Острів Дума: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

3 — МАЛЮВАННЯ НОВИМИ ЗАСОБАМИ

— 1 —

Далі надійшов період одужання й переходу від іншого життя до того, що я прожив на острові Дума. Скоріш за все, доктор Камен знав, що в такі періоди здебільшого й відбуваються великі внутрішні зміни: громадянське занепокоєння, заколот, революція і врешті масові страти, коли голови очільників старого режиму скочуються до кошика на помості гільйотини. Я певен, цей великий чоловік бачив і переможні революції, й такі, що зазнали невдачі. Просто, знаєте, не кожен здатен перейти до нового життя. А хто здатні, ті не завжди дістаються золотого райського берега.

Моє нове захоплення допомагало мені в переході, а також допомагала Ілса. Я завжди буду вдячний їй за це. Але мені соромно, що я шастав до її гаманця, поки вона спала. Можу лише сказати, що тоді я, здавалося, не мав іншого вибору.

— 2 —

Вранці наступного дня після приїзду я прокинувся, почуваючись найкраще за весь час після аварії, — але не аж так, щоб відмовитися від свого вранішнього болегамувального коктейлю. Я запив пігулки помаранчевим соком і вийшов надвір. Була сьома година. В Сент-Полі повітря мусило бути достатньо холодним, щоб угризти мені ніс, а прохолода на Думі відчувалася поцілунком.

Я притулив свого костура там же, де був поставив його минулого вечора, і знову рушив до лагідних хвиль. Правобічний вид на звідний міст і острів Кейзі за ним мені затуляв будинок. А от ліворуч...

У тім напрямку пляж, здавалося, тягнеться без кінця, сліпуча смуга між синьо-сірою Затокою і морським вівсом. Удалині я помітив якусь цятку, чи, може, пару. Але загалом цей казковий, ніби з глянсової картки, берег був цілком порожнім. Жоден з інших будинків не стояв близько берега, тож коли я обернувся обличчям на південь, то побачив там єдиний дах: цілий лан потопаючої у пальмах помаранчевої черепиці. То була гасьєнда, яку я примітив попереднього дня. Я міг затулити її від себе долонею й почуватися, мов Робінзон Крузо.

Я рушив туди, по-перше — я ж бо лівша, повертання наліво все життя було природним для мене. А ще й тому, що просто задивився в той бік. Та недалеко я зайшов, ніякої Великої Пляжної Прогулянки того дня не відбулося, я хотів тільки впевнитися, що зможу повернутися до свого костура, але то таки була перша спроба. Пам’ятаю, як повернув назад і дивувався власним слідам на піску. У вранішньому світлі відбитки лівої ступні були глибокими й чіткими, наче зроблені якимсь штампувальним пресом. Більшість слідів правої ноги виглядали розмазаними, бо я її підтягував, але як на початок і вони виглядали доволі ясними. Я порахував кроки назад. Їх виявилося всього тридцять вісім. Під кінець у мене вже тремтіло стегно. Сил залишилося тільки ввійти, вихопити стакан йогурту з холодильника і перевірити, чи насправді так гарно працює телевізор, як мені наобіцяв Джек Канторі.

Виявилося, що гарно.

— 3 —

Оце й стало моїм вранішнім розпорядком: помаранчевий сік, прогулянка, йогурт, поточні новини. Я приохотився до Робін Мід[58], молодої жінки, що веде програму головних новин з шостої до десятої ранку. Нудне життя, правда ж? Але поточні новини з якоїсь країни з диктаторським режимом на побіжний погляд також видаються нудними — диктаторам подобається нудність, вони кохаються в нудності — навіть, якщо під поверхнею грядуть великі зміни.

Ушкоджені тіло та мозок не просто схожі на диктаторів, вони і є справжніми диктаторами. Нема безжаліснішого тирана, ніж біль, ані деспота, жорстокішого за нестямність. Те, що мій розум пошкоджено не менше, ніж тіло, я усвідомив тільки тоді, коли опинився сам на сам і всі інші голоси залишилися позаду. Той факт, що я намагався задушити жінку, з якою прожив двадцять п’ять років, лише за те, що вона хотіла витерти піт мені з лоба після того, як я наказав їй полишити кімнату, був найменш значущим. Факт, що ми жодного разу не кохалися в період між аварією й нашим розлученням, ба навіть не намагалися, також не був головним, хоча він мені й здавався натяком на більшу проблему. Навіть раптові й виснажливі вибухи люті не грали центральної ролі.

Головним було відчуження. Я не знаю, як по-іншому це означає. Моя дружина стала мені здаватися якоюсь... чужою. Більшість близьких мені людей я також почав відчувати як чужих, мене бентежила власна байдужість. Спочатку я намагався себе переконати, що відчуження, яке я відчув до своєї дружини й свого життя, либонь, і є природною реакцією людини, котра іноді не могла навіть згадати назви тієї штучки, за допомогою якої застібаються штани — зумер, зімер, зіпіті-ду-да[59]. Я запевняв себе, що це минеться, а коли воно не минулося і Пам повідомила, що бажає розлучення, вслід за припадком люті я відчув полегшення. Тому що моє відчуття відчуження перетворилося на нормальний стан, принаймні стосовно неї. Тепер вона насправді стала чужою. Вона зняла з себе Фрімантлівську форму й покинула мою команду.

В перші тижні на Думі це відчуття відчуження допомагало мені легко й гладенько кривити душею. Я відповідав на мейли й листи Тому Райлі, Кеті Грін і Вільяму Бозмену III — нетлінному Бозі — короткими фразами (я в порядку, погода чудова, кості міцнішають), які мали мало спільного з моїм реальним життям. А коли листи від них спершу порідшали, а згодом і припинилися, я не переймався.

Тільки Ілса залишалася в моїй команді. Тільки Ілса відмовилася скидати мою форму. Щодо неї я ніколи не відчував відчуження. Ілса залишалася по мій бік скляної перегородки, завжди поряд. Якщо я якогось дня не надсилав їй мейлу, вона телефонувала. Якщо я не телефонував їй три дні поспіль, телефонувала вона. І їй я не брехав про свої нібито плани порибалити в Затоці чи відвідати Еверглейдс[60]. Ілсі я розповідав правду, або ту її частку, яка не виглядала надто дикою.

Приміром, я розповідав їй про мої вранішні прогулянки вздовж пляжу, про те, що кожного дня я заходжу трохи далі, але мовчав про Гру в Числа, бо це звучало би ідіотськи... або маніакально-нав’язливо — це саме той термін, якого я зараз потребую.

Лише тридцять вісім кроків від Великої Ружі першого ранку. Наступного ранку я підкріпився додатковою великою склянкою помаранчевого соку і знову рушив берегом у південному напрямку. Цього разу я зробив сорок п’ять кроків, що тоді для мене було доволі великою дистанцією без костура. Я запевнив себе, що насправді зробив лише дев’ять. На цьому самообмані й трималася Гра в Числа. Робиш один крок, відтак два кроки, відтак три, відтак чотири, відкручуючи свій внутрішній одометр назад на нуль кожного разу, поки не досягаєш дев’яти. А коли складаєш цифри від одного до дев’яти разом, отримуєш сорок п’ять. Якщо це здається вам глупством, я не стану сперечатися.

На третій ранок я умовив себе пройти від Великої Ружі без костура десять кроків, які насправді були п’ятдесятьма п’ятьма, або дев’яносто ярдів туди й назад. За тиждень я досяг сімдесяти… а якщо ви складете всі ці числа, вийде сто п’ятдесят три. Я дійшов до кінця запланованої дистанції, подивився на свій будинок і здивувався, яким він здається далеким. А ще я трохи злякався думки, що мені тепер доведеться пройти весь зворотній шлях.

«Ти можеш це зробити, — запевняв я себе. — Це легко. Якихось сімдесят кроків, і все».

Так я казав собі, але не казав цього Ілсі.

Трохи далі кожного дня, залишаючи позаду сліди підошов. На той час, коли Санта-Клаус з’явився у супермаркеті на Бенева-роуд[61], де Джек Канторі робив для мене закупи, я усвідомив дивовижу: всі мої сліди в південному напрямку були чіткими. Відбиток правого черевика починав тягнутися й розпливатися тільки коли я повертав назад.

Вправи стали звичкою, й дощові дні не становили перешкоди для мене. Другий поверх Великої Ружі займала одна велика кімната. Всю долівку покривав суцільний товстезний килим рожевого кольору, а з великого вікна відкривався вид на Мексиканську Затоку. Більше там не було нічого. Джек запропонував мені скласти список меблів, які б мені там хотілося поставити, і він привезе їх з того ж місця, де орендував меблі для нижнього поверху, якщо вони мене задовольняють... Я запевнив його, що все в порядку, і пояснив, що багато речей мені на другому поверсі не треба. Мені сподобалася порожнеча цієї кімнати. Вона збуджувала уяву. Я сказав йому, що хочу лише три речі: простий стілець з прямою спинкою, мольберт і тренажер Сайбекс[62]. Може Джек доставити ці речі? Він їх привіз. Через три дні. З того часу й до самого кінця на другому поверсі я й рисував, і малював, і робив там свої вправи, коли негода замикала мене в стінах будинку. Весь час мого перебування у Великій Ружі самотній стілець з прямою спинкою залишався там єдиним справжнім елементом умеблювання.

Щоправда, мені не так вже й багато трапилося дощових днів — недарма називають Флориду Сонячним штатом. З подовженням моїх прогулянок у південному напрямку та цятка чи ті цятки, що я помітив першого ранку, поступово перетворилися на двох людей — принаймні у більшості випадків їх було двоє. Одна людина сиділа в інвалідному кріслі з покритою чимось, схожим на солом’яний капелюх, головою. Інша штовхала це крісло-візок, а потім сідала поряд. Вони з’являлися на пляжі близько сьомої ранку. Інколи той, що міг ходити, ненадовго полишав ту, що сиділа в кріслі, щоб повернутися з чимось, що виблискувало під вранішнім сонцем. Я вирішив, що то таця для кави, сніданку або для того й іншого. Далі я вирішив, що вони з’являються з великої гасьєнди, дах якої площею в цілий акр, а то й більше, покрито помаранчевою черепицею. То був останній видимий мені будинок на Думі, за ним дорога губилася в буйних заростях, які захопили більшу частину острова.

— 4 —

Я так і не міг повністю звикнути до порожнечі цього місця. «Там мусить бути зовсім тихо», — казала мені Сенді Сміт, але я все-таки уявляв собі пляж, заповнений опівдні людьми: пари смажаться під сонцем на простирадлах і молодь студентського віку, густо намазавши одне одного кремом для засмаги, грає у волейбол з ай-подами[63], пристебнутими до біцепсів, малі діти в обвислих купальниках хлюпаються на мілині, а гідроцикли, джеркочучи, шастають туди-сюди на відстані сорок футів від берега.

Джек нагадав мені, що зараз лише грудень.

— Щодо туризму у Флориді, то місяць між Днем подяки й Різдвом — тут мертвий сезон. Не так глухо, як у серпні, але все одно порожньо. Хоча... — Він змахнув рукою. Ми стояли біля поштової скриньки з червоним номером 13, я спирався на костур, а Джек виглядав дуже спортивно в обрізаних джинсах і стильно пошматованій майці Tampa Devil Rays[64]. — ...Насправді цей куток — не туристичний. Хіба ви бачили тут дресированих дельфінів? Тут тільки сім будинків, включно з отим найбільшим... і джунглі. До речі, є там ще якийсь будинок, зруйнований. Так кажуть на острові Кейзі.

— А що не так з Думою, Джеку? Дев’ять миль першосортної флоридської нерухомості, пречудовий пляж, чому тут нема курортної активності? Що з цим островом?

Він знизав плечима.

[58] Телезірка каналу CNN.

[59] «Zippity Doo Dah» — пісня з диснеївського мультфільму 1946 року «Пісня Півдня», який давно не демонструють у США через його, як на сьогодні, расистський зміст.

[60] Everglades — міжнародний біосферний заповідник у штаті Флорида, національний парк.

[61] Beneba road — одна з центральних вулиць м. Сарасота.

[62] Cybex — заснована у 1960-х компанія з випуску ізокінетичних спортивних та реабілітаційних тренажерів.

[63] iPod — аудіоплеєр виробництва компанії Apple.

[64] «Диявольські скати» — бейсбольна команда з метрополіса Тампа-Сент-Штерсбург у Флориді.