись, вона запропонувала щось, що почулося мені як «розв’язний какус». Мій розум, хоч на той час і цілком призвичаєний до високого мистецтва перехресних аналогій, заклинило секунд на п’ять; відтак я запевнив Хуаніту, що Ілсі сподобається різдвяний кактус.

Увечері перед Різдвом я перечитав перший мейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кидаючу довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по постскриптуму — маю цікаву новину — і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почесати.

Я заплющив очі, звів докупи пучки великого й середнього пальців правої руки і клацнув. Звуку не вийшло, але я відчув те клацання. Я потер рукою собі бік і відчув тертя. Я опустив свою, давно згорілу у сміттєспалювальній печі шпиталю у Сент-Полі, праву руку на бильце крісла й забарабанив пальцями. Звуку нема, але є відчуття: доторк шкіри до плетеної лози. Я міг би присягнути Господнім іменем.

Раптом мені захотілося малювати.

Я подумав, чи не піднятися у велику кімнату нагорі, але до моєї Малої Ружі йти так довго. Я пішов до вітальні й витяг один альбом з пачки «Умільців» на журнальному столику. Більшість мого мистецького причандалля залишалося нагорі, але тут, у шухляді письмового столу, лежало кілька коробок кольорових олівців, і їх я також дістав.

Повернувшись до Флоридської кімнати (яку я вже звик вважати верандою), я сів і заплющив очі. Слухав, як роблять піді мною свою роботу хвилі, підіймаючи мушлі й розкладаючи з них нові візерунки, кожний відрізняється від попереднього. З заплющеними очима мені це ворушіння ще більше нагадувало балачку: море дарувало тимчасову мову краю землі. І сама земля була тимчасовою, оскільки з геологічної точки зору Дума не протримається довго. Жоден з тутешніх островів не протримається; бо кінець-кінцем Затока вхопить їх усі і зведе нові в нових місцях. Радше за все, те саме колись трапиться і з усією Флоридою. Земля тут низька, та ще й заставлена.

Отже, цей звук розслаблював. Гіпнотизував.

Не розплющуючи очей, я нащупав мейл Ілси і знову провів по ньому пальцями. Я зробив це правою рукою. Відтак розплющив очі, відкинув роздруківку мейла вбік годною рукою і поклав на коліна альбом «Умілець». Відгорнув обкладинку, висипав перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу — про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? — й очікував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жодного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я відтворити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Норман Роквел[73]), але таки непогано.

То був юнак у джинсах і майці «Мінесота Твінз»[74]. З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів T-Wolves[75], але ніколи не був бейсбольним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. — Заручена, заручена. — Вона носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштриховував хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олівець, а взяв чорний і нашкрябав слово

внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва рисунка. Називання дарує силу.

Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і домалював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.

Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправді почухав собі ребра. Стиха промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправильності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблиснув крижаним болем.

Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з рани. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив червоним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувалася як кров. Як небезпека. Не для мене, але...

— Для Ілси, — промурмотів я. — Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?

Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не виглядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так — подумалось мені — це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?

Я повернувся знову до першої фігури і подивився на книгу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову подивився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожими на курсив

Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.

Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.

[73] Norman Percevel Rockwell (1894-1978) — ілюстратор популярного журналу Saturday Evening Post, один з найбільших американських живописців XX ст.

[74] Minnesota Twins («Міннесотські близнюки») — бейсбольна команда центрального дивізіону вищої ліги з міста Міннеаполіса.

[75] Minnesota Timberwolves («Менесотські лісові вовки») — бейсбольна команда з м. Міннеаполіс.